На краю нашого невеликого городу днів зо два тому викопано цибулю. А з нею разом вирвано й бур’янець, що ріс там за компанію. І стало те місце чисте й прибране, тільки трохи чорнобривців зосталося, цвітуть. Це той край грядок, що його видно, коли виходиш вранці з хати. І це сумно бачити, бо отаким увесь город стає десь аж у вересні, коли земля ліниво гріється на сонці, вільна од усього, що на ній росло.
Можна перевести погляд правіше, де огірки й помідори, там іще літо, навіть не серпень, а ще наче трохи липня, багато жовтого цвіту й пахне молодим бадиллям городини.
А отут, з лівого краю, таки вже вересень, нехай іще й не старий, а все одно сумно на душі, бо моїх вереснів у загашнику вже не стільки, як було колись. Тепер вони, немов жменя гривень у задній кишені, і їх перебираєш, перевіряєш, чи вистачить на маршрутку, щоб проїхати туди й назад дев’ять разів. Чогось я так вирішив, що дев’ять і поїздок, і вереснів. А в мене з арифметикою погано. Потім іще раз перевірив бачу, що помилився, виявилося, там вистачає на десять. Ото радості було аж на цілий день. Хоча різниця ж невелика.
От воно й печально.
Але в тій печалі є й багато чого доброго, от саме в тому взаємопроникненні літа й осені.
Це схоже чимось на те, як ніби тобі ну, припустімо зустрічається дівчина із зовсім іншої пори року, ніж та пора, в якій ти живеш. Ти вже десь у кінці вересня, а вона тільки на початку червня. За всіма ознаками, це паралельні прямі, між якими нічого не може трапитись, але от воно бере й трапляється. А ти ж не настільки обачний чи розумний, щоб проігнорувати божий дар, хоч і знаєш, що це ненадовго. Може, тільки до післязавтра.
Одначе в тебе такий великий досвід втрат, що ти навчився ставитися до всього, що маєш, як до вже втраченого. З тихою спокійною вдячністю. І це тебе рятує.