Ви не знаєте судді Львова? І я, Богу дякувати, не знаю. І більшість жителів України, переконаний, навіть не чули про нього. А здря. Бо суддя Львов, не вовків, не мишей з їжаками львов, є величиною. І не простою, а постійною, та’скать константою. Чи там максимумом. А ще точніше брилою, підвалиною, наріжним каменем, якого не зсунути. А тільки заходись і Українська держава, якщо й не розсиплеться на порох, то небезпечно перехнябиться, а то й полетить шкереберть.
Судіть самі. Доблесні спецслужби нарили про суддю цікаву інформацію. Виявляється, голова Касаційного господарського суду у складі Верховного суду України Богдан Львов є громадянином Російської Федерації. Ще раз. Голова. Касаційного. У складі Верховного. Громадянин Росії. Під час війни. Це не одна баба сказала і не я вигадав. Повторюю: наявність російського паспорта в судді підтвердила Служба безпеки України. Ба більше, російські паспорти також мають його дружина й донька. Також з’ясували, що дружина судді й теща володіють двокімнатною квартирою на Ленінградському шосе в Москві. Може, з ґіркіним-стрєлковим сусідують, може, ще з яким дуґіним.
Але це ще не найцікавіше. Судді не звільняють миттєво з посади, як того вимагає закон. Випускника краснознамьонного військового інституту міністерства оборони СССР не перевіряють на детекторах брехні. Не відправляють у рідні восвоясі, до жінчиної “двушки” за поребриком як то міг би диктувати здоровий глузд. Ніт. Усе по-іншому. Збираються судді з того ж таки Касаційного суду й голосуванням вирішують долю свого начальника. Результат передбачуваний. Не вистачило одного голосу, щоб достроково звільнити пана голову від мантії, в яку він, бідолага, вже ледь втискається багатоярусним підборіддям. Ну немає на всеньку Україну когось, щоб замінити такого безцінного персонажа.
І справа не в кількості підборідь, звісно. Справа в кількості гнилих шестерень у системі. Вони прокручують свої внутрішньокланові оборудки, не зважаючи ні на що. Навіть на те, що в Україні війна. Війна, де йдеться не про стусання за межу чи за шмат землі при теплому морі. Війна екзистенційна, в котрій на кін поставлене саме існування українців як нації. В якій вже полягло стільки найкращих українських людей, що легкого подмуху вітру від прапорів над їхніми могилами вистачило б, аби здмухнути весь старорежимний непотріб. Раз і нема. Але багатолике нікчемство учеписте. Для нього ніби нічого не відбувається. Воно не подає у відставку. Випускає зрадників за кордон. Очолює парламентський комітет із питань свободи слова. Трохи не з “матроської тішини” вимагає повернення майна, конфіскованого в пущах-водицях. Під проводом мера, апять же такі, російського громадянина, голосує за збереження пам’ятника Катерині ІІ. Притому бюлетенем для голосування прикриваючись від російських “калібрів” і “кинджалів”, що раз у раз б’ють по місту.
Поривів вітру воно не вчуває. Поки що так.