“Розмовляти з ними було важче, ніж воювати”

Окопи, накриті плівкою від дощу, називали гробиками

Уранці 24 лютого побіг, як завжди, на зарядку в ліс. Там почув вибух у Василькові. Одразу зателефонував дружині, друзям. Я хотів піти воювати 2014-го, але дружина була вагітна, боявся її залишати. Невдовзі народилася донька Анічка. Цього разу я посидів 2 години в хаті і сказав: “Дівчата, благословляйте, йду на війну”. Пустили без заперечень.

Служив у радянській армії. Знаю, що таке армія і що таке Росія. Росіяни це істоти, звичні жити в лайні й замазувати ним усіх довкола. Звикли підкорятись і гнути голову та коліна. Не хочу, щоб моя дитина росла в рабстві. Якщо не захищу своєї країни і своєї родини тепер, то коли? У мене не так багато часу лишилося.

Невдовзі передзвонив старший син: “Батьку, я йду на війну й Вадика чіпляю”. Так усі троє зустрілись у військкоматі. Гліб раніше служив у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Вадик не проходив військової служби. А таким, як я, казали: “Ідіть додому, ми вас викличемо”. Але ми були напористі й записалися в тероборону.

Почали виконувати обов’язки з охорони міста на блокпостах, несли караульну службу, будували бліндажі. Оскільки старший син служив кілька років тому, навчав військової тактики. Ми рвалися на фронт, але треба було тренуватися.

Укомплектувалася рота. Гліб був командиром відділення. Нас прозвали циганами, бо мали все своє: з’явилася помпова рушниця, гранати, дістали медикаменти. У Гліба був позивний “Барон”, у мене “Батя”, у Вадика “Вадос”.

17 квітня склали присягу. Нас озброїли, бронежилети купили, плитоноски. Волонтери допомогли. Ми щодня тренувалися. Не брехатиму: було важко. Якось бігли марш-кидок, на мені 40 зайвих кілограмів. Це і бронежилет, і кулемет, і автомат. Біжу й думаю: “Нащо я підв’язався в цю війну, це ж такий сором, що біжу останній. Озирнувся, пів роти позаду. О-па-па, я ще молодець”. Те, що спортом до того займався, допомогло. А найбільшу роль у цьому зіграла моя донька: такий заряд молодості дала! Я вже відчував, що не можу відставати від синів. Ротний казав: “Батя”, може, кулемет здасте, візьмете щось легше?” “Ні.” “Ну тоді респект”.

У радянській армії я був танкістом. Гліб запитав від самого початку, чи не важко буде мені з кулеметом, бо той важить 10 кілограмів, із магазином 1112. А чого мені шукати легше? Молодим он важко. Ми всі не професійні воїни, а звичайні люди. Хто пив, палив, одразу відчули задишку, в кого були ­животи-мозолі пітніли. Але все це дурниці порівняно з потягом бити рашистів. Не лінувалися, розуміли, для чого це треба. Ми ж піхота, треба бути фізично здоровими. Уміти окопатися. Он у Соледарі така глина, вода не всотується, її лопата не бере. Киркою треба копати.

Наприкінці квітня нам запропонували приєднатися до роти добровольців, яка йде на нуль. З нашої роти пішло п’ятеро я з синами, Ромка з Боярки й Олексій із Троєщини. На початку травня виїхали в Соледар. Самі купили старий списаний автобус, відремонтували. Він допоміг, бо тільки в мене було під 250 кілограмів усякого добра.

Доїхали на нуль на тому циганському автобусі, але прожив він два дні: колаборанти нас здали і його накрило. На Донбасі багато переселенців, яких іще Сталін туди кинув. Усі адекватні виїхали, якась частина не може покинути домівки. А є “ждуны русского мира”. От вони не раз нас здавали. Якось у Костянтинівці Олексій пішов купити молока, а бабушки почули постріли: “О, це наші” на росіян “скоро тут будуть”. А в Бахмуті ми стояли на вулиці зі зброєю, підійшли дві жінки: “Когда вы, сволочи, отсюда уйдете?” Різні люди. Є такі, що дякували. Одна жінка росіянка за національністю, але вона за Україну.

Нинішня війна війна артилерій. У першому бою в Соледарі ми жодного разу не вистрілили. Були би смертниками, якби висунулися. Мінами крило без кінця, бо вороги переважали чисельністю і зброєю. Ми сиділи в окопах, бліндажа не було. Ці окопи, накриті плівкою від дощу, називали гробиками. Але жодного разу не прилетіло. Так Бог повів.

