Увесь 2024 рік лінія фронту на Донбасі порівняно швидко рухається у протилежний від кордонів 1991 року бік – углиб країни. У грудні Американський інститут вивчення війни зазначив, що територія України, котру захопили московити за цей рік становить 3360 кв.км.
Під контролем окупантів приблизно 99% Луганської області; 66% – Донецької та 73% – Запорізької та Херсонської. Але і російській армії здійснити, спущені Кремлем, плани не вдається ні традиційним м’ясними штурмами, ні “м’ясними по-корейськи”.
Наш Часів Яр, за їхнім задумом, мав бути взятий ще на 9 травня; Покровськ на 1 жовтня. На кінець грудня ці обидва міста тримають Збройні Сили України.
За 2024 рік росіяни втратили понад 420 тисяч військових, а це більше, ніж за 2022 та 2023 роки разом.
Козир для Трампа
У серпні війна вперше перекидається на територію Росії. Окупованими опиняються сотні квадратних кілометрів російської Курської області. До кінця року росіяни витіснили ЗСУ з майже половини захоплених територій. І за кілька місяців ми можемо втрати й решту. Задача для нас стоїть утримати Курщину до інавгурації Дональда Трампа, а задача для росіян вибити в нас цей козир.
У грудні в “священну” війну за курські землі вступають, куплені Кремлем у КНДР, корейці. Але під новорічний тост своєму диктатору росіяни не змогли вийти ні на адмінкордони Донеччини, ні звільнити власну Курщину.
У 2023 році, в листопаді перед початком зимової кампанії тодішній чинний головком Валерій Залужний констатував зі сторінок The Economist: “Війна зайшла в глухий кут. Вона переходить у позиційну фазу, – надзвичайно небезпечну й виснажливу для України. Щоб вирватись із цієї пастки потрібні цілком конкретні речі: авіація, РЕБ, перевага в контрбатарейній боротьбі, засоби розмінування (бо російські мінні загородження безпрецедентні на найважливіших напрямках на відстані до 20 кілометрів); здатність мобілізувати й навчати більше людей, більш ефективне управління військами”.
Перепризначення під знаком питання
Через три місяці, в лютому 2024 року, президент Володимир Зеленський звільнив Валерія Залужного з посади головкома і призначив Олександра Сирського. Слідом міняють і генералів команди Залужного: начальника Генштабу, командувачів Обʼєднаних Сил, Територіальної оборони, Десантно штурмових військ, Сухопутних військ ЗСУ.
Країна декілька місяців перетравлювала спроби оновлення командування війська. А вже в червні керівник штабу “Азову” Богдан Кротевич подав заяву до ДБР, в якій звинуватив керівника Об’єднаних сил Юрія Содоля у бездарному командуванні та масштабних втратах.
ДБР усіляко відбивалося від цієї справи. Однак перш, ніж почалось розслідування, Содоля звільнили.
Кадрові зміни в ЗСУ тривають. У листопаді знову змінили командувача Сухопутних військ, ним став Михайло Драпатий. Новим заступником головкома Олександра Сирського став комбриг 95 бригади Олег Апостол.
Цікаво, що військовий з’явився і у команді голови офісу президента Андрія Єрмака в якості нового заступника. Ним став командир 93 бригади Павло Паліса.
Нові призначення давали на короткий термін невелику примарну надію на можливість змін у армійській вертикалі й управлінні військами. Однак… усе вийшло не так, як очікувалось.
Скажімо, провалом обернулося так само обнадійливе призначення ще одного легендарного комбрига, колишнього командира 59 мотопіхотної бригади Вадима Сухаревського на псевдо “Борсук”. У червні “Борсука” призначили командувачем нових Сил безпілотних систем ЗСУ. Через півроку стало зрозуміло, що талановитий військовий став жертвою політичної війни за вплив, за військовий бюджет, за лаври. Його запхали в тил, – у завалля інтриг та бюрократії.
За тиждень до нового року, волонтер та транслятор реальних, не прикрашених новин Тарас Чмут заявив, що якщо проблеми хаосу в управління військами не вирішити, то ми програємо.
За лаштунками
Проблеми наростають скрізь, як снігова лавина. Під самий кінець року вибухають ще дві скандальні армійські історії.
У вересні публічно пішов у СЗЧ (самовільне залишення військової частини) Сергій Гнєзділов, щоби привернути увагу до невирішеного питання демобілізації. Його звинуватили в дезертирстві та взяли під варту.
За різними оцінками в СЗЧ за три роки пішло до 100 тисяч військових. До 1 січня наступного року (тобто залишились лічені години) їм дозволено повернутись у військо без санкцій. Кількість тих, хто це зробив вираховується лише кількома тисячами. Усі інші аспекти мотивації іти служити: гроші, якісне навчання, виконання вічної мантри керівництва держави головне, зберегти життя військових усе ще на словах.
