Був тихий золотий осінній ранок. Світ ще ніби не зовсім прокинувся й собака Маруся, мокра од роси, стояла серед двору коло веранди й мовчки дивилася на мене знизу вгору. Десь тут ховалося відчуття щастя – щастя, трохи більшого, аніж може дати тобі отакий ранок бабиного літа. Я не зразу вловив, звідки взялося те відчуття. А потім згадав.
Мабуть, почалося все не тепер, а ще перед тим, пізно ввечері, коли в нашій хаті вже всі полягали спати. І тут почувся стук у вікно. Я пішов відчиняти, не питаючи, хто там. Нічний стук у вікно, хочеш-не-хочеш, завжди тривожний, але цей був якийсь свій. Та й Маруся б обізвалася з-під веранди, якби хтось чужий прийшов. А тут вона мовчала.
Отже, я відчинив двері, не вмикаючи світла. То були сусіди, чоловік і жінка, що живуть трохи далі по нашій вулиці, за ставком. Вони приїхали з мандрівки в гори й привезли нам кошик грибів, і їм не терпілося ті гриби подарувати, поділитися ними, хоч це й могло діждатися ранку, але ж хотілося зараз. Ми не те щоб близькі, просто добрі сусіди. Може, за білого дня вони б не дозволили собі таких сантиментів. Але тепер, у повній темряві, вони навпомацки передали нам той кошик з грибами, сміялися й говорили щось зовсім необов”язкове і не важливе, збуджені радістю повернення додому. Радістю, яку, хоч про це й не говориться вголос, за наших часів краще не відкладати на завтра.