“Позбавлена “ура-патріотичності” й образу жертви” – дослідниця розповіла про літературу ветеранів російсько-української війни

За 8 років, які триває російсько-українська війна, сформувався цілий напрям літератури, який творять очевидці бойових дій. Попри те, що ці тексти є художніми, вони характеризуються правдивістю та документальністю. Також у ветеранській літературі відсутній образ жертви та “ура-патріотичності”, які трапляються у текстах про війну цивільних письменників.

Про феномен ветеранської літератури і її особливості Gazeta.ua розповіла викладачка КНУ імені Шевченка, літературознавиця Марина Рябченко. У 2013-2014 роках науковиця була активною учасницею подій Революції Гідності, надає волонтерську допомогу воїнам, понад 4 роки досліджує ветеранські книги.

“Спершу існувало велике упередження щодо ветеранської літератури. На неї дивились як на щось неякісне, незрозуміле. Типу “хай собі пишуть, складають у куточку, а потім прийдемо ми справжні письменники – і напишемо великі романи”. Але ветерани не прагнули увійти в літературу. Найголовніше для них це розповісти правду, що відбувається на війні. А також для авторів-ветеранів дуже важливо зберегти пам’ять про побратимів і посестер, які загинули. Вони часто наголошують “пишу саме задля цього”, – розповіла Марина Рябченко.

Про те, що зараз зникає певне упередження до ветеранської літератури – свідчить факт, що книги учасників війни успішно продаються. Останні роки вони потрапляють у номінації головних літературних премій.

“Перше явне упередження збоку літературного середовища було помітне 2019 року. Тоді “Книжковий Арсенал” (найбільший щорічний книжковий фестиваль-ярмарок – Gazeta.ua) відмовив у розміщенні кільком ветеранським видавництвам. Зчинився скандал, який виявив певне упереджене ставлення до ветеранської літератури з боку представників культурної сфери. Тоді конфлікт вдалося владнати. Більше того, у тому ж 2019-му з’явився ветеранський намет на Арсеналі – і став одним із лідерів продажу книжок.

За 4 дні продали близько 4 тисяч примірників. Відповідно теза, що ветеранська книжка нікому непотрібна, була поборена показниками. Це упередження є досі, але останнім часом все ж зникає. Бо ветеранські книжки потрапляють у номінації вагомих премій. Наприклад, минулорічна Шевченківська премія (2021-го – До короткого списку, сформованого у результаті двоетапного конкурсного відбору, у номінації “Література” потрапила поетеса – госпітальєрка Олена Герасим’юк зі збіркою “Тюремна пісня” – Gazeta.ua). А ще книга року ВВС, премія Олеся Гончара та інші”, – каже Марина Рябченко.

Літературознавиця виокремила топ-5 книжок для знайомства з літературою ветеранів

Важко виділити найкращі ветеранські тексти, бо у цьому сегменті їх багато. Це дуже яскраві і вартісні з художньої і естетичної точки зору книжки. Вирішила сконцентруватись на останніх або тих, про які менше говорять.

“СКЕПСИС” ГРИГОРІЯ ОБЕРТАЙЛА

Розповідає про бійця на позивний Ферел, що був в армії ще до війни. Потім звільнився і знову повернувся з початком бойових дій. Оскільки він був кадровим військовим – мобілізовані його недолюблювали. Спочатку зовсім не йшли на контакт. Навіть незважаючи на те, що Ферел був їхнім командиром. Книга заснована на реальних фактах із життя автора Володимира Бруньковського, який пише під псевдо Григорій Обертайло. Це художня повість, яку можна віднести до спогадової белетристики.

У книзі розкриваються особистісні стосунки між командиром і підлеглими. Внутрішній світ головного героя – бачимо крізь призму його характеру. Постає як сильна людина, якій часто досить важко, проте вона не здається. Стосунки у підрозділі не завжди позитивні. Але завдяки професіоналізму і самовідданості Ферел завойовує повагу своїх бійців. Хоча їхні відносини побратимськими так і не стали. Читач бачить перед собою чоловіка, що перемагає у найголовнішій битві з самим з собою, щоб після демобілізації повернутися з війни, перебороти негативні наслідки – і знову почати жити у ролі цивільної людини.