У грудні великій частині суспільства відкривається ще один прихований аспект життя буття збройних сил. Проблема алкоголізму, що її навчились створювати, але не навчились вирішувати в підрозділах. Тому що немає коли, кому і як. Хоча загалом, навчились, але більшою чи меншою мірою так, як її вирішували в 211 понтонно-мостовій бригаді. Вона стала відомою широкій публіці декілька тижнів тому. “Українська правда” опублікувала матеріал про знущання, тортури й вимагання грошей командирами бригади в солдатів, котрі пиячать. Цивільні жахаються: саджати в клітку й привʼязувати до батареї, навіть пʼяницю, це виглядає гірше, ніж у росіян. Військові знизують плечима: прийдіть сюди й зробіть щось із алкоголіком, який за пляшку здасть ворогам увесь підрозділ. Питання суперечливе. Із розповідей військових, солдат під градусом бездумно кидається на будь-яку ціль окупантів. А не намагається здати.
Чи не пощастило 211 бригаді з оковитою, чи вся проблема в тому, що замість укладання мостів і понтонів солдати вкладали командиру дачу, – ще треба розбиратись. Командиру Олегу Побережнюку оголосили про підозру, він вийшов під заставу в майже мільйон гривень.
Одкровення Маркуса
І ще одним передноворічним скандалом стають одкровення популярного військового ще з часів АТО, донедавна головного сержанта 47 бригади “Магури” – Валерія Маркуса. Він зник з поля зору в липні минулого (2023 року), заявивши, що йде з посади через категоричну незгоду з рішеннями про застосування та розвиток бригади. Через рік тиші Валерій Маркус матеріалізувуся в образі з сигарою. У восьми відео загальним хронометражем в 10 годин він розповів чому пішов і чому, за його версією, бригада не стала історією успіху. Лейтмотив десятигодинного фільму як Маркус та його однодумці намагались створити на основі 47 бригади якісно новий підрозділ, який став би прикладом для реформування усієї армії. Більша частина фільму це опис того, що завадило створити такий підрозділ. Якщо дуже коротко, за словами самого Маркуса, то це: “совок”, корупція, кумівство, зневага до самого солдата, заздрість, незрілість і некомпетентність командирів та конкретний кадровий офіцер, комбат 47 батальйону, а згодом заступник комбрига Іван Шаламага. Це прізвище повторюється Маркусом стільки разів, що стає синонімом уособлення всіх проблем у війську.
Нагадаємо, 47 бригада вступила в бій у червні 2023 року, намагаючись прорвати “лінію Суровікіна” в напрямку Токмака. Через мінні поля та ординську арту вона зазнала важких втрат. Зрештою зайняла Роботине, котре наразі знову окуповане московитами. Потім у її маршруті був Донбас, далі Курщина.
Гучне повернення Маркуса з сигарою, сеансом душевного стриптизу, викриттям приватного конфлікту та цілих пластів системних проблем у всіх збройних силах, як завжди, спричинило бурхливу дискусію.
Цей фільм про що? Спроба викрити й виправити проблеми в армії? Чи виговорити особисті образи й помститись тим, об кого розбились мрії та плани? Дехто закидає Валерію Маркусу політичні амбіції.
Однак і в цій історії, як і в двох попередніх, та взагалі в усіх з фронту за цих три роки все разом: і кіборги, й бездарні воєнні менеджери, й останні, забрані з села трактористи; і “совок”, і той, хто хоче в НАТО; з легендарними комбатами; з безправними, прив’язаними до батареї невдхами та з амбіціями аж до президентських військовими; з досить безтолковим, корумпованим, неповоротким бюрократичним політичним тилом; з профільними комітетами, міністерствами та “5-6 ефективними” менеджерами; з сотнями волонтерів, котрі тягнуть на собі тягар того, з чим не справляється влада. Та з таким же різнобарвим суспільством: з пасіонаріями, диванними експертами, з тими, хто взяв “вовину тисячу”, хоч міг би роздавати сам; хто витратив її на комуналку, бо вже край; хто міг би в тилу підставити злидням плече, але бреше, що всі гроші віддає на армію.
Без плану Б
А поміж цього всього нашого цивільно-військового хаосу перемога Трампа, здається, була швидше планом “Б” для команди Володимира Зеленського. Якого, схоже, не було.
За два останні місяці з лексикону президента України та топ-посадовців остаточно зникли слова “кордони 91 року”, як єдино прийнятний для України план закінчення війни. Саміт миру, на який витратили неймовірну кількість часу й зусиль і який мав повторитись знову десь цими днями вже за участі росіян також зник з порядку денного. І лише запитання журналістів іноді реанімують цю тему.
Велика частина українців заморозила надії і плани в очікуванні побачити вже в січні 2025 року, чи виконає президент США Дональд Трамп передвиборчу обіцянку швидко закінчити цю війну.
Отже, плану Б як не було, так і немає, плани перемоги й стійкості, схоже, залишаються у 2024 році лише як плани.
Тож якщо найвпливовіша людина світу не зможе зупинити цю війну, якщо і Трамп – ні, то хто?