Молився за хлопців. Це допомагає. Я ходив у церкву до війни, довіряю Богу, тому і страху якогось типу істерики не було. Переживання за синів, за своїх хлопців так.

Ціле літо охороняли Бахмут. Там було пекло. На Бахмутському напрямку росіяни сконцентрували, мабуть, найбільшу силу. Настрілялися й вони по нас, і ми по них. Нам уже дали більше зброї, не те що на початку війни, коли вони 10 разів стріляють, а ми два відповідаємо. А це видали американські кулемети й інше, то ми добряче їм насипали. Інакше не витримали б.

Росіяни спершу молотять з усього авіації, артилерії, “Градів”. А потім по випаленій землі йде піхота. Дивиться, чи є хто. А ми раз і вилізли. І огризнулися. “А ви знову? Ну тримайте ще!” Вони сунуться, а нам треба тримати рубежі. Отак тримали Бахмут, не відступили жодного разу. Ближче як на 400 метрів підпускати не можна, бо їх набагато більше. Якщо підійдуть на 50 нам капець.

Із нами воювали вагнерівці одне з найбільш підготовлених та небезпечних збройних формувань. Вони наступають без бронежилетів, касок, щоб не обтяжувати себе й підібратися ближче. Йдуть обдовбані наркотою, тому нічого не бояться. Людина не може не боятися, навіть якщо випивша.

Якось у Бахмуті я був не у своєму відділенні й почалася злива. Руку витягни й нічого не видно. В окопах по 40 сантиметрів води. Я ще пожартував, що в таку погоду і на ніч на нас ніхто не піде. І тут по рації передають, що пішли. Бій. Мені найважче, бо я на прикритті з кулеметом. Сім магазинів по 45 патронів у кожному. І стріляти не можна. Бо якщо всі набої вистріляю, через мене люди можуть загинути. Можна лише тоді, коли відходимо. І оце чекання найважче. Завдання витримати до кінця. Слава Богу, не підійшли. Командир після бою похвалив: “Батя”, молодець!”

На Донбасі нема лісів. Самі степи, в них посадки, між якими умовно один кілометр. Ми знаємо, в якій вони посадці, а вони знають, де ми. У Роми був день наро­дження 25-річчя, і ми вранці їм трошки насипали, а вони нам із танків, з артилерії, мінометів і вертольотів. Ми годин п’ять у бліндажику на сім душ дев’ятеро сиділи й не могли висунутися, щоб зрозуміти: підійшла їхня піхота чи ні. Рома сміявся: “Оце рашисти вітають!” Хлопці тоді отримали контузії. Навушників не було, тільки роти відкривали. А як вилізли: ландшафт підпор­чений, посадки немає. Усі речі, які зверху були, побиті уламками завбільшки, як моя рука. Перед ротацією так 16 діб крили, що Гліб казав: “Батя”, я думав, нам кабздєц”.

Із радянської армії дві речі знадобилися дисципліна й гігієна. Нас строго цього вчили. Не митимеш ніг заробиш грибок. А якщо хворі ноги, ти не воїн. Дякувати Богу, якась розумна людина вигадала вологі серветки. На фронті помагає.

У радянській армії не любив писати листи. І тепер дружині лише давав знати: “Живий, здоровий”. Хлопці бігали у штаб до старлінка. Рома з жінкою дві години говорив. А я думаю: про що? Я теж сумую, але дружина розпитуватиме про війну, а сказати не можна. Отже, краще не говорити. Ото фоточку скинути нейтральну й кілька слів, що все гаразд.

У чому була моя користь на фронті? Хлопці казали, що підтримував морально. У моєму віці інакше зважуєш ситуацію. Я не робив, як комсорг, збори, не підривав авторитету сина. Він же командир, а я рядовий. То потихеньку з кожним говорив. Сяду поруч чи з чашкою кави, чи й так, і заведу розмову про Бога, сім’ю. У нашому відділенні було 10 душ, від 25 до 39 років. Усю роту я рідко бачив, ми ж розкидані. Усі воюють відділеннями. От я й допомагав вибудовувати стосунки в нашому. Хлопці тяглися, відкривалися. Вони переживають за рідних, мають страхи. Бо не боїться на війні лише дурень.