Книга позбавлена пафосу, бравади і зайвої “ура-патріотичності” – це загальна характеристика всіх ветеранських книжок. Цікаво спостерігати певні перегуки з реальним автором і героєм його тексту, вгадувати біографічні моменти.

Порекомендувала б твір тим, хто хоче побачити справжню армію і стан речей. Це не означає, що у всіх підрозділах великі проблеми у командирів і підлеглих. Тут більше про людину, яка протистоїть, наперекір усьому продовжує виконувати свій обов’язок і не перестає вважати, що вона на своєму місці.

Оскільки книгарні не співпрацювали з Григорієм Обертайлом – щоби видавати свої тексти, він створив ВОП “Оберт”- видавництво одного письменника. Абревіатура також співпадає із військовим терміном, що розшифровується, як воєнно-опорний пункт.

“ЗАПИСКИ МАКАРА” АРТЕМА ЄРЬОМІНА

У “Записках Макара” взагалі відсутній образ жертви. Головна ідея твору – ми на своїй землі, маємо моральний обов’язок її боронити, і чудово з цим справляємось – тож ворог завжди програє. Це, певно, перша книжка, у якій загибель героя сприймається менш болюче, бо автор завжди каже: “А потім ми пішли і відомстили”.

Причому, мстять вони завжди і кожного разу досягають своєї мети. І цей переможний пафос, у гарному розумінні цього слова, віра в перемогу і переконаність у тому, що бійці на своєму місці і захищають свою землю від ворога – основний мотив книги.

Записки створені як короткі оповідання, що розповідають про армійські будні і зокрема снайперів. Книга реалістичні замальовки, що просякнуті абсолютною впевненістю в нашій перемозі. Оповідь ведеться від першої особи. Сам Артем Єрьомін 27 років служить в армії і є снайпером, а його позивний Макар.

Спершу Артем Єрьомін писав окремі оповідки у Facebook, а тоді створив збірку. Це дуже частий приклад, коли автор-ветеран починає з публікацій у соцмережах ще на війні, а потім видає книгу. Частина ветеранів взагалі не планувала друкувати тексти. Мали просто потребу про це писати.

Книжка спочатку може читатися важко, бо написана сумішшю двох мов – української і російської. Автор народився у Росії у сім’ї військового, а потім жив у російськомовному регіоні. Українську почав вивчати з початком війни на Донбасі. Досить важко “перескакувати”, коли діалоги пишуться українською, а підводка російською. Певна мішанка трохи заважає. Але у передмові автор пообіцяв, що наступний текст буде точно українською.

“ФУГА 119. В ТОНАЛЬНОСТІ ПОЛОНУ” ІГОРЯ МИХАЙЛИШИНА

Ігор Михайлишин ще до війни був відомий як один з піаністів Майдану. Пишучи художній текст, використав форму музичного твору. Книга побудована за структурою “фуги” (музична форма, заснована на розвитку теми, що проводиться поперемінно в різних вокальних або інструментальних голосах – Gazeta.ua). Це найскладніший поліфонічний музичний твір. Для нього головне мати кілька голосів, які зливаються і витворюють спільний мотив.

Книга Михайлишина про те, як військові в полоні опираються обставинам і залишаються нескореними. Незважаючи на смерті від побоїв, тортур, неймовірний моральний і фізичний тиск. Вони перемагають. І не тільки ті, кого врешті обміняли, і вони дожили до звільнення. Книга – оповідь про 119 днів, які автор з побратимами провів у полоні бойовиків, куди потрапив під час виходу з Іловайська. Назва прозора що відчуває людина в полоні, як вона переживає його, як намагається вберегти себе внутрішнього. Бо фізичну оболонку не завжди вдається захистити.

Кожен персонаж мав якісь зачіпки, які допомагали йому виживати. Ігор Михайлишин він же головний герой – подумки проєктував свою майбутню садибу, уявляв картини з мирного життя – і це допомагало йому абстрагуватись. Для автора головне було вийти з полону і помститися за загиблих побратимів, очевидцем смерті яких він був.

