22 січня в Україні відзначають День Соборності. Цього дня 1919 року проголосили Акт Злуки Української Народної Республіки й Західно-Української Народної Республіки. Тоді об’єднання не вдалося. День Соборності в Україні святкуємо з 1999-го. Початок йому дав Живий ланцюг Соборності. 21 січня 1990 року між Києвом і Львовом сотні тисяч людей вишикувалися, тримаючись за руки. Акція підтверджувала стійкість і єдність українського народу.
“Українська хвиля” простягалася майже на 700 км. У ланцюгу взяли участь до 500 тис. осіб.
Живий ланцюг Соборності став щорічним. Учасники акції символічно об’єднують береги Дніпра на мосту Патона в Києві, рухаючись назустріч двома колонами з лівого берега, що символізує УНР і з правого берега, що символізує ЗУНР.
Як організатори акції згадують те 22 січня 1990-го у матеріалі Gazeta.ua.
80-річний Ярослав Кендзьор, дисидент, народний депутат першого шостого скликань:
“1989 року мені пощастило побачити живий ланцюг, який провели в країнах Балтії. Це справило величезне враження. Бо тоді об’єднали три столиці на 700 кілометрах. Коли повернулися, вирішили зробити таке ж. Провели Установчий з’їзд Народного Руху України. Почали готуватися до проведення “Живого ланцюга” від Львова до Києва. Головою оргкомітету обрали Михайла Гориня (дисидент і політв’язень радянських часів, народний депутат України першого скликання, помер 2013-го у 83-річному віці. Gazeta.ua). Сумнівалися, що знайдемо стільки людей, як у країнах Балтії. Мобілізували усі громадсько-політичні організації. Маршрут обрали по трасі від Львова до Києва. Об’єднали Львівську, Волинську, Житомирську, Київську області. До центру Львова, де стоїть зараз пам’ятник Тарасові Шевченку тоді називали це “клумба”, привезли гучномовці, там збиралися люди. Ніби все місто вийшло тоді на вулиці. Опівдні усі взялися за руки й зафіксували цей живий ланцюг, який об’єднав Схід і Захід України.
Вперше в історії України з’єднали два важливих міста живим ланцюгом
Мене вразило те, що у Львові майже не було балконів без синьо-жовтих прапорів. Пригадую, коли мама з п’ятьма синами готувалися взятися за руки. Найменшому тоді було десь три роки. Зараз уже більш як 30. Усі люди були у піднесеному настрої. О 12-й прозвучали дзвони на вежі Львівської мерії, В’ячеслав Чорновіл виступив із короткою промовою. Згадав про відродження Української держави у 20-му столітті. Вражаючі кадри, коли поруч стояли священники й греко-католики, і православні, і католики. Теж взялися за руки. Це було вперше в історії України, коли з’єднали два важливих міста живим ланцюгом. Люди виходили й створювали менші ланцюги від Львова до Івано-Франківська, були такі акції і на Харківщині.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Створили фільм про головну подію історії України
За 20 хвилин після початку в центрі Львова сіли в багажник машини Чорновіл із мегафоном, я з відеокамерою. Так проїхали аж до виїзду міста Винники на Львівщини. Весь шлях був переповнений людьми з прапорами. Ми всі були на величезному піднесенні, що змогли організувати таку громадсько-політичну акцію. Показали, що патріотична Україна жива. Що до незалежності Української держави залишаються маленькі кроки. Ми ще не знали, як це буде. Але вже знали про вибори в березні 1990 року до Верховної Ради УРСР і місцевих рад готувалися до них. Ми знали, що ця акція допоможе мобілізувати українців підтримати представників демократичного блоку членів Народного руху, Товариства української мови імені Шевченка, Республіканської партії. І на тих виборах у всіх 24 округах на Львівщині перемогли представники Демократичного блоку. А вже 16 липня 1990-го, за два місяці після роботи парламенту, ми ухвалили Декларацію про державний суверенітет. Про це раніше могли тільки мріяти”.
57-річний Тарас Стецьків, народний депутат першого четвертого й шостого скликань:
“Це була велика подія. Ідея зародилася всередині керівництва Народного руху України. З вересня 1989 року після того, як відбувся Установчий з’їзд Руху, готувалися декілька місяців. Визначали маршрути, розбивали ділянки. Головне завдання було мобілізувати людей, щоб забезпечити протяжність ланцюга до Києва. Ми тоді надихнулися зразками народних фронтів країн Балтії. Вони організували ланцюг через усю Естонію, Латвію, Литву. І це справило фантастичне враження на всіх, хто боровся за незалежність України.
