Людожер під парасолькою диктаторів не зважає на заклики цивілізованого світу
Є моменти, коли часові лінії перетинаються. Історія постійно натякає, що події, свідками яких ми є, невипадкові. Вони частина більшого історичного процесу. Логічного, неминучого та невблаганного. Коли я спостерігала трансляцію агенції France-Presse, як працівники посольства Сирії в Москві піднімають прапор сирійської опозиції після падіння влади Башара Асада, то згадувала слова царя Соломона: “Усе минає. І це теж мине”. Звісно, ця думка стосувалася не Сирії та її кривавого диктатора, а місця дійства Москви. “Кремлівські джерела” сигналізують, що Асад живий, що він із родиною у Москві. Але зміна прапорів дає зрозуміти, що навіть у столиці “країни-подєльніка” він більше не легітимний. Найцікавіше, що навіть це ще не остаточно. У будь-який момент може з’ясуватися, що диктатор таки мертвий або він “єдиний легітимний” і тому Кремль залишає за собою право повернути його на престол. Згадується Янукович. Для Путіна не вперше жонглювати скинутими тиранами залежно від світової кон’юнктури
Як пише The Washington Post, за кілька днів до початку наступу повстанців Башар Асад відхилив кілька пропозицій США, переданих йому через Об’єднані Арабські Емірати, позбавити Іран можливості озброювати та підтримувати через сирійську територію бойовиків Хезболли в Лівані. За це йому пропонували скасувати частину санкцій. Своєю чергою турецький президент Реджеп Тайїп Ердоган просив Асада тримати курдські сили подалі від їхнього спільного кордону та пустити назад у країну якусь частину сирійських біженців, які шукають притулку в Туреччині. В останні тижні свого правління диктатор не звертав уваги на швидкоплинну регіональну динаміку. Деякі його радники рекомендували прийняти пропозицію США й остаточно розірвати відносини з Іраном в обмін на зняття санкцій. Але Асад вважав, що зможе отримати вигідну угоду, коли Дональд Трамп заступить на посаду президента. Тепер цю угоду отримують ті, хто змусив Башара тікати з країни.
Людина, яку ніколи не готували до влади, поціновувач західного способу життя, що на початку владарювання намагався вдавати демократа та розповідав про реформи. За 24 роки правління Асад провів країну через криваву громадянську війну, що забрала сотні тисяч життів та знищила державну суб’єктність. Починаючи з березня 2011-го Сирію охопили масові протести, уряд чинив численні та постійні звірства проти власного народу.
Сім років тому Amnesty International використала фразу “людська бійня” для опису тільки однієї з тюрем режиму в’язниці Саєдна в передмісті Дамаска. Організація стверджувала, що за перші п’ять років війни тут в умовах повної секретності стратили від 5 до 13 тисяч опонентів режиму. А скільки таких катівень по всій Сирії?
Світу поталанило, що Асад не зміг закінчити виготовлення власної ядерної бомби. Ще до початку громадянської війни Сирію звинуватили в здійсненні військової ядерної програми за допомогою Північної Кореї. Ця інформація так стривожила Ізраїль, що виникла ідея цілеспрямованого авіаудару. Ядерний об’єкт знищили разом із майже десятком північнокорейських працівників. Це не рахуючи поранених. Тоді й Ізраїль, і адміністрація Буша-молодшого, яка була в курсі авіаудару, і Асад промовчали та зробили вигляд, що ніякої ядерної програми не було. Примітно, що збільшення звірств та воєнних злочинів, на які йшов Асад, прямо пов’язані зі зростанням безкарності Росії після Мюнхенської промови Путіна. Вісь зла почала формуватися вже тоді.
З початком протестів Асад вирішив спертися на іноземні диктатури замість діалогу з народом. Усі реформаторські прагнення та британську освіту як вітром звіяло. Намагаючись зберегти владу, диктатор зазнав особистісної моральної та людської деградації. 2011-го The Guardian писала, що Іран перекинув у Дамаск військових Корпусу стражів ісламської революції, які допомагали сирійській поліції в розгоні протестувальників. А The Daily Telegraph наводила слова колишнього члена таємної поліції Сирії про наявність у країні іранських снайперів, які брали участь у розстрілах протестів проти режиму Асада. 2013 року світові інформаційні агенції облетіла звістка, що о п’ятій ранку війська Асада скинули бомби з хімічною речовиною посеред передмістя Дамаска Східної Гуті. Уряд США тоді повідомляв про 1429 убитих, з яких 426 діти. Така зухвалість у вчинені воєнних злочинів та злочинів проти людяності була б неможлива без сприяння РФ. Доки путінські пілоти бомбардували і труїли сирійських жінок та дітей, путінські дипломати забезпечували прикриття та безкарність.
