“Вийшли з дому лише в капцях”: як Червоний Хрест України та Фундація Кока-Кола допомагають жителям сіл, котрі перебували в окупації

Майже місяць селище Велика Димерка Броварського району Київщини перебувало під окупацією російських військ. До повномасштабної війни там жило понад 10 тис. людей.

Російська армія зайшла в населений пункт 8 березня. Тоді ж окупанти почали обстрілювати Велику Димерку – житлові будинки, цивільну інфраструктуру, а також убивали всіх, кого бачили на своєму шляху. Селище звільнили 1 квітня. Великодимерська громада зазнала значних втрат. Росіяни зруйнували понад 350 будинків. Зокрема у Великій Димерці 160 родин залишилися без житла.

Тепер громаду активно підтримують благодійники та волонтери. Товариство Червоного Хреста України та Кока-Кола спільними зусиллями забезпечують місцевих жителів усім необхідним. Внутрішньо переміщених осіб, які живуть в одному з гуртожитків, забезпечили спальними наборами. Взимку привозили продуктові набори та встановили генератори для безперебійного живлення.

Як живуть у Великій Димерці за понад рік після звільнення від окупантів та хто допомагає громаді повернутися до життя, дізнавалася кореспондентка Gazeta.ua.

КРОКИ ДО ПЕРЕМОГИ

Біля триповерхової цегляної будівлі зібрався натовп. На сходах ґанку на задньому дворі літня жінка з ціпком у руці роздивляється білу вантажівку, припарковану навпроти.

Гуртожиток фермерського господарства розташований на краю Великої Димерки. Після деокупації селища сюди заселили людей, які втратили домівки внаслідок бойових дій. Росіяни зруйнували у громаді понад 350 будинків. Тільки у Великій Димерці без даху над головою залишилося 160 родин. Для постраждалих виділили 68 кімнат, загалом гуртожиток може вмістити до 200 осіб.

Працівники Червоного Хреста України дістають із вантажівки коробки. Білі великі пакунки з легкістю переставляють на землю, складаючи у піраміду. Жителям громади привезли спальні набори, закуплені Товариством Червоного Хреста України на кошти гранту, який виділила Фундація Кока-Кола. Усього придбали 5 тис. комплектів для 17 центрів проживання внутрішньо переміщених осіб.

– Дуже приємно, що в нас є помічники в допомозі постраждалим, каже селищний голова Анатолій Бочкарьов. Це й Червоний Хрест України , і наше місцеве підприємство “Кока-Кола”. Щиро скажу, що отримали від них значущий подарунок для громади гуманітарну допомогу.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ВПО і звільнені з полону можуть отримати ваучери на навчання: як це працює

Благодійники після звільнення від окупації забезпечили місцевих жителів продуктовими, спальними наборами. Закупили генератори, коли росіяни атакували енергетичну інфраструктуру й почалися віялові відключення світла.

– Це значно поліпшило умови життя наших жителів, які постраждали від війни. А у Великодимерській громаді таких понад дві тисячі людей, наголошує селищний голова. – А якщо додати ще юридичних осіб, то вийде ще більше постраждалих. І всім благодійники надають допомогу поетапно. За цю співпрацю їм потрібно низько вклонитися, що знаходять ресурси, щоб це робити. Будемо далі працювати на розбудову зруйнованих обʼєктів. Кока-Кола одна з перших прийшла на допомогу. Разом ми сила та міць, яка дає надію, що люди зможуть жити у власних будинках. Це наші кроки до перемоги України над Російською Федерацією.

ВОДА У БОМБОСХОВИЩА

Під стіною й на зеленій галявині стоять мешканці гуртожитку. Підходити спершу соромляться. Першою бере набір жінка в синій жилетці до колін, її яскраве руде волосся акуратно зібрано ззаду . Широко обіймає коробку, дякує. Поспішає до дверей гуртожитку, щоб розпакувати й роздивитися набір.

Позаду вантажівки стоїть Андрій Бублик, директор із корпоративних зв’язків і сталого розвитку Coca-Cola HBC в Україні, Вірменії та Молдові. Чоловік намагається не привертати уваги й ніяковіє, коли бачить емоції людей.

