Брат каже:
От уяви собі, хлопець і дівчина йдуть до школи удвох, а ти когось із них спитай, з ким воно йшло, воно тобі не скаже, бо вони ж ішли, уткнувшись у свої смартфони!
Еге ж, кажу я, смартфони то біда. А сам живо уявляю, яке то було чудо колись іти з дівчиною до школи. Чудо полягало вже в тім, що ви про це не домовлялись, а воно взяло й отак склалось: враз одчинилася хвіртка й вийшла з двору саме та дівчина, що ти хотів. І ось ви йдете разом, тільки удвох, а вулиця порожня аж до самої школи ніде нікого, тільки ви двоє.
Таке чудо трапляється, може, разів зо три за все твоє довге тодішнє життя, тобто десь од сьомого класу до дев’ятого.
Звісно, там є свій клопіт. Наприклад, вас хтось побачить і припише те, чого не було. Або ти й сам щось припишеш, коли хлопці спитають. От припишеш, прибрешеш, бо якраз тобі цього найбільше й треба, саме через те, що між вами якраз і не було нічого. Зовсім нічого. Ти ганебно мовчав усю дорогу й не сказав того, що давно хотів і заради чого ждав оцього чуда. Утішав себе: а ось завтра все їй скажу! А завтра, коли йтимеш повз її хвіртку, та дівчина вже не вийде, так, мов і не живе там. І ти потім усе своє життя, швидке й коротке, повторюватимеш в уяві ту чудесну зустріч і на себе, дурного, сердитимешся. А то й на неї за те, що не була розумніша й не спитала в мене хоч про щось. І я б тоді, може, заговорив, завівся, як заводиться машина з буксира, і все склалося б інакше.
І ти такий од цього сердитий, що кажеш їй вголос:
Ні, годі, я більше з тобою не ходитиму!
А потім забудеш, що сердився, і знов із нею йдеш тією дорогою.
Це ж смішно комусь сказать, бо тобі на восьмий десяток повернуло.
Ото й думаєш: може, краще, якби в нас тоді були смартфони?