ЦЕ СТАЛО ЯСНО НЕ ВЧОРА
Минув місяць відтоді, як Кабул упав під ноги талібів, а наш Інтернет захлинувся від порівнянь України з Афганістаном. Настав час розібратися, чи були ті аналогії доречними, і які уроки ми реально можемо винести з афганських подій.
Талібан захопив країну не просто швидко, а блискавично швидко. Ще 8 липня президент Джо Байден запевняв, що таліби не завоюють Афганістан, а США не вивозитимуть своє посольство на гелікоптерах, як 1975-го із Сайгону. 11 серпня дві третини афганських провінцій уже перебували під новою владою, а американська розвідка запевняла, що столиця протримається ще три місяці. Минуло 4 дні і Кабул упав. І гелікоптери таки довелося застосовувати.
Читаючи коментарі про цю “тріумфальну ходу” радя… ісламістської влади ошелешені на Заході та радісні в Росії я не міг позбутися сильного почуття дежавю. Однак паралелі були аж ніяк не з сучасною Україною, щоб там не писали численні оглядачі. Ідентичну картину ми спостерігали в нашій країні, але не зараз, а понад сім років тому навесні 2014-го.
23 лютого внаслідок інформаційної спецоперації збуджений натовп севастопольських ватників обрав першого в Україні “народного мера” ще й російського громадянина. 27 лютого “зелені чоловічки” захопили центр Сімферополя. До 16 березня, дня проведення “рефейкрендуму”, весь півострів уже перебував під російським контролем. У березні-квітні пошесть захоплення адмінбудівель і проголошення проросійських “народних республік” перекинулася на Донбас і Харків, а потім на Одесу. Мітинги під триколорами відбувалися по всьому півдні країни. Швидкість поширення сепаратистських рухів була такою, що навіть антипутінські російські ліберали почали замовляти по Україні панахиди.
Перемога Росії не відбулася. У нас не громадянська війна. Проєкту “Новоросія” ніколи не стати реальністю. Україна не Афганістан
Однак на цьому паралель із Афганом і закінчується, бо вже тоді українці зуміли організуватися і дати відсіч російській гібридній агресії. Зіткнення 2 травня в Одесі були нашим атолом Мідвей-1942 (порівняння із Тихоокеанським театром значно доречніші в наших умовах, ніж із застряглим в зубах Сталінградом). Так, у них війна тривала ще три роки, але японці більше не могли мріяти здолати Америку. І хоча у нас кінця бойовим діям ще не видно, одне можна сказати точно перемога Росії не відбулася. У нас не громадянська війна. Проєкту “Новоросія” ніколи не стати реальністю. Україна не Афганістан.
А от щоб розібратися, чому так сталося, нам і треба порівняти обидві країни.
І перше, що слід усвідомити, що не спадало на думку більшості західних політиків та оглядачів, і що точно шокуватиме звичайних громадян те, що переможена талібами афганська держава взагалі не може вважатися власне афганською! Залежно від ваших політичних поглядів ви можете назвати офіційний уряд м’яко “проамериканським”, або жорстко “колабораціоністським”. Суть від цього не зміниться у 2001 році таліби були переможені американцями, виник тимчасовий уряд, а 2004 року постала Ісламська Республіка Афганістан.
Чи була вона для афганців “своєю”? Дивіться самі на вибори 2014 року (перші вільні після 2001-го) прийшли 7 млн афганців з 12-ти із правом голосу. На вибори 2018 3,3 млн, 2019 лише 1,8 млн. Враховуючи, що голосувати могли менше половини мешканців країни (12 з 31 млн), нічого дивного, що населення не вважало ані владу, ані державу своїми. І як тільки зовнішня потуга зникла, димом розвіялася і Республіка.
Населення не вважало ані владу, ані державу своїми. І як тільки зовнішня потуга зникла, димом розвіялася і Республіка
Хіба так можна сказати про Україну, та ще й після Революції гідності? Звісно, ні. Фатальна російська помилка полягала в тому, що вони були упевнені у “несправжності” нашої держави. Країна-404, казали вони. Але, як виявилося, мільйони українців не побажали міняти свою реальну батьківщину на примару “русского мира”.
Сказане вище не означає, що таліби мають 100% підтримку. Просто вони становлять зрозумілу альтернативу продовженню багаторічної громадянської війни, і пересічні афганці погоджуються на них як на менше зло. Наполеон вчив, що перемога лише на чверть залежить від матеріальних факторів, а на три чверті від моральних. Навряд чи в Афганістані можна знайти когось більш мотивованого і підготовленого за таліба.
Тому хай вас не дивує швидкість просування Талібану, при тому, що урядова армія налічувала 350 тисяч особового складу, а талібів було заледве 200 тисяч. The Washington Post цитують афганського офіцера, який пояснює, чому солдати уряду не зупинили Талібан: “Брате, якщо ніхто інший не воює чому я маю?”. Позбавлені американської військової підтримки, а найголовніше віри у свою справу, солдати складали зброю. І скільки б мільярдів доларів США не витратили на чужу армію, якщо тій ні за що воювати, вона і не буде.