– Продовжуємо разом із Національним комітетом Червоного Хреста України робити добрі справи, розповідає Андрій Бублик. Сьогодні ми починаємо на Київщині наступний етап нашої допомоги забезпечуємо тимчасових переселенців спальними наборами, що нині є найпотрібнішими. Закупили подушки, ковдри, рушники й постільну білизну. Щоб ті, хто був змушений тікати зі своїх домівок, мали комфортні умови для життя. Наш шлях гуманітарної допомоги не почався тільки 24 лютого. Фактично компанія вже 31 рік працює в Україні, інвестує кошти та підтримує українське суспільство, допомога громадам завжди була одним із наших головних пріоритетів. З початку повномасштабного вторгнення ми отримали значну підтримку від наших штаб-квартир, партнерів, Фундації Кока-Кола. І це дало змогу збільшити обсяги допомоги в кілька разів.

Із 24 лютого минулого року компанія надала понад 5 млн л своєї продукції тим, хто цього потребує. Зокрема, водою забезпечували бомбосховища й укриття, школи й громадські установи, волонтерські центри, залізничні вокзали.

– Працюємо по всій країні. Крім продукції, вже оголосили про намір відбудувати дитячий садочок в селі Богданівка Великодимерської громади, додає Андрій Бублик. Наша співпраця триває, і планів із підтримки на найближчий рік у нас чимало.

Взимку Кока-Кола закупила 70 тис. продуктових наборів для ВПО й жителів звільнених територій. Один такий набір може забезпечити потреби людини на місяць.

– Разом із Червоним Хрестом України підібрали наповнення набору відповідно до стандартів, – продовжує Андрій Бублик. Вважаю, що кожен має займатися тим, що вміє найкраще. Тому ми працюємо з професійними організаціями, які мають перевірену інформацію щодо потреб на місцях. Зважаючи на масштаби Червоного Хреста України, співпрацюємо з ними, бо вони є всюди, завжди перші, хто приходить після ЗСУ на допомогу жителям деокупованих територій. Вони мають повну картину нагальних потреб.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Сусідів закатували в погребі. Іздівалися, а тоді пулі пустили в голови” – як Велика Димерка пережила російську окупацію

Забезпечення спальними комплектами мешканців центрів тимчасового проживання ВПО лише частина масштабного проекту, яким зараз займається Червоний Хрест України на грант Фундації Кока-Кола. За кошти гранту Український Червоний Хрест також придбав генератори для медичних закладів, гуртожитків освітніх установ, інтернатів, психоневрологічних диспансерів у різних регіонах України, згідно з їх розміром і потребами. Загалом 54 генератори: 40 потужністю 10 кВт та 14 по 50 кВт. Важливо, що ці генератори залишаються в установах незалежно від того чи внутрішньо переміщені особи мешкатимуть у них, чи згодом знайдуть собі інше житло. Це підтримка громад перед наступною зимою та підвищення їх здатності приймати переселенців і протистояти викликам, пов’язаним з відключенням електроенергії протягом всього року.

– У нас була важка зима, але попереду можливі виклики й влітку. Та й уже треба готуватися до наступної зими. Цьогоріч були вже на Чернігівщині, Херсонщині, згадує Андрій Бублик. Це дуже тепла сторона роботи, коли спілкуєшся з людьми, чуєш слова вдячності й підтримки всій нашій команді. Розумієш, що люди справді потребують цього. Ми допомагаємо пройти цей нелегкий шлях українцям, і це надихає не тільки мене, а й усіх наших працівників робити ще більше, і краще. Бо кожен літр продукції це податки, зарплати, наповнення бюджету країни. Ми з 24 лютого минулого року не скоротили жодного робочого місця, платили податки, а часом і наперед, щоб допомогти громадам.

ФОСФОРНА БОМБА

У коридорі гуртожитку прохолодно на відміну від подвір’я, де припікає сліпуче сонце. Його проміння не скрізь потрапляє всередину крізь прочинені двері й вікна. Місцями плитка на підлозі ще не зовсім висохла від недавнього вологого прибирання.

