У День Гідності і Свободи, коли Україну накриває чи то святковим, чи жалобним білим, мимоволі постає питання: ЧОМУ. Чому світ підійшов впритул до Третьої світової війни, котра, можливо, і не буде самовбивчою, але точно забере життя сотень мільйонів, якщо не мільярдів людей і поставить під питання сам факт існування людської цивілізації.
…обидві наші революції (інше слово – майдани) свідчили про неефективність механізму влади у тому вигляді, в якому він функціонував
Парадокс і головна проблема якраз у тому, що цього не знає нині, мабуть, ніхто. А точкою відліку можна вважати серію “кольорових” революцій, котрі прокотилися світом від 2001 до 2014 року. “Революція троянд”, “Помаранчева революція”, Арабська весна”, “Революція Гідності”. Дві з них – в Україні, причому помаранч 2004 року через 10 років перетворився на кров. Сьогодні я розумію, що то був попереджувальний сигнал. Оскільки обидві наші революції (інше слово – майдани) свідчили про неефективність механізму влади у тому вигляді, в якому він функціонував. Більшість, як виявилося, не завжди права.
Озираючись у 2004 рік, розумію, що тоді був переламний період: або прийде особистість і змінить щось на краще – або кособока, та вже напрацьована система візьме гору над особистістю і рипітиме далі. У 2014 році система стала загрозою для держави як такої. І тут би глобальному співтовариству задуматися – що насправді відбувається?
У чому коріння кризи, котра охопила, без перебільшення, весь світ? Владні системи на сьогодні демонструють свою неефективність. Монархія? Так, стала форма правління з тисячолітніми традиціями. Королі можуть оперативно реагувати на загрози, оминаючи тривалі процедури. Але останні приклади свідчать, що вінценосці не такі вже й ефективні. Іспанська Валенсія тому доказ – і друге повернення короля Феліпе до провінції, мармеладно-пасторальне, спрацювало на покращення іміджу, але не воскресило загиблих і лише морально підтримало постраждалих. Теократія? Аятола Хаменеї в Ірані контролює владу у країні, котра видається застиглою у часі: щось кудись рухається, однак ці зміни спорадичні, більше емоційні і не є значимим суспільним діалогом. Демократія? Про її кризу говорив президент США Джо Байден у своїй промові після президентських виборів 2024 року.
Є відчуття, що першопричина кризи – у необхідності переосмислити сутність влади як такої. Справді, що таке – влада? Ми, люди, наділяємо інших людей повноваженнями з метою отримати кращий результат. Навіть монархія не виняток: чимало королів і королев заплатили життям за те, що вели країни до прірви. Досі двома головними інструментами влади були ефективність і примус. Іноді додавалася сакралізація влади. Але у 21 століття відбулися дві трансформації: завдяки інформаційним технологіям люди змогли більше спілкуватися, як не пафосно прозвучить, дізнатися, що їх багато і вони різні, та поєднатися у величезні транскордонні і трансконтинентальні спільноти. Ці спільноти, в силу кількості людей-однодумців, віртуально зламали кордони держав і переформатували політичну мапу світу.
…величезні, багатомільйонні спільноти з непередбачуваними цілями і діями – потенційна загроза для безпеки держав
Але як ними управляти чи бодай контролювати? Адже, як виявилося, традиційні, напрацьовані форми правління – неефективні. Низка заборон контенту у соцмережах, обмежувальні заходи, гучні процеси проти Марка Цукерберга і Павла Дурова ознаменували предмет кризи. А величезні, багатомільйонні спільноти з непередбачуваними цілями і діями – потенційна загроза для безпеки держав.
Коли я дивилася контраверсійне відкриття Олімпіади у Парижі, раптом подумала – а навіщо нам держави? Кордони? Вони стримують розвиток. Розвиток чого і куди? Якщо банально, наразі аморфних і вже не аморфних напіввіртуальних спільнот реальних людей, котрі мають (якщо мають) зовсім інші цілі, ніж спільноти, поєднані у державах. Іншими словами, конфігурація держав уже не збігається з конфігурацією спільнот, а як людству самому впорядкувати себе, ніхто не знає.
