Із 17 жовтня до 14 грудня у столичному Національному музеї Тараса Шевченка триває ретроспективна виставка, присвячена 100-річчю від дня народження художника-шістдесятника Віктора Зарецького. Проєкт “Віктор Зарецький. 100” має на меті підкреслити багатогранність спадщини митця, якого називають художником-філософом, учителем поколінь і творцем власної візуальної мови. До експозиції увійшло понад 100 творів із різних періодів творчості – від 1950-х до 1980-х. Це живопис із музейних і приватних колекцій, фоторепродукції мозаїк у співавторстві з Аллою Горською, а також архівні фото та відео.
Про подію розповідають куратори виставки – мистецтвознавиця, авторка монографії “В. Зарецький” Олеся Авраменко, очільниця Фонду Алли Горської та Віктора Зарецького Олена Зарецька й художник, дизайнер експозиційного рішення Вальдемарт Клюзко.
Чим особливий авторський стиль і візуальна мова Віктора Зарецького, яку спадщину він залишив в українському мистецтві та чим може бути цікавий сучасній аудиторії?
Олеся Авраменко: Віктор Зарецький – один із найвиразніших українських митців другої половини ХХ століття, чия творчість поєднала глибоку національну традицію з модерним європейським мисленням. Його авторський стиль вирізняється надзвичайною пластичною культурою та увагою до лінії, яка в його руках перетворюється на музичний ритм.
Зарецький умів створювати образи, сповнені внутрішньої гідності, краси й духовного світла. Його “жіночі образи” – це філософія буття, роздуми про призначення мистецтва та силу любові. Він належав до покоління шістдесятників, яке виборювало право на свободу думки, і його мистецтво стало її найвишуканішим виявом.
Олена Зарецька: Для мене Віктор Зарецький – не лише дідусь, а передусім людина надзвичайної внутрішньої сили та художник, який говорив мовою, зрозумілою сьогодні. Його живопис сповнений енергії любові, пошуку гармонії, прагнення світла – того, що нині особливо відгукується й потрібне людям.
Зарецький залишив по собі не лише сотні живописних полотен і монументальні твори, а й особливий художній код – уміння бачити красу, берегти духовність і гідність. У цьому його спадщина перегукується із сучасністю: вона вчить нас не втрачати людяності та віри у творчість як акт спротиву й оновлення.
Як ви формували експозицію та яке її наповнення?
Олеся Авраменко: Початково ми планували побудувати експозицію переважно на творах із музейних колекцій. Однак через виклики, пов’язані з війною, зіткнулися з низкою перешкод. Частина робіт перебуває на тимчасово окупованих територіях, інші – в евакуації, а деякі музеї з міркувань безпеки не наважилися надати твори. Тож нам довелося переорієнтуватися на співпрацю з колекціонерами, залучивши роботи з приватних збірок.
У підсумку вдалося зібрати понад 100 робіт із 10 музеїв і 26 приватних колекцій. Ми вдячні всім музеям і колекціонерам за їхню довіру, збереження й надання цих творів – саме завдяки їм сьогодні можливий живий діалог глядача з мистецтвом Віктора Зарецького. А виставка вийшла розгорнутою і водночас душевною.
Які саме твори представлено на виставці та яке вони можуть дати уявлення про митця?
Вальдемарт Клюзко: Мій дослідницький фокус зосереджений на монументальних роботах, створених бригадою монументалістів Алли Горської та Віктора Зарецького. Вони відкривають виставку та демонструють спільний експеримент митців зі світлом, кольором і матеріалом. У цих мозаїках поєднано народне мистецтво, реалізм та авангард, простір постійного пошуку й експерименту.
Образи шахтарів “Прометеїв” – борців, які тримають вогонь життя – уособлюють незламність духу. Архетипи козаків і скіфів степів Донеччини перегукуються з архетипами воїнів ЗСУ, що тримають небо над нами. Ця мозаїка, створена 60 років тому, не стала бездумною пропагандою, а залишилася символом свободи – як і робота “Вітер” на фасаді ресторану “Вітряк” у Києві, яка досі випромінює енергію покоління творців.
Історія Маріуполя, де народилося “Дерево життя”, свідчить про пошук власного українського стилю: поєднання смальти, кераміки, алюмінію та шлакоситалу, народних символів і мотивів із вишивок та писанок. У мозаїці “Боривітер” – образ птаха, який не здається і продовжує свій політ над Азовським морем. У його крилах – уламки побутових речей: ложок, тарілок і чашок із маріупольського ресторану “Україна”, що стали частиною мистецької мови епохи.
Відчуття руху, яке виникає, коли проходиш уздовж мозаїки, – ніби саме життя: світло змінюється, кольори оживають, і здається, що твори дихають у відповідь. Завдяки грі рельєфу й контррельєфу поверхня набуває глибини, створюючи ілюзію простору та руху світла – так, ніби час у цих роботах не зупинився, і минуле промовляє до сучасності живим голосом.
Хотів би попросити трохи детальніше зупинитися на якихось цікавих роботах з експозиції.
Олена Зарецька: На виставці представлено картини з Фонду Алли Горської та Віктора Зарецького – родинна колекція, яка містить дорогих моєму серцю людей. Це твори, що належать до останнього, неосецесійного періоду творчості художника.