Нам, як Товариству Лева (одна з найперших незалежних організацій в УРСР, створена у Львові 16 жовтня 1987-го групою національно свідомої молоді. Gazeta.ua) дали ділянку на трасі Івано-Франківськ Львів. Враження було, ніби це свято. Збір був на сьому ранку. Їхали автобусами, хтось на своїх машинах. Все Товариство Лева понад 500 членів вийшли на цей ланцюг. На Галичині людей на квадратний метр було більше, ніж треба. А ближче до Києва менш кучно. За загальними оцінками прийшло від 300 до 500 тисяч людей. Ще мільйони нас підтримували. Це було неймовірне піднесення. Ми вперше показали свою здатність вивести на мітинг сотні тисяч. Ланцюг єдності символізував не тільки єдність українських земель. Це ще була маніфестація бажання українців до незалежної держави. Оскільки коли згадуємо про Акт Злуки тоді йшлося про утворення саме незалежної України. І в 1990 році ми прокладали місток пам’яті, що Акт Злуки символізував створення єдиної незалежної держави. І ми прагнемо до цього.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Становлення нації безконечний процес. Доки крутиш педалі, доти їдеш”
Усе фінансування зводилося до того, що треба було знайти гроші на бензин для автобусів. На Галичині директори автотранспортних підприємств за свій кошт виділяли автобуси. Приховували це від партійних органів. Десь давали бензин також. Десь організації збирали гроші самі. Прапори, символіку кожна організація виготовляла окремо. А харчування канапки везли з дому. Народний Рух мав осередки на фабриках, підприємствах, вузах. Ми тоді давали кожному осередку питання скільки людей він може виставити. Так рахували на мапі місце людини. Визначали ділянки для кожного заводу чи навчального закладу. Усі готувалися з таким ентузіазмом, що нікому нічого не треба було наказувати. Це було волонтерство, засноване на величезній вірі в можливість відновити незалежність.
Прагнення до незалежності це не фантазії кількох десятків дисидентів. Люди вже не вірили в Радянський Союз
Тоді вже тривала виборча кампанія до Верховної Ради. Я був кандидатом від Народного руху по Городоцькому виборчому округу на Львівщини. Коли відбувся Ланцюг єдності, всі одразу поїхали на свої округи. У будинку культури тоді зібралася величезна маса людей я приїхав, як з передової. Ми чи не вперше відчули, яка ми є сила, коли нас багато. Леонід Кравчук далеко після 1990-го розповідав, що тоді на комуністичне керівництво ця подія справила непересічне враження. Не вірили, що НРУ може організувати таку масштабну акцію. Кравчук сказав, що це було одним із переломних моментів, який змусив задуматися, що прагнення до незалежності це не фантазії кількох десятків дисидентів. Насправді це було прагнення багатьох людей, не тільки на Заході України. Люди вже не вірили в Радянський Союз. За два місяці відбулися вибори до Верховної Ради ще УРСР. Тоді чверть з усіх депутатів, яких обрали, склала національна опозиція. 125 депутатів серед них і я. А за рік, ми меншість у 1991 році зуміли вибороти українську незалежність, скориставшись путчем у Росії.
Ланцюг єдності це була вражаюча вулична маніфестація. Обдурити суспільство, що тільки галичани хочуть Українську незалежну державу, вже було неможливо. Було зрозуміло, що Радянський Союз занепадає. Комуністи були деморалізовані й у глухій опозиції. Хоча мали парткоми на заводах і нібито мали гасити ініціативу, опору вже не чинили. Рух за незалежність був такий масовий, що комуністи затаїлися і сиділи в кущах. Багато рядових самі прийшли на Ланцюг єдності. Це був масовий розпад комуністичної партії”.
96-річний Ігор Юхновський, академік, народний депутат першого четвертого скликань:
“Був тоді із своєю дружиною та онуком. У мене була машина поїхали. Побачив море людей. Нам сказали взятися за руки й ми це зробили. Утворився довгий ланцюг без початку й без кінця. Це було так зворушливо, гарно, сердечно. Про Радянський Союз вже тоді навіть і не думав. Думав про нас українців. Усі люди були незвичайно привітні. Хоча не було радикальності у словах, всі були збуджені й піднесені. Тоді почала формуватися наша незалежна держава. Вона сформувалася з українського відчуття.
Небезпеки тоді вже не відчувалося. Було загальне піднесення у людей. З нами тоді поїхав завідувач відділу освіти й науки обкому партії, був моїм студентом. Тоді взявся з нами за руки. Це було внутрішнє почуття причетності до своєї нації та землі. Не було вже різниці, чи ви партійні працівники, чи ні. Ми тоді були всі українці. Всі сильно хотіли мати свою державу”.
22 січня 1919 року проголосили Акт возз’єднання Української Народної Республіки й Західно-Української Народної Республіки в єдину й соборну державу. Підготовку до об’єднання провели 1 грудня 1918-го. Тоді у Фастові на Київщині УНР і ЗУНР підписали “передвступний договір”.
ЗУНР заявляла про “непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою”. З іншого боку, УНР проголошувала, що вона дає згоду “прийняти всю територію і населення Західно-Української Народної Республіки як складову частину державної цілості в Українську Народну Республіку”.
Під актом підписалися керівники республіки: Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Андрій Макаренко та Федір Швець. 22 січня на Софійському майдані Акт про об’єднання України офіційно зачитав народу член Директорії Федір Швець. Відзначати на державному рівні це свято почали лише 1999 року.