Мешканка Чернігова Людмила Крокос в “Єдиному волонтерському центрі” допомагає військовим. Ножицями рівненько нарізає тканину, з тих смужок інші жінки-волонтерки плетуть маскувальні сітки для військових. Людмила Михайлівна – найстарша в колективі. Волонтерить з 2014 року. Кожного дня пенсіонерки плетуть сітки зранку до вечора. Збирається до 20 чоловік. Обід – пів години, кожна приносить трохи їжі, п’ють чай-каву.
“Праву руку вже не відчуваю: травмована, вибита, бо ж в молодості грала в волейбол та гандбол. Чую вже погано. Сиджу собі тихенько в куточку, на стільчику, щоб ніхто не чіпав, – не відриваючись від роботи, – скромно розповідає Людмила Михайлівна. – Живу недалеко від нашого “штабу”. Намагаюся ходити щодня. Коли відчуваю, що вже важкувато, роблю перерву. На день. Спочатку пробувала плести сітки, голову задерла – запаморочилось. То ж в моєму віці краще різати смужки. З різної тканини це робимо, сьогодні, наприклад, тканина флісова, товста. Трапляється, що навіть бодіки дитячі приносять”.
“Коли почалася війна, – згадує 2014 рік, – їздила у військові госпіталі до наших хлопців. Возила сало, цигарки, яблука. На передову відправляла передачі. Хлопці казали, їжа домом пахне”.
“Вона у нас така, збігає на базар, купить сала, принесе – їжте. Або яблук. Ми їй: “Не купуй, до пенсії ще дожити треба”. А вона нам, мовляв, треба ділитися з усіма тим, що є”, – каже Надія Іванова про Людмилу Крокос.
Жінки скаржаться, що тканину несуть не так активно, як хотілося б. Та і бажаючих плести сітки стає все менше.
“День у мене починається з зарядки, – ділиться своїм графіком моя співрозмовниця. – Через спорт в молодості було багато травм. Син питає: “Коли ти зупинишся?”. “Не дочекаєтеся”, – відповідаю всім. Хоч і відчуваю навіть перепади погоди. Голова болить. З квартири не виходжу, поки не розімнуся. Пів години це займає. Обов’язково склянку води випиваю”.
– Вас називають снайперкою.
– За освітою я медик, то Снайперкою мене прозвали, бо з першого разу голкою потрапляла в вену. Кликали, коли треба було укол зробити або крапельницю поставити. Але з рушниці вмію стріляти (посміхається – ред). Якби по віку підходила, була б вже там” (має на увазі схід України ред).
“І зараз, як треба, то поцілить”, – жартують подруги Людмили Михайлівни.
Тим часом вона розповідає:
“Починала з Чернігівської обласної дитячої лікарні. Більше десяти років працювала за кордоном. Тоді з військкомату прийшов бравий майор, казав, скільки потрібно медиків. Відправили мене в Німеччину, коли було 19 років. П’ять років працювала по військових госпіталях. Повернулася і пішла на роботу в наш, чернігівський госпіталь. Чоловік Леонід у медичному училищі викладав фізичну культуру. 25 років, як немає. Сину Віктору вже 52 роки, в Києві живе, працює”.
– І на Майдані, кажуть, Ви були.
– Два місяці в наметі прожила. Один стояв біля Київської міської ради, інший – біля головпоштамту. Перемерзла, тоді й ускладнення на вуха отримала. До беркутівців не раз підходила, розмовляла з ними. А вночі діставала своє знаряддя. Ножиці. Різала тканину для “коктейлів Молотова”.
– Додому приїжджали?
– Декілька разів. На Майдані борщі готували на польовій кухні, продукти ж везла з Чернігова. На базарі мене всі знають, купила спецій, ковбаси, хліба. Дві сумки в руках. У м’ясному павільйоні взяла задню частину свині. Поклала в рюкзак. Поросячий хвіст стирчав з-за моєї голови. Всі дивились, що я там везу. Думаю, росіяни ще тоді хотіли на нас піти. Але зрозуміли, що з народом домовитися неможливо. Ми така нація, хоч в асфальт закатай, а ми проростемо.
Між перекусом та кількахвилинним перепочинком Любов Сивопляс, інша плетільниця сіток, показує колегам відео на телефоні з сином: “Оце він після поранення, – на екрані видно, як 39-річний Євгеній з навантажувачами на ногах підійматися сходами, -Вдома тренувався. За раз проходив вгору тисячу сходинок. А це намагається піднятися вже на милицях, – міняється картинка на відео, де син Любові Григорівни з ампутованою ногою. – Авдіївка, – коротко пояснює жінка. – Третя штурмова бригада. Поранення отримав, коли виходили з міста три тижні тому. Головне, що живий. Зараз в Луцьку в лікарні. Як Чернігів почали бомбити, ми в підвал, а він у військкомат. Після навчань поїхав у Бахмут. А тоді перекинули на Авдіївку. Три рапорти написав, аби перевели в третю штурмову. Отакий у мене син. Після реабілітації хоче повернутися в ЗСУ. А я буду різати і плести сітки разом з нашою Снайперкою та іншими.
Матеріал підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України для проекту “Близько до “нуля”: життя прифронтових громад” в партнерстві з порталом Gazeta.ua та журналом “Країна” за підтримки Free Press Unlimited. В проєкті беруть участь видання з прифронтових та деокупованих територій: “Рідне місто” (Мирноград, Донецька обл.), “Путивльські відомості” (Путивль, Сумська обл.), “Весть” (Чернігів), “Голос Гуляйпілля” (Гуляйпілля, Запорізька обл.), “Зоря” (Золочів, Харківська обл.).