У жовтні 2017-го Спільний слідчий механізм ОЗХЗ-ООН (JIM) оприлюднив свої висновки про те, що уряд Сирії відповідальний за викид зарину під час нападу на Хан-Шейхун. Росія та Сирія звинуватили JIM у винесенні політичних суджень та назвали її керівника Едмонда Мулета інструментом Заходу. Після хімічної атаки на Думу у Східній Гуті 7 квітня 2018 року США представили резолюцію Ради Безпеки про створення слідчого органу з однорічним мандатом для визначення відповідальності за використання хімічної зброї в Сирії. Резолюція набрала 13 голосів, але РФ наклала на неї вето. Одночасно Росія здійснювала зачистку місцевості. Місцевим жителям доводилося потайки збирати докази та перепоховувати загиблих. Адже російські спецслужби разом з асадівськими військовими заблокували район і вичистили все, що могло б нагадувати про застосування в Думі хімічної зброї. Навіть спалювали тіла, щоб унеможливити ексгумацію.
Тоді стало остаточно зрозуміло, що міжнародне право й конвенції не працюють. Доки людожер перебуває під парасолькою інших диктаторів, він не зважатиме на заклики та занепокоєння цивілізованого світу. Найкращий спосіб не допустити масового вбивства той, що його обрав Ізраїль: діяти рішуче й на випередження. Або український чинити опір навіть сильнішому супротивнику, бити його нелінійними військовими методами, не розраховуючи на силу міжнародного права. Бо розмови то неминуча смерть від знахабнілого агресора. Тільки-но присутність у Сирії іноземних військових зменшилася, для народу, який люто ненавидить режим Асада, відкрилося вікно можливостей. Символічно, що саме відчайдушна боротьба України з Росією та Ізраїлю з іранськими проксі-арміями стала передумовою для падіння режиму Асада.
Путін отримав те, що хотів. Тільки з поправкою на почуття гумору невблаганної історії. Нападаючи на Україну, він розраховував, що Київ візьме за три дні, а українська армія розбіжиться. Дамаск упав за 12 годин. Армія Асада, підготовкою якої займалися російські військові інструктори, навіть не вступила в бій за столицю. Це не просто поразка. Це ганьба! Росія з її військово-космічними силами та кораблями втратила важливу точку контролю на Близькому Сході та в Африці. Тепер російському міністру закордонних справ Сергієві Лаврову доводиться щось белькотіти про налагодження діалогу та просити Туреччину про зелений коридор для своїх військових. І навіть тут Кремль залишився вірним антилюдським принципам. Про евакуацію російських цивільних, яких у Сирії сила-силенна, ніхто й не обмовився.
З падінням режиму Башара Асада війна в Сирії не завершилася. США й Ізраїль завдають масованих авіаударів по сирійських військових базах і підприємствах із виготовлення бойових хімічних речовин, намагаючись запобігти потраплянню зброї в руки переможців. Відкритим залишається питання протистояння між курдами й Туреччиною. В будь-якому разі Сирії в її сьогоднішньому вигляді більше не буде. Правління Асада завершено, а його життя залежить від того, чи є від нього користь для Росії. Адже, якби він мав хоч крихту суб’єктності й не мав на руках стільки крові, міг би доживати в Дубаї чи Катарі. Ба, навіть в Ірані. Але йому залишилася тільки Москва. Можливо, що невдовзі ми побачимо Асада в ефірах російських пропагандистських телеканалів. А може, почуємо про його раптову смерть. Адже він не тільки злочинець, а й спільник і свідок злочинів РФ, а отже Путіна, в Сирії.
Прийшовши до влади з ідеями реформації, Башар Асад підкорив існування своєї держави єдиній меті збереженню себе при владі. І тут постає питання, що буде з російськими поплічниками, коли впаде режим Путіна? Який кінець очікує тих, хто сидів або сидить на російських багнетах? Чи не побачимо ми всіх цих кривавих януковичів, асадів та лукашенків у Гаазі, куди їх видасть новий російський цар, намагаючись налагодити відносини з цивілізованим світом?
Тож історія Асада ще не закінчилася. На відміну від історії Сирійської Арабської Республіки, яку він так ганебно знищив своєю жагою до влади. Доки продовжує існувати путінсько-чекістський режим, ми побачимо ще не одного доведеного ним до краю кривавого диктатора, який колись мріяв стати реформатором, а перетворився на чудовисько.