Вони відібрали ключі від державного архіву (його роль і зараз виконує велика скриня, яку можна замкнути й відімкнути, лише застосовуючи кілька ключів одночасно), замкнули приміщення – разом з присутніми у ньому делегатами Ради – та зачитали маніфест їм з вимогою запровадити в державі демократію.
Андорра-ла-Велья – столиця Андорри – у 1933 роціДля зовсім маленької держави, майже загубленої в Піренеях, це була справді непересічна подія. “Андоррська революція” – під такою назвою це збурення увійшло до історії – немов би вирвала горян із сонного середньовіччя. А світ раптово – з подивом та інтересом — дізнався про існування Андорри. І справді, ще ніколи про неї так часто не згадували в закордонній пресі – європейській, і навіть американській.Втім, несподіваною ця революція теж не була. Бо віддаленість Андорри не означала її повну ізоляцію – виїзд і повернення до неї завжди був вільним. І такою можливістю скористалося чимало андоррців, які шукали кращої долі в сусідніх державах. Найбільша їх кількість оселилася в Каталонії – де розмовляли тією ж каталанською мовою, що й в Андоррі. Громадське життя тут було жвавим, і, долучившись до нього, емігранти почали дивитися на власну батьківщину зовсім іншими очима. “Буколічна” незайманість, якою місцева верхівка звикла пишатися, для людей нового часу була радше ознакою “запізнення на потяг історії”. Відставання, яке треба було надолужувати.Вплив еміграції зрештою й став каталізатором зрушень в Андоррі. Саме в Каталонії, скажімо, зібрали левову частину підписів під петицією про запровадження в державі загального виборчого права (лише для чоловіків, щоправда) – виконати її й вимагали “молоді андоррці” в будівлі Загальної Ради. Влада теж була змушена відкривати Андорру світу – з появою пошти, будівництвом перших доріг і особливо електростанції. Яка мала не лише забезпечити електрикою мешканців держави, а й стати джерелом стабільного доходу для її скарбниці та допомогти фінансувати інші інфраструктурні проєкти. До того ж звести такий великий об’єкт самотужки андоррці не могли. Тому в державі з’явилися гастарбайтери… та робітничий рух. Цікаво, що вже невдовзі після цього в Андоррі створили й поліцію – от тільки зосереджена на стримуванні протестів робітників, вона таки проґавила акцію “молодих андоррців”.Стримував модернізацію Андорри, втім, не лише консерватизм місцевої верхівки, а формальний статус держави, яка була одночасно підпорядкована двом суверенам – єпископу сусіднього Уржеля (з “іспанського” боку) та очільнику французької держави – колись це був монарх, а з утвердженням республіки ним став президент. За середньовіччя такий статус дозволив Андоррі вижити та зберегти самостійність. А за нового часу блокував будь-які зміни. Бо “гаранти” підозрювали один одного в бажанні перетягнути ковдру на себе, а тому заперечували проти будь-яких рішень, що порушували б звичне становище.Власне, саме тому революціонери й вимагали ухвалення конституції та розширення кола виборців рішенням Загальної Ради, без звернення до “гарантів”. І частково вони домоглися свого – не без вагань, але Рада погодилася провести реформу та переобрати свій склад на загальних виборах.Невдоволені “гаранти” відповіли розпуском “зухвальців”. Але такий, очевидно свавільний, крок викликав обурення у світових медіа – а вони, нагадаю, уважно стежили за подіями в “екзотичній гірській країні”. Висловити солідарність з “горцями” вважали гарним тоном і іноземні політики. Лист андоррцям надіслав навіть президент США Франклін Рузвельт. Влаштовувати публічну каральну акцію в цих умовах сусіди просто не наважилися.
Голосування під час перших загальних виборів в АндорріТож загальні вибори зрештою таки відбулися. Проте перемогли на них не “молоді андоррці” (прихильники революціонерів з-поміж емігрантів, зрештою, і не могли голосувати), а їхні консервативні опоненти – які згуртувалися в “групу інтегральних націоналістів”. Власне на цьому революція і завершилася. Ухвалювати конституцію, як того вимагали “молоді андоррці”, проводити глибші політичні й тим більше соціальні реформи в консерваторів не було жодного бажання.А ось від загального виборчого права відмовлятися вони не стали – навіщо, якщо воно дозволяло їм закріпитися при владі?Але була в Андоррської революції й своя Реставрація. Не менш екзотична. В тому ж 1933 році в країні вперше з’явився такий собі Борис Скосирєв. Колишній російський підданий, який народився, за його власними словами, у Вільні. Фантазер, авантюрник і просто шахрай (принаймні, за даними поліцейських картотек).
Фото Бориса Скосирєва з одного з його численних документівУ наступному році він запропонував Загальній Раді — тій самій, в якій переважали консерватори — проєкт перетворення Андорри на “друге Монако” (варіант з Ріо чи Новими Васюками, вочевидь, пропонувати сенсу не було – патріархальні горці все одно не зрозуміли, а Монако – воно ж майже поруч і тому наочніше). Проєкт депутатам сподобався, але Скосирєва про всяк випадок вислали – остерігалися невдоволення “гарантів”.Проте “комбінатор” не знітився, і за місяць з’явився в Андоррі знову, вже нелегально. Та переконав Раду проголосити його… королем. Борисом I. Проти був лише один депутат. Новоспечений “монарх” одразу розгорнув бурхливу діяльність. Написав конституцію (привіт “молодим андоррцям”), видавав численні – і доволі ліберальні за текстами укази. Та оголосив війну! Одному з “гарантів” – єпископу Уржеля. Якому, між іншим, не сподобалася ідея Скосирєва відкрити в Андоррі казино (їх в цій державі й досі немає – згодом вона “піднялася” завдяки гірським курортам та безмитній торгівлі).Єпископ у відповідь просто поскаржився правоохоронцям. П’ятеро звичайних каталонських жандармів просто затримали “короля” та вивезли до Іспанії. Де Борис I отримав рік в’язниці. За незаконний перетин кордону. До Андорри “12-денний монарх” (саме стільки тривало його правління) більше не повертався.Спеціально для ЕспресоПро автора. Олексій Мустафін, український журналіст, телевізійний менеджер, політик, автор книжок науково-популярного спрямуванняРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