Серед них є і мій портрет “Портрет Оленки з лялькою” 1987 року. Мені тоді було трохи менш ніж три роки, але добре пам’ятаю момент, коли дідусь завітав до нас у київську квартиру. Я сиділа на підлозі на килимі та гралася з лялькою, а Віктор Зарецький сидів поруч на канапі й робив начерк моєї голови. Мені запам’ятався його силует знизу: великого сивого чоловіка, який схилився над папером і малює. За деякий час – можливо, місяць – побачила вже готовий олійний портрет: декоративний, яскравий, величезний у порівнянні з маленьким начерком. Особливо вразила лялька в моїх руках: вона мала таку саму сукню, як моя, але художник домалював їй волосся. Це був приклад того, як дідусь прикрашав реальність.
Портрет моєї сестри “Наталка” 1986-го протягом усього дитинства висів у нашій кімнаті. Сукня на ньому була точно такою ж, яку носила сестра, а потім доношувала я, проте квіти на ній художник зобразив зовсім по-іншому. Лише дорослою зрозуміла, що він використав мотиви українського наївного мистецтва.
Портрет батьків “Подружжя. Олексій та Ольга” 1980-го теж сповнений деталей, які я запам’ятала ще з дитинства. Нині мені подобається, як дідусь передав сиві волосини батька над чолом, які здаються маленькими “хробачками”. Так само тепер сприймаю власні сиві прядки. Мене завжди захоплювало, як Віктор Зарецький розділяв жіночу і чоловічу фігури. Чоловік виконаний геометрично, різкими гротескними лініями, тоді як жінка – плавна, пластична, заквітчана. Ця контрастність притаманна й іншим його роботам, на яких зображені чоловік і жінка.
Однією з перших подій у межах виставки стала презентація монографії “В. Зарецький”. Як ця праця досліджує життя і творчість митця?
Олеся Авраменко: Монографія народилася з прагнення відтворити шлях художника, який залишив глибокий слід у мистецькому житті України другої половини ХХ століття. Вона ґрунтується на аналізі творчого доробку Віктора Зарецького, архівних матеріалів, спогадів його друзів і колег, а також на особистих зустрічах із митцем у 19871990 роках.
Дослідження прагне відкрити не лише естетичні пошуки художника, а й атмосферу часу, в якому він творив – із духовними викликами, культурними зрушеннями та особистими втратами. Монографія допомагає зрозуміти, як мистецтво Віктора Зарецького формувалося на перетині особистих переживань і культурного контексту часу, як його полотна відображають світло й тінь життя, внутрішню боротьбу та прозріння митця.
Серед творів, представлених на виставці, для мене особливим є портрет “Філіжанка кави. Олеся” 1990 року, героїнею якого я стала. Він нагадує мені про наше тепле спілкування, його уважне та дбайливе ставлення до тих, кого він писав, а також про першу зустріч із майстром – захоплення його роботами та їхню незвичну контрастність у порівнянні з іншими творами тих років. У темні часи часто звертаюся до цього портрета як до оберега, немов ведучи через нього розмову з Віктором Івановичем.
Виставка в Національному музеї Тараса Шевченка – не єдиний цьогорічний проєкт, присвячений Віктору Зарецькому. Які інші події вже відбулися або ще заплановані з нагоди ювілею?
Олена Зарецька: Так, ця експозиція стала центральною подією ювілейного року Віктора Зарецького, але вона не єдина.
Рік розпочався виставкою “Між рядків і полотен” у Музеї книги і друкарства України, де увагу було зосереджено на виданнях про митця та способах, у які вони репрезентують його творчість.
Далі був творчий вечір у “Сенсі на Хрещатику”. Під час події презентували документальний фільм “Вишневий вітер” у співпраці з режисеркою Васілісою Безпалько, а театр “Шарж” підготував перформанс. Також ми запустили нову серію сувенірної продукції за мотивами творчості художника та записали спогади жінок, зображених на його портретах.
Протягом року відбулася низка лекцій і майстерок. Улітку реалізували масштабний проєкт відтворення мозаїчного панно “Боривітер” у співпраці з ГО Ukraine WOW, Rozetka та художниками мистецького об’єднання “Затирка”. Мозаїка побувала в Лондоні, Львові та Харкові, а до 9 листопада експонується на Центральному залізничному вокзалі Києва в межах виставки Ukraine WOW. Завдяки цій ініціативі також було зібрано кошти на реставрацію мозаїки “Вітер” на фасаді ресторану “Вітряк” – єдиної спільної роботи Віктора Зарецького та Алли Горської у співавторстві з Борисом Плаксієм, що розташована у столиці. Мета – виконати реставраційні роботи у 2026 році.
Окрім цього, приділяємо увагу “Птаху” у Гельмязові Черкаської області – останній мозаїці Алли Горської та останній спільній роботі із Зарецьким. Завдяки ініціативі Семена Гришина триває процес підготовки документів для включення твору до переліку пам’яток культурної спадщини.
Найближчим часом, паралельно з київською виставкою, у Львівському муніципальному мистецькому центрі відкриється експозиція ескізів і графіки “Сад Зарецького”. Це зовсім інша історія – своєрідна лабораторія ескізів митця, яка водночас доповнює столичну ретроспективу, дозволяючи побачити процес формування ідей та підготовки полотен і розвиток художньої мови Зарецького. Запрошуємо відвідати виставку у Львові з 11 листопада до 25 грудня.