Шлях після поранення: у чому проблема державного протезування та як бійці адаптуються після реабілітації

Динаміка державного фінансування сфери протезування та реабілітації в Україні за останні роки демонструє рекордне зростання. Якщо у 2024 році держава спрямувала на протези та інші засоби реабілітації понад 5 млрд грн, то у 2025 році ця сума зросла до 5,6 мільярда гривень, з яких 4,6 млрд грн — на допоміжні засоби реабілітації, а понад 1 млрд грн — на протези підвищеної функціональності. У 2026 році видатки сягнули позначки у 8 млрд грн.Якщо зіставити показники 2024 та 2026 років, державне фінансування галузі зросло на 60%. Таке стрімке збільшення бюджету свідчить про те, що реальна потреба у протезуванні та засобах реабілітації в країні масштабується.Проте сама лише наявність мільярдів у бюджетних реєстрах не гарантує бійцям вчасного та якісного повернення до повноцінного життя. За цифрами державних асигнувань ховаються бюрократичні бар’єри, розірваність реабілітаційного ланцюжка та відсутність інклюзивної інфраструктури. Про проблеми, які залишаються поза офіційними звітами, розповів ветеран 3-ї окремої штурмової бригади Остап Франків у програмі “По живому” журналістці Еспресо Христині Парубій.Пастка біонічного протезування та дешевих аналогівОстап Франків отримав важке поранення — ампутацію нижньої кінцівки вище коліна з досить короткою куксою. Перші місяці відновлення боєць хвилювався, чи вистачить залишку ноги для надійного кріплення протеза і чи зможе він взагалі ходити.фото: скріншот з програми “По живому”Базовим етапом для кожного військового є опанування механічного протеза. Проте більшість поранених прагнуть отримати високофункціональне електронне, або біонічне коліно, яке самостійно реагує на темп кроку та рельєф поверхні, знімаючи величезне навантаження з хребта і здорової ноги.”Всі дуже хочуть електронне коліно, воно набагато полегшує життя. Але я вважаю, що без механічного не обійтися: треба здобути базові навички, навчитися ходити, повністю ним оволодіти. Це потрібно всім, щоб людина зрозуміла, як пересуватися і взагалі користуватися протезом у перший період. А вже в подальшому я б усіх хлопців та дівчат з ампутаціями переводив на електронне коліно”, — розповідає Остап Франків.Проте шлях до електронного протеза впирається в бюрократичні часові рамки та черги. За діючими правилами, боєць повинен відходити на механіці щонайменше рік, перш ніж претендувати на біоніку. Та навіть після цього терміну військові чекають місяцями через брак закупівель.Ще одна проблема — це спроби зекономити на комплектуючих. На ринку з’являються дешевші аналоги світових виробників електронних колін.”Ці аналоги, наскільки я знаю, не хороші. Вони або швидко ламаються, або недостатньо виконують свою функцію, що через них дехто навіть може травмуватися. Тому треба, швидше за все, збільшити фінансування, щоб більше якісних протезів закупляти. І тоді, я думаю, хлопці зможуть набагато краще себе почувати на електронних колінах”, — наголошує ветеран.Чому державні заклади програють приватним і благодійним центрамОфіційний алгоритм отримання протеза від держави здається зрозумілим, спочатку проходження ВЛК, написання заяви, вибір підприємства. Однак на практиці державна система забезпечує військовому виготовлення протезу, а вчитися на ньому ходити та проходити фізичну реабілітацію відправляють “у вільне плавання”.”Коли я лежав у лікарні, до мене теж приходили з державних підприємств і пропонували протезуватися в них. Обіцяли, що спочатку буде механічне коліно, потім — електронне, розказували, що все буде дуже гарно. Але я від самого початку знав, що проходитиму протезування та реабілітацію в Superhumans, адже мав рекомендації від побратимів, які там протезувалися і були всім задоволені. Тому я одразу обрав їх, а від пропозицій державних закладів відмовився. Вважаю, що всім державним клінікам варто рівнятися на Superhumans та їхній комплексний підхід до роботи. Бо у нас часто буває так: тобі десь видають протез, а далі ти сам шукай, де проходити реабілітацію та займатися”, — зазначає Франків.