Скільки б мільярдів доларів США не витратили на чужу армію, якщо тій ні за що воювати, вона і не буде
В Україні, як ми знаємо, все навпаки. Навіть у неможливих кримських умовах все одно щонайменше чверть оточених військовиків чинили опір, хай і неозброєний, а в Сімферополі дійшло до стрілянини, в якій загинув наш прапорщик Сергій Кокурін і один їхній. На Донбасі воювали добровольці, а потім українці масово йшли до лав армії. Ухильників теж вистачало, не будемо вказувати пальцем. Але ані тоді, ані тим більше зараз афганський сценарій у військах не повториться.
Можна зверхньо, з позицій постмодернізму насміхатися над темними афганськими селянами, які підтримують архаїчну програму Талібану. Однак і серед українців туга за “справжніми цінностями” (читай: совком) дуже сильна. А найголовніше це ж не афганці винуваті у тих соціальних експериментах, які над ними ставляться.
У 60-х роках минулого століття Афганістан упевнено крокував від “феодально-племінної” вольниці до просвіченої монархії. У порівнянні з своїми сусідами Іраном та Пакистаном він був найбільш світською та найбільш вільною країною. Але дозріти до демократії своїми силами афганцям не дали. Спочатку Радянський Союз спробував побудувати там соціалізм, що закінчилося громадянською війною і першим Талібаном, а потім США взялися насаджувати лібералізм. Кінець був дещо передбачуваним Талібан 2.0.
Українці мають свою сумну історію. Наше суспільство глибоко травмоване. Але наш постгеноцидний та постколоніальний стан не до порівняння з тим, що пережили за останні пів століття афганці. Тож і наш відкіт до архаїки не такий глибокий. Так, 20% громадян, які не вважають Росію агресором і ностальгують за пломбіром, з нами надовго. Але за нинішню Україну все одно більше.
Українці хочуть битися за свою землю, і навіть охочі “перестати стріляти” і “домовитися посередині” за два роки почали переймати войовничу риторику. А раз є запит на продовження боротьби, буде і продовження заокеанської допомоги
Це той комплекс причин, через які наше внутрішнє становище значно міцніше за афганське. І саме тому Америка не відчуватиме потреби вчинити в Україні так, як в Афганістані. Бо якщо молоді афганці хочуть справедливості (хай і у вигляді шаріату) і не хочуть воювати за ліберальні цінності, то і США не будуть воювати замість них. Українці, як виявилось, хочуть битися за свою землю, і навіть охочі “перестати стріляти” і “домовитися посередині” за два роки почали переймати войовничу риторику. А раз є запит на продовження боротьби, буде і продовження заокеанської допомоги.
Так, американська евакуація з Кабулу виглядала ганебно. Паніка, вибухи, люди на шасі літаків дике видовище, не гідне такої великої країни. Але багато хто плутає жалюгідність останньої сцени з провалом всього спектаклю, а це геть не так. У 2001 році американці прийшли не зробити Афганістан багатим і вільним (це була побічна ідея), а убезпечити себе від Аль-Каїди. Ця мета була досягнута доволі давно, тож теперішній вивід військ аж ніяк не послабив США як такі. Ба навіть більше американські солдати будуть залишатися в живих, долари не витрачатимуться на непотрібні речі, а усі ризики розповзання радикального ісламізму це тепер клопіт Росії. Таліби не дійдуть до Середземномор’я.
Якщо сьогодні упаде Київ, то завтра Варшава, а післязавтра Берлін
Підтримка України ґрунтується на геть відмінних засадах. Анексія Криму та війна на Донбасі це опосередкована загроза європейським союзникам США. Якщо сьогодні упаде Київ, то завтра Варшава, а післязавтра Берлін. Ну і в нашу інформаційну епоху картинка безладу в кабульському аеропорті завдала великої шкоди іміджу Америки сама по собі, тож їй буде треба якось загладити неприємний осад. Навряд чи у Вашингтоні всього цього не розуміють, тому над київським посольством не літатимуть “Чінуки”, бо росіяни стоятимуть на лівому березі.
Отже, чим стала для України перемога Талібану, і які уроки ми можемо з неї винести?
По-перше, Україна не Афганістан. Ми вже побували у їхній шкурі у 2014-му, і результати кардинально відрізняються. Я, як міг, розтлумачив, чому так вийшло. Тому заледве чуєте панікерську заяву, що завтра Київ розділить долю Кабулу, що нас зливають і все пропало стріляйте на звук.
По-друге, перемога талібів дає Україні невеличкий, але шанс на покращення (ні, не сьогодні згодом). Росія хоч-не-хоч буде змушена перекинути ресурси на нове протистояння у Центральній Азії, бо є всі підстави вважати, що місце американців в Афганістані займуть закляті друзі Кремля китайці. Росіяни від нас не відчепляться, але вірогідність великої війни зменшується. Америці ж доведеться відбілювати імідж, тож нам з цього щось перепаде (може, і “Залізний купол”).
Ну і по-третє, нам необхідно усвідомити досі актуальні виклики. Що ми ще можемо скотитися в архаїку, а архаїка це перемога Росії. Хай вони нас і не завоюють, але новий Янукович на Банковій приблизно те саме. Тож наш шлях в майбутнє і на Захід. А також, що розбудова потужної державної організації, міцно зіпертої на народ, важливіша за міжнародну допомогу. Бо інтереси світу міняються, а України ні.
Тож, Україна не Афганістан, і давайте з цього скористаємося!