В Україні наразі багато розмов про необхідність перезавантаження влади. Вибори, запит на зміни тощо. Суспільство розхитане, обурене декотрими дивними рішеннями нардепів і вимагає усіх депутатів відправити на фронт.
Однак, чи зберігається в умовах війни суб’єктність парламенту як органу, який може самостійно ухвалювати рішення? І чи зберігається суб’єктність депутата? Сумнівів у цьому є достатньо.
Верховна Рада IX скликання працює найдовше в історії українського парламентаризму. Пʼять років. Скільки ще триватиме його робота неможливо передбачити. Однак, якщо вибори президента таки відбудуться навесні 2025 року, то й парламентські восени того ж року.
За даними фонду “Відродження”, за п’ять років роботи Ради відбулося майже 17 тисяч голосувань. З них 47% набрали понад 226 голосів.
Найкращий показник участі в голосуваннях очікувано належить фракції більшості – “Слуга народу” (78%).
А найгірше до певного часу голосували проросійські нардепи з фракції ОПЗЖ (згодом група ПЗЖМ) вони брали участь лише у 45% голосувань цього скликання. Доки їм не довелось розділитись і підтримувати ініціативи провладної фракції.
Такий короткий “медовий місяць”
Отже, вибори у 2019 році привели до парламенту першу монокоаліцію: на початку скликання у фракції “слуг” було 252 члени, наразі там їх уже 233. “Слуга народу” не спромоглася зберегти єдність протягом усіх п’яти років роботи.
“Медовий місяць” монобільшості тривав до середини 2020 року, а потім провладна більшість почала дробитись.
І далі лише у 14% випадків “слугам” вдавалось самостійно забезпечити ухвалення рішень. У решті – депутатам з монокоаліції була потрібна підтримка інших фракцій та груп.
Зокрема чимало законів було ухвалено монобільшістю у серпні-вересні 2019 року в стані, так званого, “турборежиму”. У листопаді того ж року “слуги” також обʼєднали більше 226 голосів за низку законопроєктів, пов’язаних з відкриттям ринку землі.
У березні 2020 року монобільшість ще забезпечила необхідний мінімум голосів за відставку уряду Олексія Гончарука і призначення прем’єром Дениса Шмигаля. Та після цього єдність у голосуваннях серед “слуг” почала стрімко спадати.
Окрім повʼязаних з повномасштабною війною законопроєктів, що загалом мали високу підтримку у парламенті, постанову про організацію роботи Верховної Ради в умовах воєнного стану, звернення до влади США щодо визнання РФ державою-спонсором тероризму, зміни в держбюджет 2022 року, зміни до КПК щодо співробітництва з Міжнародним кримінальним судом.
А від початку повномасштабного вторгнення за останні два з половиною роки монобільшість спромоглася самостійно підтримати рішення мінімальними 226 і більше голосами лише під час 16 голосувань.
“Чіп” і “Дейл” за викликом
Якщо раніше у парламенті монокоаліцію “Слуги народу” з голосами “підстраховували” дві депутатські групи “Довіра” (позафракційні) та “За майбутнє” (вважається групою Коломойського), то зараз голосування не проходять без системної підтримки депутатських груп, утворених на уламках колишньої ОПЗЖ.
Після розпуску найбільшої проросійської фракції у Верховній Раді, яка налічувала 44 нардепи, її представники перегрупувались у дві депутатські групи: група впливу Фірташа Льовочкіна в ПЗЖМ, Столара Абрамовича у “Відновлення України”.
Тепер соратники Медведчука забороняють російську музику і “вступають” в ЄС
Тож динаміка голосувань колишньої ОПЗЖ помітно змінилась. У роки до повномасштабного вторгнення ця фракція мала найнижчий рівень участі в голосуваннях, але після заборони діяльності згаданої партії на території України у 2022 році ситуація змінилась.
Сталось неймовірне перевзування проросійської партії. Тепер соратники Медведчука забороняють російську музику і “вступають” в ЄС.
Причиною такої зміни може бути те, що нардепи забороненої політсили, ймовірно, бояться отримати судові провадження або ж роблять все можливе, щоби демонструвати свою потрібність та залишитись у політичній системі й надалі. Тому наразі вони голосують в унісон із більшістю.
Між пресом, стресом і пофігізмом
Верховна Рада вже понад два роки працює в режимі одного пленарного засідання, тривалість якого наразі складає понад 336 годин.
Звісно, за цей час депутати зробили багато перерв, а також встигли неодноразово обговорити конституційність такого формату роботи. Окреме питання підстави для оголошення перерв у засіданні. Інколи вони передбачувані, як, наприклад, ситуація, коли розглянуто всі питання порядку денного.
Частіше вони були неочікуваними та навіть випадковими. Зокрема під час кількох засідань підставою для оголошення перерви, за словами головуючого, стала “відсутність потенціалу”, а ще декілька разів діяльність Ради переривала повітряна тривога.
Проте інколи депутати знаходять сили та мотивацію працювати без перерв 1213 годин поспіль.
Такий формат роботи наразі закріплений в окремій постанові ВРУ.
Інколи засідання завершується, навіть якщо розглянути всі ініціативи не вдалося, але вичерпано запланований час. У таких випадках розгляд питань порядку денного може бути перенесено, адже календарного плану засідань немає. Громадськості доводиться очікувати на розгляд того чи іншого рішення невизначений час, допоки депутати не повідомлять у своїх соцмережах про повернення до сесійної зали на засідання після перерви.
“Потенціал” нардепів або ж його відсутність також часто стає підставою для оголошення перерви у засіданні. Зазвичай це стається, якщо у залі недостатньо депутатів для ухвалення рішень. Такі перерви можуть оголошувати за наявності кількох десятків голосів або ж навіть за наявності 220 голосів. За обох умов ухвалити жодне рішення парламент не зможе.
Найчастіше розгляд правок відбувається у майже порожній сесійній залі. Ймовірно, це зумовлено тим, що нардепи не вважають їх розгляд важливим та свідомо ігнорують такі засідання. Відтак не щодо всіх запланованих правок нардепи наполягають на розгляді, адже, якщо вони від опозиції, то їх ухвалення немає шансів.
кількарічна робота Ради без календарного плану створила дуже зручні умови “роботи” для прогульників.
Водночас, кількарічна робота Ради без календарного плану створила дуже зручні умови “роботи” для прогульників. Вони можуть місяцями не бути фізично присутніми у парламенті та не брати участі у голосуваннях, але дистанційно підключатися до засідань комітетів.
Ще однією причиною відсутності народних депутатів під час засідань та їх небажання голосувати може бути закритість Верховної Ради від журналістів. Чинне скликання через низку як об’єктивних, так і суб’єктивних причин більшу частину каденції пропрацювало в закритому режимі. Спершу журналістів берегли від ковіду, а тепер ЗМІ відмовляють у присутності в сесійній залі через повномасштабне вторгнення.
У цьому році журналістам відкрили доступ до Верховної Ради, але у форматі, який вигідний для політиків-прогульників. Акредитовані ЗМІ можуть працювати виключно у пресцентрі Ради. Натомість до кулуарів журналісти не мають доступу, а отже не можуть ловити нардепів перед чи після засідань, щоб поставити незручні питання. Також журналісти не можуть, як раніше, знімати самі засідання з балкона для преси й вираховувати тих, хто вдає свою відсутність, виймаючи картку.