Сьогодні у Києві попрощалися із письменником Дмитром Капрановим. Він помер через проблеми із серцем вранці 16 квітня на 57 році життя.
Літератора проводили в останню путь десятки людей, друзі, рідні та колеги. Капранова відспівали у Свято-Михайлівському золотоверхому соборі. Поховали на Байковому цвинтарі.
Дмитро працював у тандемі із братом-близнюком Віталієм. Разом вони написали 10 книжок, серед яких 84-сторінкова “Мальована історія Незалежності України”. У 2019-му брати Капранови створили свій канал на You-tube під назвою “імені Т.Г. Шевченка”, на якому розповідали про історію України. Нині канал має 936 тис. підписників.
Дмитро із Віталієм на початку повномасштабної війни боронили Київщину у складі “Азову”. Згодом повернулися до цивільного життя: розвивали свій просвітницький канал та допомагали військовим.
Кореспондентка Gazeta.ua побувала на прощанні з Дмитром Капрановим.
УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ
У храм поспіхом заходить Віталій Капранов. Пробирається крізь натовп і обіймає друзів, що прийшли на прощання з його братом. У Михайлівському соборі темно й багато людей і квітів. Тепле світло люстри падає лише на труну в центрі зали.
Біля померлого у ряд стали рідні. Витирають долонями сльози й запалюють свічки. Чорні силуети контрастують з букетами яскравих кольорів. Тишу у храмі порушує священник. Церковний спів заповнює залу й котиться луною. У натовпі чути чиїсь гучні схлипування.
– Усе раніше було завалено російським ринком – книжками, піснями. РФ вкладала в це шалені гроші й ресурси, тому мало було якісного україномовного продукту. Брати Капранови були тими культурними двигунами, які поширювали український контент, – розповідає біля входу в собор політик і військовослужбовець Андрій Іллєнко. – У ті роки їхнє видавництво “Зелений пес” видало величезну кількість чудових книжок українською. Це давало надію, що в державі буде культурне відродження. Так і сталося.
Брати Капранови були культурними двигунами
Брати Капранови завжди брали активну участь у громадському й політичному житті, згадує Іллєнко. Час від часу затинається, коли каже “вони”.
– Мені важко говорити “були”, бо ми ніколи не розділяли братів. Для нас вони як одна особистість. Тепер важко усвідомлювати, що лишився тільки один із них. Вони не були людьми з політичного кола. Але завжди активно долучалися, коли мова йшла про українську ідею. Були на перших ролях у цих процесах. Важко згадати якусь вагому культурну подію останніх 20 років, де би не було братів Капранових.
Коли активно почав розвиватися україномовний YouTube, Капранови одні з перших доєдналися до створення якісного вітчизняного контенту.
– Їхній канал “імені Т.Г Шевченка” має величезні перегляди й був одних з перших. Вони популяризували українську історію й культуру. Із перших днів війни брати Капранови стали на захист Києва. Вступили до підрозділу “Азову”, який боронив столицю. На кожному повороті подій, вони були з Україною. Не просто казали, що люблять державу, а робили для неї все. У 2000-х закладали цеглинки української ідеї, які через десятиліття дали свій результат. Тоді у це мало хто вірив. Можливо, їх вважали диваками.
Можливо, їх вважали диваками
Надворі пустився рясний дощ, але люди не поспішають відкривати парасольки. Погляди прикуті до білого буса, який щойно заїхав у двір монастиря. Під лобовим склом – портрет Дмитра.
– Він був дуже освіченим. Дмитро – приклад аристократичного, справжнього шляхетного чоловіка. Мав дуже неочікувані погляди на історію, – говорить актор і режисер Ахтем Сеїтаблаєв. На прощання прийшов у військовій формі. – Багато що про свій народ я дізнався саме завдяки йому. Він був і залишиться другом для кожного українця, зокрема й для кримськотатарського народу.
МРІЯВ ПРО ПЕРЕМОГУ
На прощання з Дмитром Капрановим прийшов Петро Порошенко. Політик розповідає, що під час свого президентства часто спілкувався з істориком.
– Неможливо переоцінити вклад братів Капранових у розбудову нашої держави, – каже Порошенко. – Це не просто знавець історії, мови, традицій нашої нації. Я завжди відчував його плече, тепле слово як будівничого держави. Не можу сказати, наскільки він допоміг мені створити Православну церкву України й отримати Томос. Він жив цим. Тому для мене сьогодні сталося особиста трагедія, як і для сотень українців.