Це єдина на сьогодні ветеранська книга, яка написана в експериментальній формі музичного твору. Востаннє такий прийом застосував Павло Тичина ще 1918 року у збірці “Сонячні кларнети”. “Фугу 119” важкувато читати, якщо ви не знайомі з музикою. Якщо читатимемо книгу лінійно, то може з’явитись певне відчуття какофонії. Кожен розділ варто сприймати як окремий голос із окремою історією. Коли ви зрозумієте структуру – тоді вимальовується ланцюжок історій, що зливаються в одну.

Морально цю книжку читати дуже важко. Лякають описи, як людину методично б’ють продовж доби. Найскладніше усвідомлювати, що у XXI столітті в одній з європейських країн відбуваються настільки страшні речі. Таке враження, що ми повернулися в часи тортур НКВС. У всякому разі, у полоні нічого з тих часів не змінилося. Те ж саме катування і прийоми нищення людини.

Це вже друга книга Ігоря Михайлишина. Перша – “Танець смерті. Щоденник добровольця батальйону “Донбас”. Там автор описав свій шлях від Майдану до того, як став бійцем. Твір завершується виходом з Іловайська і потраплянням у полон. Зараз ветеран працює над третьою книгою.

“CONGO-ДОНБАС. ГВИНТОКРИЛІ ФЛЕШБЕКИ” ВАСИЛЯ МУЛІКА

Це перша книга серед ветеранських текстів, яка розповідає про авіацію. Сам Василь Мулік – вертолітник, якого часто відправляли на миротворчі місії в Африку. Тому у книзі події, які відбувалися з ним на нашій війні, розмежовуються тими, що траплялися на військових завданнях за кордоном.

У книзі цікаві перегуки і там, і там війна. Наша – зрозуміла і викликає бажання помститися. Це болючий досвід, бо відбувається у нашій країні. Побратими Василя Муліка загинули під час бойових завдань 2014 року, коли українська авіація брала активну участь у війні. У Конго ж це просто робота, завдання виконати відповідну місію. Співставляються ці два погляди – на внутрішню війну, яка дуже болить, викликає ненависть до ворога, що перетворюється на особистого. І погляд на зовнішню війну в іншій країні – з позиції стороннього спостерігача.

Василь Мулік – наш орденоносний автор. Він – єдиний в Україні пілот гвинтокрила, якому вдалося у повітрі уникнути влучання ракети з ПЗРК (переносного зенітно-ракетного комплексу – Gazeta.ua). Ця історія у книзі теж описана, але коротко. Ще 2015 року він отримав орден Богдана Хмельницького 3 ступеня як один з учасників війни. А 2017 року орден Народний герой України.

У творах автор дуже вправний стиліст цікаво читати кожне слово. У книзі здорова доля іронії, ситуативного гумору, який не хочеться пропускати.

“ТЮРЕМНА ПІСНЯ” ОЛЕНИ ГЕРАСЕМ’ЮК

Мій колега Юрій Ковалів сказав про цю збірку “Крик, затиснутий у кулаку”. Ці вірші болючі, по-іншому бути й не може, бо Олена пройшла війну. Спершу була волонтеркою, тоді госпітальєркою. А це, можливо, навіть складніше, аніж бути солдатом. Від тебе безпосередньо залежить життя людини, яку ти маєш стабілізувати, доправити до лікарів.

“Тюремна пісня” – збірка глибоко психологічних поезій. В її основі – однойменна поема, написана авторкою 2016-го. Бачимо життя на війні і намагання перебороти цю війну, утвердити своє право на життя, незважаючи ні нащо. Лірична героїня цих віршів не дає собі впасти в зневіру. Їй болить, їй погано, але вона пересилює себе й встає – і йде далі.

Ветеранські вірші – це зазвичай сюжетна поезія з прямою дією. Бійці часто розповідають про свій пережитий досвід саме в поетичному слові. Поезії можуть бути наснажені громадянською позицією, але досить простими з точки зору віршування. Проте за цим криються дуже глибокі переживання. Серед бійців така поезія дуже відгукується. На фоні частої тенденції вірші Олени відрізняються. Вона пише верлібри – часто інтелектуальні.

