Щастя це спалахи. Воно в моменті. В людях, які поруч і яких люблю. Коли всі здорові й живі.
У житті треба зробити три речі: народитися, полюбити й умерти. Народитися від слова “рід” свідомісно. Збагнути, хто ти в цьому світі, на якій землі стоїш та яку місію несеш. Коли втямив, хто ти, починаєш діяти любити. Коли приходить час смерті, здобуваєш вічність у своїх вчинках.
Живу за принципом: один у полі не воїн, а Мамай.
Мене визначають три пристрасті: історія, просвітництво і вогнепальна стрільба. Якщо несеш іншим правду, маєш уміти її відстояти.
Смерть учить нас цінувати час і життя, фокусуватися на позитиві. Не пробачати зла, але й не зациклюватися на ньому.
Упевненість це набір якостей, що ведуть до мети.
Національна пам’ять більше, ніж зброя. Це база для наших душі та розуму. Вона кує в людини стрижень. Щоб бути фізично сильною, людина займається спортом. Щоб добре стріляти їздить на полігон. Аби бути сильною особистістю сильної нації, працює зі своїми душею, серцем і свідомістю.
Одна з причин нашої короткої національної пам’яті вона зламалася, зокрема об Голодомор. Не відстоявши своєї держави у 19171920 роках, українці гинули від голоду у 19321933 роках. Уцілілі були налякані радянською тоталітарною системою й боялися розповідати правду онукам. Маємо пропрацювати всі травми минулого й зміцніти.
Щастя це спалахи. Воно в моменті
Щоб перемогти “русский мир”, треба наступати. Мало розвінчувати ворожі міфи й захищатися, треба формувати власний національний міф та вести українську пропаганду.
Національний міф матриця української свідомості, джерело розуміння походження й значення свого роду й держави. Стисла методичка з історії та культури України.
Світ не любить слабких. Кожен українець має плекати в собі силу внутрішню та зовнішню. Захищати свою землю, пишатися своєю культурою, говорити українською, волонтерити. Виконувати десяту заповідь “Декалогу” ОУН: “Змагатимеш до посилення сили, слави, багатства й простору Української Держави”.
Нарікати на втому не маю права. Бачу, наскільки важче піхоті, артилеристам, танкістам. Водночас від вигоряння не втечеш. Є втрати й новини, які деморалізують. Намагаюся не показувати цього іншим. Коли стомлена, читаю книжку чи вмикаю історичний подкаст. Відчуваю радше азарт боротьби, ніж утому.
Бойове побратимство це джерело наснаги. В екстремальних умовах важливо відчувати емпатію. Спільно пережите об’єднує.
Справедливість існує. Досягти її в усьому неможливо, але прагнути варто. Три мої найважливіші цінності це справедливість, правда й любов. Вони визначають життєві орієнтири та горизонт, куди спрямовую свої вітрила.
Війни починаються з конфлікту світоглядів. Носій сильнішого прагне проковтнути слабшого. Та слабший не завжди безсилий. Іноді він чекає слушного часу і виграє.
Поєднання сьогодення з минулим підсвічує історизм моменту. Коли читаю лекції з історії побратимам, знаходимо багато паралелей і починаємо розуміти краще самих себе. Теперішнє завжди наслідок минулих подій. Якщо не розумієш ланцюга минулого, як можна ухвалювати свідомі рішення для майбуття?
Історія рухається не по колу, а по спіралі. Історичні паралелі мають навчати нас.
Нашу боротьбу можуть не зрозуміти нащадки, та це не має нас зупиняти. Якось один ветеран УПА сказав мені: “Приємно на старості розуміти, що в молодості все зробив правильно”.
Гармонія це залученість у потрібну справу у правильний час у колі однодумців.
Наша національна пам’ять зламалася об Голодомор
Готова боротися, навіть знаючи, що можу не побачити фіналу цього змагання.
Людина рушій своєї долі. Ми не спроможні змінити все, але від нас залежить багато. Доля може дати тобі негативний досвід, але з часом зрозумієш: він зробив тебе сильнішим. Нарікати на неї не варто, але й чекати, що вона тобі все дасть, не треба.
Змирилася, що все осягнути й збагнути не встигну. Та якщо не матиму відповіді, але знатиму, де її шукати, це вже немало.
Любов це дія. Кохання двостороння дія.
Коли мені важко, подумки звертаюся до полеглих українських героїв. Черпаю сили в героїці ОУН та УПА. Це Марія Савчин, Ольга Мороз-Малуша, Марія Ріпецька, Ірина Тимочко. Прошу їх дати мені снаги й відваги боротися далі зі знайомим їм ворогом. Також апелюю до своїх предків. Звертаюся до свого прапрадіда Пимона Парубченка. Отамана Васильківщини й Білоцерківщини, якого 1922-го розстріляли чекісти. Думаю: якщо дід не боявся воювати з москалями, то й мені не личить. Пишаюся ним і всім своїм родом. Відчуваю їхню енергетичну підтримку.
Була російськомовною до 11 класу. Точніше, двомовною. Перейти на українську спонукали авторитети. Найбільше вплинув друг нашої родини Олександр Нечипоренко. Рухівець та один із тих, хто проголошував відновлення української незалежності 1991-го. Він мав удома музей з українськими старожитностями та велику бібліотеку. А націоналістичний світогляд сформували роман Горліса-Горського “Холодний Яр” і ветерани УПА, ОУН.