Дмитро Капранов мріяв про перемогу України у війні з Росією, згадує політик. Він був переконаний, що після перемоги наша держава зміниться.
– Дмитро вірив, що Україна стане такою, як він мріяв, – продовжує Порошенко. – Але перемоги він не дочекався. Але ми зробимо все, щоб її наблизити і втілити в життя ті ідеї, думки, якими жив Дмитро.
Віталій хоче щось сказати і здригаючись закриває рукою очі
Із храму спершу виносять квіти й вінки. За ними в автобус ставлять труну. До померлого підходить брат. Віталій хоче щось сказати і здригаючись закриває рукою очі. У натовпі довго лунають оплески на знак пошани до Дмитра.
– Вони були чудовими музикантами. А так як вони інтерпретували українську історію – з легкістю – ніхто так не вмів робити, – розповідає поет і засновник видавництва “А-ба-ба -га-ла-ма-га” Іван Малкович. – У них дивовижне почуття гумору. Коли мене запрошували на ефіри, я казав: “Кличте братів Капранових”. Вони дотепні. Тішишся, що в Україні є такі люди. Конкуренції між нами не було, бо ми завжди відчували один до одного братерську любов.
Ми знали, що не дамо кацапському книжковому лаптю тут панувати
Малкович називає братів Капранових “маяками справжнього українського життя”.
– Коли відкривались книжкові виставки, ярмарки, на вході стояв незмінний зелений “Запорожець” Капранових, – каже поет, сумно посміхаючись. – Вони могли виступати на великій сцені. Тобто все, за що вони бралися, виходило талановито й легко. Біля них завжди був рух і енергія. Там, де були вони – завжди була правда. Ми не були найближчими друзями, але знали, що стоїмо в одному ряду. Ми знали, що не дамо кацапському книжковому лаптю тут панувати. З Капрановими було набагато надійніше.
СУХЕ ВИНО І РУХ В РОСІЇ
Брати Капранови народилися у Молдові. Дитинство провели в Очакові на Миколаївщині. Вищу освіту здобули в Уральському політехнічному інституті та Московському енергетичному інституті за фахом “Технічна кібернетика”.
У 1988 році одружились із сестрами-близнючками й переїхали до Москви. Там у 1990-ті брати Капранови стали активними учасниками українського діаспорного руху. Вони видавали українську газету “Тинди-ринди” та журнал “Брати”. До України вони повернулися 1998 року.
– Ми познайомилися, ще коли вони жили у Москві, а я у Мурманську. Там з ними зустрічалися. Ще в той час вони видавали журнал української фантастики “Брати”, – згадує казкар Сашко Лірник. – Я ще тоді був просто Олександр Власюк.
Своє повернення в Україну брати Капранови пояснили тим, що в Росії неможливо реалізувати себе як творчих людей. У Києві вони написали свою першу книгу “Кобзар 2000”.
– “Тинди-ринди” була такою класною андеграундною штукою. Там публікували творчі тексти про музикантів, поетів. Це все від руки писалося, малювалося, – ділиться Лірник. – Там про всіх розповідали, навіть про мене. Уже тут в Україні вони були першими, хто в мене повірив. Вони видали мою книжку. Завжди допомагали. Міг зателефонувати о третій ночі – приїхали без зайвих слів. Ми дружили родинами. Сухе вино разом пили – вони його дуже люблять. Якось у село приїхали, а нам кажуть: “Якби ми знали, що брати Капранови приїдуть, то замовили б обовʼязково сухого”. Із Дмитром зараз пришла попрощатися вся українська еліта.
Братів Капранових було важко розрізнити, зізнається Олег Скрипка. Музикант познайомився з ними у 2002 році.
– Вони підтримали нашу ініціативу першого “Параду вишиванок”. Приїхали на Європейську площу на своєму зеленому “Запорожці” у сорочках, з прапорами, каже Скрипка. – З тих пір ми з ними часто бачилися, запрошували в гості. Вони такі бойові одиниця, на яких можна було завжди розраховувати. Дмитро був веселим, компанійським. Сядуть – і винця випʼють, і анекдот розкажуть. Брати Капранови – надзвичайно ерудовані, але ніколи не мали пихи чи пафосу, епатажу. Справжні українці.
Віталій Капранов сідає у бус ліворуч біля труни брата. За довгий час не мовив жодного слова. Тільки іноді похмуро піднімає очі догори. Поруч сідають рідні. Всіх охочих просять їхати на Байкове кладовище, де поховають Дмитра. До свого 57 дня народження він не дожив трохи більше трьох місяців.