“Тюремна пісня” навіть увійшла до “короткого списку” претендентів на Шевченківську премію 2021-го. І я досі впевнена, що перемогти мала саме Олена. Її книга, на мою думку, з того списку була найсильнішою. Припускаю, що перемогу не здобула через політичні мотиви. 2019 року “Тюремна пісня” була поставлена як театральна постановка під стінами адміністрації президента. Це було зроблено на підтримку госпітальєрки Ярини Чорногуз, що протестувала під ОП. Тоді загинув її коханий на Донбасі – від влади не було жодної реакції. Під час вистави навіть приїжджала поліція, склали протокол. Можливо, це вплинуло на журі і вони вирішили уникнути чергового скандалу. Але це лише мої припущення.

“КІБОРГИ” КОМІКСИ

Комікси з цієї серії частково пишуть і малюють самі кіборги. В графічній формі оповідають про захист Донецького аеропорту з травня 2014-го до січня 2015-го. Це реальні розповіді бійців, що захищали летовище. Художники навіть намагаються зберегти портретну схожість.

Комікс – це синтетичний жар поєднання візуального й вербального образів. Графічні романи звикли сприймати як щось розважальне. Але “Кіборги” не такі. Нічим не поступаються гарним зразкам світової комікс-літератури. Ці історії у графіці можуть захоплювати не менше, ніж ті, що розказані на сторінках більшого жанру роману чи повісті.

До “Кіборгів” були спроби творити історії про війну у коміксах. Так, 2015-го вийшов графічний роман “Звитяга. Савур-Могила”. Тоді був лише один випуск і, певно через фінансові труднощі, його припинили видавати. А “Кіборги” вже тримаються кілька років і доволі популярні. Я б рекомендувала ці комікси підліткам чи дітям, які не дуже люблять читати.

Особливості ветеранської літератури

“Якщо ви хочете дізнатись, що відбувається на війні, то спершу варто звернутись до ветеранських текстів. Бо навіть талановитому письменнику, що сам не пережив війну, до кінця не вдасться передати ці емоції, настрої і загалом реалістичність подій. Хіба він спілкується з очевидцями, знає ці історії – тоді відтворить максимально точно.

Ветеранські тексти – твори людей, які безпосередньо пережили війну. Вони набагато сильніші, ніж письменницькі. Беруть своєю правдою, авторам не потрібно вигадувати якісь емоції, чи що відчував герой у той чи інший момент. А цивільні письменники часто гіперболізують окремі моменти, відповідно правдивість і натуральність втрачається. В художньому тексті завжди є вимисел і домисел, але у ветеранській літературі вони ніколи не переважають над реалістичністю”, – розповіла Марина Рябченко.

У пласті літератури учасників і очевидців війни вже можна виокремити певні риси, які роблять цю літературу впізнаваною й особливою.

“У ветеранських текстах відсутній образ жертви як такий. На відміну від частини книг масової літератури, де є посили “ах наши мальчики”, “бідні і нещасні, голі й босі”, або “погані політики всіх погубили” – у бійців цього нема. Там йде мова про втрати, звісно, але – незважаючи на поразки і програні бої – у цих книгах ніколи не з’являється образ жертви. Поразка це завжди наслідок кількох факторів. Або людського, або недостача кількісних сил. Але в будь-якому разі – це не злий фатум. І саме цим ветеранські книжки підкупляють.

Бо в нас є пресловутий комплекс меншовартості і, зрозуміло, що він часто виникає у цивільній літературі. В інформаційному просторі це, на жаль, культивується. Суспільство любить більш клікабельні заголовки. У книгах бійців цей комплекс зникає. Показують, що за кожну нашу втрату завжди з’являється помста – і вона завжди більша.

Так було з Іловайськом, Дебальцевим, і Донецьким аеропортом, коли саму битву програли – але тактично вони стали перемогою. Ми знаємо про наші жертви, вони нам болять, але в суспільному просторі чомусь досі не закріпилась думка “ворога полягло в рази більше”, – наголосила літературознавиця.