2013-го за портрет Степана Бандери мене викликали до директора школи. Бандеру намалювала у стінгазеті до “9 Мая”. Це тільки зміцнило мою віру в українство.
Мова це про “свій чужий”. Мій російськомовний побратим перейшов на українську після полону.
Ображаюся рідко. Намагаюся все перевести на гумор.
Мотивація та дисципліна два стовпи, які тримають людину в житті. Вони долають егоїзм. Мотивація нагадує, заради чого дієш. Додає притомності й окреслює сенси, приносить утіху й сили. Дисципліна організовує.
Просвітництво запорука нашого майбуття. Школа має прищеплювати дітям національно-патріотичні почуття, а не знеохочувати. Перші визвольні змагання сьогодні подаються з акцентом на постатях Грушевського, Винниченка й Петлюри, а Міхновський, Болбочан і Коновалець лишаються в тіні. Чому українську літературу викладають так, що діти не хочуть її читати? Щоб виховати сильну націю, маємо змінювати навчальний підхід.
Ми з поляками в одному човні, як і з країнами Центрально-Східної Європи та Балтії. Розхитувати його зло, спільно веслувати благо. Історія із сусідами ніколи не була проста, та треба шукати шляхи взаємодії, бо маємо спільного ворога на сході. Союз Міжмор’я те, на чому маємо зосередитися тепер.
Не згодна з аналогією, що Мойсей водив євреїв пустелею 40 років, а ми ще й у пустелю не зайшли. В незалежній Україні народилися вояки, які вже загинули за неї. Ровесники незалежності воюють із відчуттям невіддільності від держави. Якось дискутувала з побратимами про причини русифікації. Раптом російськомовний побратим “Мейнкун” з Одеси каже: “Це тому, що ми не читали Шевченка”. Сказав це українською. Він загинув у бою. На героїці покоління незалежності зростатимуть наступні генерації.
Наш воєнний податок на свободу більший за інші країни Європи. Ми платимо кров’ю й за їхню безпеку. Маємо пояснити Європі: якби не Данило Романович, то невідомо, де були б межі Золотої Орди. Як розвивалася б історія Європи, якби не було Сагайдачного з Хотинською битвою. Ми були щитом європейської безпеки тривалий час. Коли нас поглинула Росія, те саме сталося з країнами Балтії та Центрально-Східною Європою. Без вільної України немає вільної Європи.
У повоєнній Україні бачу себе мамою, яка пише книжки. Пообіцяла побратимам написати про них.
Заохотити молодь читати книжки, а не лише соцмережі, можна. Треба творити моду на книгоманію в соцмережах. Крім того, це має йти із сім’ї. Якщо батьки дивляться у книжку, а не в телефон, дитина має сентимент до того. Школа теж повинна формувати книгочитальну звичку. Коли ровесники обговорюють популярну книжку, а ти не знаєш, про що йдеться, тобі незручно. Ми з побратимами створили в їхній роті бібліотеку. Коли переїздили в Авдіївку, вантажили зброю й БК. Раптом бійці несуть якісь коробки й питають: “Що це таке?” Побратим відповідає: “Так це ж книжки. Наша бібліотека”. Воякам не завжди є час читати, але розуміння важливості є.
Не пробачу самодурства, лицемірства і зради. Кожен має бути відповідальний за вчинки. Мені складно з людьми без позиції та цінностей. Люблю дискутувати з тими, хто має інший погляд. З розумним завжди можна знайти точку дотику. Дурні особливо при владі нестерпні.
Зрада це відступ від ідеї. Не заздрю таким людям. Вони вже покарані відступництвом.
Успіх це сходинка для руху вперед. А часом і ціла драбина. Це сума кроків для досягнення мети. Це можуть бути малі внутрішні перемоги, а може, щось глобальне.
Не толерую слабкості. Не тоді, коли людина чогось не може, а коли не хоче.
Критикую себе за лінощі. Мені здається, що мало роблю. Хочу більше.
Я не тонкосльоза. Мене важко розчулити. А за три роки війни ще й блок з’явився не можу плакати. Синдром затамованого болю. Пам’ятаю, виступили сльози, коли ми виїжджали з авдіївського напрямку два роки тому. Жінка, яка поселила мене в себе, винесла в синьо-жовтій тканині сіль Соледара. Плакала й казала: “Пам’ятай: Донеччина це Україна”. Коли я сіла в машину, дала сльозам волю.
Найважче на війні втрати.
Війна підсвітила наші сильні й слабкі сторони. Ми добре стартуємо на короткі дистанції, та важко досягаємо довгострокових цілей. Багато людей проходить гарт війною. Ми універсальні солдати, які багато вміють і вчаться на марші.
Сучасний націоналізм спонукає українців розвиватися й діяти в інтересах своєї нації.
Героїзм це самопожертва, крайня міра прояву духу. Він не має бути результатом бездарного командування.
Успіх це сходинка для руху вперед
У війні на виснаження переможе той, хто має ідейний стрижень, хитрість і терпіння.
Гроші як бензин для машини, енергія для руху вперед.
Мій ідеал чоловічої краси передовсім вчинки й характер.
У стосунках головне спільний горизонт, куди двоє спрямовують свої вітрила.
Не уявляю, що станцюю на своєму весіллі, але це буде весело.
Для воїнів, які виживуть у цій війні, перемоги не буде. Буде повоєння та спроба мирного життя без переможної ейфорії. Забагато втрачено, щоб її відчути.
Передплатити журнал “Країна”