Українці відгукнулися на російську агресію в соціальних мережах
Антон САНЧЕНКО, 56 років, письменник:
Парадокс у тому, що Росія намагається лякати українців тим, що вже з ними робила, коли вони здалися в 1920-х. Господарювання Росії на нашій території найгірша кара з можливих, яка обернулася розкуркуленням, Голодомором, винищенням української інтелігенції, Великим терором, двома фронтами двох світових воєн, що прокотилися Україною туди-назад, депортаціями корінних народів у Сибір та Середню Азію, русифікацією освіти, застоєм, покаранням ініціативи в будь-якій справі, винищенням ділових людей, масовими крадіжками на заводах і в колгоспах, падінням моралі, знищенням церков, сексотами таємної поліції в усіх сферах тощо.
Ніхто не буде таким, яким був до війни
Зараз вони намагаються лякати нас вибухом на Запорозькій атомній. А ми не лякаємося, а скуповуємо йод бо ж було вже це з нами в Чорнобилі, догосподарювались.
І тактичну ядерну зброю, яку пушкіністи лагідно називають “ядерка”, теж уже проти нас вживали в радянський час. Посеред Донецька, мільйонного міста, в шахті підірвали ядерний заряд, аби подивитися, що з того вийде. Людей не відселяли.
Підлеглість Москві страшніша за будь-яку бомбу, бо уможливлює все, що завгодно, будь-який геноцид. Це ні разу не вибір, це відтермінування кар господніх на своїх дітей.
Віктор ТРЕГУБОВ, 37 років, політик:
Нагадую, що кордони Росії завершуються там, де вона отримує прочухана. Себто, якщо вона, гіпотетично, отримає прочухана десь у Підмосков’ї…
Владислав ІВЧЕНКО, 45 років, письменник:
В історіях про русняву могилізацію часто трапляється сюжет, що от батькам приходить повістка на сина, який давно живе окремо, часто в іншому місті. І от батьки примушують сина приїхати й пензлювати до військкомату, щоб “не було неприємностей з поліцією”. Здавалося б, вони мають докласти всіх зусиль, щоб їхня дитина не поїхала вмирати на чужину, але батьки примушують іти до військкомату. І ось це, як на мене, найбільший жах руснявої системи. Щоб рабство вбило навіть батьківські почуття, такого в історії ще треба пошукати.
Ірина Цілик, 39 років, режисерка:
Мимохідь спостерігаючи за тим, що понеслося в Росії, не відпускає відчуття якогось дикого сюру. Один розстрілює публічно воєнкома, бо його другу прийшла повістка. Інший розстрілює дітей у школі. Камера смартфона в чиїхось руках “роздивляється” тіло убитого підлітка й акцентує, що на його одязі є свастика. Русская хтонь рветься на волю, прагне крові, бруду, калу і поспішає перетворити все і вся на суцільний “груз 200”.
Юрій ГУДИМЕНКО, 34 роки, політик:
Ніхто з нас не повернеться з цієї війни. Навіть ті, хто повернеться. Всі ми хто воював, хто волонтерив, хто давав гроші на армію, всі українці взагалі всі ми залишимось на цій війні назавжди. Ніхто не буде таким, яким був до. Ніщо не буде, як до.
Усі ми будемо нести в собі війну до самої смерті. Хтось уламками й ранами, переламаними кістками та контузіями. Хтось тими самими номерами в телефонній книзі, які ніколи не видаляють, тими друзями у соцмережах, які не бувають онлайн. Хтось портретом у чорній рамці, хтось кошмарами та криками вночі, хтось алкоголізмом, хтось депресіями, хтось усім цим одночасно.
Ми бачили й пережили те, що не бачила і не переживала жодна нація у світі за останні пів століття. Ми бачили геноцид свого народу. Ми бачили стотисячні армії ворога і перемагали їх. На наших очах перетворювалися на попіл цілі міста. Ми живемо під загрозою ядерного удару.
І ніщо з цього нас не зламало.
Ми ті, чия звитяга тримає на собі континенти
Нам усім важко. Нам неймовірно важко. Вага, яка лежить на наших плечах, не для звичайних людей. Але ми несемо її та посміхаємось. Так щиро, що сльози, які котяться по наших обличчях, нам вдається видавати за звичайний піт. Тому що ми незвичайні люди.
Ніхто з нас не повернеться з цієї війни, навіть ті, хто повернеться. І водночас ми повернемося всі, навіть ті, хто не повернеться ніколи.
На честь і в пам’ять про них ми відбудуємо наші міста. Висадимо нові ліси. Очистимо водойми від трупів ворогів і згорілої техніки. Заради тих, хто не повернувся, заради мертвих, і живих, і ще ненароджених, заради самих себе ми побудуємо найкращу країну у світі.
Зоряна НАГІРНЯК, 41 рік, журналістка:
Яким буде цей Великий День? У той момент, коли келих війни наповниться кров’ю своїх жертв по вінця, а безглузда жорстокість дійде апогею, істина оголить грані й упаде імперія. Цей День прийде.
Ми не одразу зрозуміємо, що все закінчилось. Нетерпляче шукатимемо бажану новину в телефонах і множитимемо її в соцмережах. Будемо телефонувати рідним і друзям, гукатимемо сусідам через огорожу, будемо посміхатися незнайомцям на вулиці і вітатимемо їх у відповідь. На очах будуть сльози, а дехто… плакатиме вперше від початку війни. Бо так заціпеніло серце, так скував душу жах. Ми впадемо в ейфорію, та вона буде недовгою. Лише поки слідчі не виявлять нової Бучі чи Ізюму, де зап’ястя з жовто-блакитними браслетами розповідатимуть страшну правду. Ненависть і горе повертатимуться знову і знову, допоки не буде розкопана остання страшна могила, не відчинений останній заґратований підвал.
Війна змінила нас. Ми пристосувались бігти стежкою, щомиті балансуючи між життям і смертю. Ми посивіли на ціле століття вперед, а наші діти, вже звиклі до страшних світлин із понівеченими тілами, постарішали, і відтепер їхнє дитинство позначене відміткою “дитина війни”. Ми втратили кращих з-поміж нас і тепер довіку житимемо з надщербленими серцями. Ми зранена нація нескорених, яка століттями буде оговтуватись і лікувати біль за своїми героями.
Та ми виживемо, бо ми ті, чия звитяга тримає на собі континенти. Лише оплачемо своїх і почнемо дозволяти собі посміхатися. В ім’я тих, хто не діждався.
Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”