Найкритичнішим елементом усього процесу є виготовлення куксоприймача. Якщо він зроблений непрофесійно, то натирає до ран. Через дискомфорт бійці нервуються і просто перестають користуватися протезом. У державних клініках через відсутність оперативної корекції ветеранам часто виготовляють незручні гільзи, після чого військові змушені шукати допомоги у благодійних чи приватних центрах, щоб повністю переробляти виріб.Для порівняння, у сучасних комплексних центрах протезист і фізичний терапевт працюють у тандемі. Якщо терапевт під час тренування бачить хиби в ході чи дискомфорт, протезист підганяє висоту або переробляє гільзу. Остапові Франківу куксоприймач переробляли двічі, доки не досягли ідеальної посадки, завдяки чому він може перебувати в протезі з ранку до вечора.Психологічна реабілітація та принцип “рівний — рівному”Закордонний досвід доводить, що фізичне відновлення без психологічного є неповноцінним. Проте у більшості державних закладів якісна психологічна допомога залишається дефіцитом.Багато ветеранів переконують себе й оточуючих, що не потребують допомоги психологів. Проте під час повернення в цивільне життя на них очікує комплекс нових психологічних бар’єрів. Ті ж військові, які прагнуть поспілкуватися з фахівцем у державних установах, часто стикаються з некомпетентністю, адже цивільні психологи без досвіду роботи з бойовою травмою не здатні встановити довірчий контакт із бійцем.На думку Остапа, вирішенням цієї проблеми має стати активне залучення до штату психологічних служб ветеранів за принципом “рівний — рівному”. Військовий значно швидше відкриється побратимові, який особисто пройшов через важке поранення, ампутацію та адаптацію до нового життя.Спорт, як частина реабілітаціїЕлементом відновлення також є адаптивний спорт.. Остап Франків, який до поранення працював тренером із кросфіту, повернувся до фізичних вправ ще до отримання протеза, а пізніше почав займатися адаптивним кросфітом.Остап Франків, який до поранення працював тренером із кросфіту, повернувся до фізичних вправ ще до того, як отримав штучну кінцівку. А сьогодні він – учасник змагань, який бере участь в “Іграх Нескорених”.”Спорт — дуже-дуже важливий. Мені було трошки легше, бо я до поранення активно займався спортом. Коли після поранення я повернувся додому, в першу чергу зразу почав займатися. У мене ще тоді не було протеза, але була можливість робити якісь відтискання, прес, підтягуватися”, — розповідає Франків.Власний досвід показав Остапу, що регулярні тренування безпосередньо впливають на те, наскільки швидко тіло приймає протез.”Коли вже запротезувався, я хотів максимально спробувати все, що можу зробити з протезом, протестувати його, зрозуміти, які вправи можу робити, а які ні. Так я почав займатися адаптивним кросфітом. Набагато краще і швидше я почав опановувати протез, коли почав займатися”, – пояснив ветеран.Сьогодні активно розвиваються найрізноманітніші напрями, зокрема волейбол сидячи, баскетбол на кріслах колісних, настільний теніс, стрільба з лука, інклюзивне самбо тощо. Проте, коли ветеран виписується з передового реабілітаційного центру і повертається у своє місто чи селище, він одразу стикається двома бар’єрами.Перший із них — це неінклюзивна інфраструктура звичайних спортивних клубів на місцях. За словами Остапа, більшість залів абсолютно не пристосовані для відвідувачів на протезах чи кріслах колісних. Звичайні сходи на вході вже стають перешкодою, а вузькі та необладнані душові кабіни унеможливлюють гігієнічні процедури після тренування.Другий бар’єр — інформаційний та соціальний вакуум. Місцеві органи влади мають списки тих, хто повернувся з фронту з інвалідністю, проте дуже часто військовий залишається в повній ізоляції через відсутність проактивної комунікації з боку громади.Підсумовуючи свій досвід, Остап Франків виділяє кілька головних кроків, які держава має зробити для створення системи реабілітації. Насамперед кошти потрібно спрямовувати на закупівлю якісних протезів. Сам процес має бути цілісним –  від допротезної підготовки до роботи з фізичними терапевтами та психологами вже після отримання штучної кінцівки.Окремо ветеран наголошує на обов’язковому залученні бійців до адаптивного спорту, адже це пришвидшує фізичне та моральне відновлення. Проте чи не найважливішим фактором комфорту є супровід після виписки з медзакладу.Читайте також: “Мінне поле” без інструкції: у чому складність працевлаштування ветеранів