Дзвонить кума з Франції, її в містечку в долині Луари прийняла подруга.
Пардон, каже вона комусь, я в трамваї, пояснює мені.
Перші тижні, як виїхала, чудно було чути у слухавці голоси з іншого, мирного, життя. Ще дивніше бачити на фото й відео квітучі клумби й дерева, коли в нас була суцільна сірість. Кілометрова черга до Ейфелевої вежі, до якої кума з дітьми вирвалася на Великдень. Мирний гомін туристів, як звуки з космосу.
Кожні 5 хвилин тебе згадую, говорить кума. Нарешті покаталася на кораблику по Сені, показала дітям Сорбонну й Лувр.
Потроху обживається в чужій країні: бігає по пайки для емігрантів, ходить на курси французької, знайшла індійський магазин, щоб купити хни для волосся, чекає на посилку з дому з літніми речами, бо там спідниці по 40 євро. Порпається на городі. Франція дуже дорога країна, тому насадила овочів.
Земля саме камінюччя, але щось нещасне росте.
Згадую її помідори з дачі під Києвом бадилина завтовшки з палець.
Оце дзвонила днями: хоче наприкінці літа повертатися. Сину в 11-й клас, чоловік тут сам.
Прогнозують бої важкі в липні й серпні, кажу.
Ти що, я ж усе розрахувала! голос такий, що за серце хапає.
Ну, може, й раніше їх поженуть, заспокоюю. Але, може, тобі доведеться там затриматися.
Вона не хоче цього й чути. Та наступного дня каже, що записалася ще на двоє курсів французької. Без знання мови на роботу в їхньому регіоні беруть лише на виноградники. А кума раціоналістка.