Коли нас уперше накривали годин п’ять, в очах усіх прочитав, що нас мусять поміняти. Це було б логічно, але за пів години було сказано, що ніхто не мінятиме. Деякі хлопці аж побіліли. Я давай тихенько їх ворушити. На війні швидко людину пізнаєш. Гліб різкуватий трохи, кричить. Але ці крики не допомагають, а навпаки розхитують. Підходжу: “Гліб, ну чого ти кричиш?” “А ти чого мені указуєш?” “Я твій батько. Не кричи, а скажи: “Пацани, дякую за бій”, і ти побачиш, як інакше все буде”. Відійшов, чую: дякує. І все. Зовсім інша обстановка.

Спочатку було важко з хлопцями. У Соледарі один жалівся: “Батя”, що він мене матюкає? Я що пацан?” Я кривдника відведу вбік: “Ти пойми правильно: оці шутки, приколи на гражданці одні, а тут війна. Ти можеш образити, він обізлиться. Тебе ранять, а він не допоможе. Ти розумієш: життя всіх залежить від одного”.

Розмовляти з ними було важче, ніж воювати. Але ніхто не сказав: “Батя”, харош мозги пудрити”. Стосунки це найголовніше.

Є думка, що з війни приходять люди, яких треба психологічно лікувати, бо в них травми. То мої хлопці навпаки. Стали ще кращі, ніж пішли. Хороші. Почали цінувати дружбу, один одного підтримувати. Змужніли то само собою, але понти зникли. Стали розсудливі. І мене жаліли: то щось понесуть важке, то ще щось.

Якось заклинило кулемет. РПК легкий. Розірвалася гільза всередині, а йшов бій. Я розсівся на ящику з-під снарядів, як на свайбі, й давай шомполом вибивати. А там хвилина триває довго. Гліб повернувся і накрив: “Я тебе додому відправлю, ти що Дункан Маклауд? Що в тебе сто життів?” І я подумав: що ж справді роблю? Кулі свистять, а я сиджу тут на всіх вітрах. Попросив побратима, спустилися вниз і виштовхали. А взагалі, коли криє арта, перекличку робимо: “Батя”, ти живий?”, “Рома, ти є?” З мого відділення одного поранило, всіх контузило, але всі цілі.

Ми повернулися на ротацію, і 13 вересня мене звільнили за віком. І тепер мені важче, ніж було на фронті. Тоді я був біля дітей, вони на очах. А нині переживаю, і боляче, що не з ними. Думаю, керівництво занадто перестраховується, що не бере таких, як я. Якщо людина фізично здорова, має воєнну спеціальність, то чому не можна воювати? Нашу зведену роту розформували, наш ротний у Бахмуті загинув, а нас повернули в ті роти, де ми були від початку. Нинішній ротний мене не знає, не в курсі, як я воював. Намагатимуся потрапити на контракт.

У 20 років працював на заводі в Боярці, мужикам було по 58, пенсію заробляли. Думав, діди якісь старі. Зараз мені 63, вважаю себе молодим. Доця каже: “Нічого ти, тату, не старий. Вчителька питала днями: “А що тато з фронту вже прийшов?” “Татові багато років, його відпустили”. Взагалі про вік питали постійно. Хлопці з “Холодного Яру”, як нас міняли, дивувалися: “У нас найстаршому 53. Що ти тут робиш, “Батя”?” “Мої діти тут, я біля них”. Тому хочу знову бути біля них. Хоча Гліб каже: “Батя”, будь волонтером”. А тоді додає: “А може, ще получиться”.

Я хотів би, щоб їм у відділення допомогли зібрати на пікап. Машина може прожити на фронті день чи тиждень. Але без транспорту важко. Має бути автівка на кожне відділення. Ми в Соледарі все залишили, бо ніяк було вивезти. Там їжа, вода, ліки, амуніція, всяка потрібна всячина. А кому воно йшло? Людям. Підійшла жіночка: “Можете дати котикам поїсти?” Я їй тушонки, тюльки в томаті, води. У Костянтинівці хата горить, помогли погасити, зібрали харчі, ліки. Тому машина це елементарна зручність. На нуль ми на ній не їздимо. До певного місця, а тоді на передову нас розвозять.

Козацький дух воїнів зашкалює. Нас не перебороти. За ці місяці подивися на хлопців, рабами ми не будемо точно.

На фронті спостерігав, як молодий хлопчик прибіг подзвонити матері. Чути, що він із села, корів недавно пас, що мати каже: “Синку, слухай начальників, ти ж такий у мене бешкетник”. І я бачу, як він старається і не боягуз. Куди його зламати? Думаю: “Господи, куди ж, дитинко, пішла?” А він пішов захищати свою матір. Вагнерівці на нас ішли, а їх оці діти спиняли. І не могли вони нас пробити. Куди росіянам до нас, українців, братися?