Глобальні інститути управління (ООН, Група двадцяти, НАТО тощо) продемонстрували повну безпорадність. Жоден з трьох найбільших кривавих конфліктів не подоланий: Судан, Близький Схід, Україна. І – що важливіше – не буде подоланий. Тому що на кожну силу знайдеться антисила, на примус – контрпримус. Завжди. І якщо раніше ці антисили довго формувалися, у сил був запас часу, то нині ці реакції відбуваються майже миттєво.
Тому я не думаю, що у новообраного президента Дональда Трампа вийде покінчити з війнами у світі. Мир через силу – м’яко кажучи, застаріле гасло. Як і повернення до традиційних цінностей. Наочний приклад – Росія, де формально демократично обраний керівник став, по суті, монархом. Придушення будь-якої іншої думки, жорстка позиція на світовій арені, – це не є проявом сили насправді. Це прояв слабкості і страху. Примус завжди породжує протидію. Можна примусити людей говорити “як ми раді”, але це не буде щиро і не буде стало. Можна примусити людей десятиліттями жити у зубожінні та страху, але цим керівник країни перекреслює її рух у майбутнє. (До слова, закони, котрі наприймали і готуються прийняти у Росії, жахають навіть єгипетських юристів, бо суттєво обмежують де-факто права жінок).
Коли Сі Цзіньпін говорить про мультиполярний світ, схоже, він зазирає ще глибше у минуле, адже мультиполярний світ – чи не повернення до часів, коли і Китай, і Японія були замкнені, а Старий світ не знав про існування двох Америк?
Коли Сі Цзіньпін говорить про мультиполярний світ, схоже, він зазирає ще глибше у минуле, адже мультиполярний світ – чи не повернення до часів, коли і Китай, і Японія були замкнені, а Старий світ не знав про існування двох Америк? Політика ізоляціонізму, що стрімко набуває популярності, – перший крок до цього. І, звісно, Китай шалено просуває свій “Один пояс – один шлях”, бо між закапсульованими країнами держава, шо проклала новітній аналог Великого шовкового шляху, матиме небачені досі зиски. Відчуваючи це, Росія намагається закріпити свій контроль над якомога більшою кількістю територій. Україна з її важливим транзитним статусом потрапила під російські ракети не випадково.
Але в Україні поки що є головне для прориву у майбутнє, – пошуки цього майбутнього. І усвідомлення, що його ми маємо визначати самі. Наївно виглядає, коли гримлять ракети і дрони? Так. Проте, гадаю, це і є той шлях, котрий ми маємо торувати. Нас штучно заганяють у межі застарілих уявлень і конфігурацій, котрі не працюють (“Будапештський меморандум”, наприклад) і не працюватимуть. Пошуки нового, скажімо, через розкритиковану вздовж і впоперек Формулу миру, проходять складно. Як забезпечити безпеку державі, коли агресорам все дозволено і ніхто їм не може дати по руках?
Політична спільнота у відповідь генерувала Трампа-2 як СуперДжокера, котрий, ламаючи всі уявлення, правила і традиції, вдаватиметься до нестандартних ходів заради мети. Він уже збурив спільноти анонсами призначень у свою адміністрацію та значною наближеністю до влади Ілона Маска.
Та саме Дональд Трамп у 2016 році вперше озвучив застарілість і неефективність НАТО і поставив під сумнів кліматичний порядок денний (Паризький договір). Чи є він провісником майбутнього? Ні. Лише інструментом для запуску трансформацій. До речі, Путін вже почав копіювати манеру Трампа (зміна ядерної доктрини).
…майбутнє не буде битвою особистостей – майбутнє стане битвою технологій. Це розуміють українські і не лише українські військові
Водночас майбутнє не буде битвою особистостей – майбутнє стане битвою технологій. Це розуміють українські і не лише українські військові. Силову битву виграє той, хто запропонує технологію у широкому розумінні: ефективну технологію влади, політичного устрою світу, без примусу і збурень.
Чи можливо це? Можливо. Якщо захочемо. Парадокс у тому, що ті, хто вдається до примусу для досягнення тактичних цілей, програють стратегічно. Це є пастка майбутнього. Для України, як і для всього світу, котрий наполегливо зіштовхують у минуте, стратегічно важливо її оминути.