У просторе приміщення на першому поверсі заносять коробки зі спальними комплектами, для тих мешканців, які отримають їх пізніше, та складають на підлогу. По центру кімнати лежить строкатий килим із коротким ворсом. Біля дверей розмістили холодильник і дерев’яний стіл.

Жінка в короткій куртці, яку вдягла на домашній блакитний халат, запрошує у свою кімнату. Невелике житло 67-річної Надії Олешко знаходиться в кінці лівого крила. Одразу навпроти двері кухні, всього на поверсі їх дві. Чути запах цибулі й моркви, смажених на пательні. На плиті кипить чайник, є духова піч, мікрохвильовка й шафи для продуктів. Холодильник у кожній кімнаті свій.

Надія Іванівна разом із родиною оселилася в гуртожитку за кілька місяців після звільнення Великої Димерки. У родині їх шестеро вона, донька з чоловіком і трьома дітьми. Родина втратила свій приватний будинок 13 березня.

– Одразу не хотіли нікуди виїжджати. Думали, може, росіяни до нас не пройдуть, тремтливим голосом розповідає Надія, по щоках котяться сльози. А тоді 10 числа (березня 2022 року. Gazeta.ua) в дочки, вона окремо жила, впав снаряд розбило гараж, вікна. Зібралися діти й виїхали. Заставила й тих дітей, що зі мною жили, виїхати. А я залишилася вдома. Уже 13 березня біля нас убили сусіда молодий хлопець, перед самим двором розстріляли. Росіяни звірствували в селищі: роз’їжджали на танках і стріляли в усе, що бачили.

Надія Іванівна знайомить із дочкою, та зустрічає нас на порозі кімнати. Усередині стоять одно- й двоспальне ліжка, шафа, стіл. На великому ліжку розкидані дитячі іграшки, онук жінки грається машинкою.

– Тепер я одна живу тут, бо онук сильно жвавий. Бігає всюди, сміється жінка і продовжує розповідь про свій зруйнований будинок. У нас на вулиці чотири підряд хати знищили. Будинку нашого нема зовсім. Росіяни його якимось снарядом запалювали, фосфорним наче, бо все згоріло. Вигоріла навіть підлога. Єдине, що вціліло, в холодильнику стояла гусятниця чавунна з гречкою. Ті чавуни, що стояли просто на кухні, всі згоріли.

Надія Олешко працювала санітаркою у Броварах. У день, коли росіяни скинули фосфорну бомбу на її будинок, якраз поїхала із селища.

– Подзвонили, щоб їхала на роботу. Переселенці з Чернігова підвезли мене до Броварів. Дізналася про будинок то ціле кіно. Мені прийшла смска з Москви від сусідки, яка туди поїхала до своїх дітей. Їй із вулиці нашої передзвонили, що в мене й іще в інших сусідів уже немає будинків.

Будинок палав кілька днів. Уцілів тільки сарай, там родина облаштувала кімнату зі спальними місцями.

– Там жили влітку. А тепер дітям дали модульний будиночок, десь на 24 квадрати. Поставили в дворі. Я жила у родичів, поки не дали кімнату в гуртожитку. Посадили город біля хати, то з того й живемо, продовжує Надія Олешко.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Мали п’ять хвилин на збори. Виїхали практично без нічого”: переселенці у Львові отримали допомогу від Фундації Кока-Кола та Українського Червоного Хреста

На кожному поверсі розміщено дві душові й кілька туалетів, є пральні машини й уся необхідна побутова техніка. У своїх кімнатах мешканці прибирають самі, а в інших приміщеннях порядок підтримують наймані робітники.

– Але ж ми не можемо тут жити вічно! Наша сімʼя побудувати нову хату собі ніяк не може. Син до війни на двох роботах був він зварювальник. Одну роботу під час війни втратив. Працює тільки він у сім’ї, виховує трьох дітей.

ХЛІБ ЧЕРЕЗ РІЧКУ

Мешканці розійшлися по кімнатах розклали свої комплекти на ліжках, мацають тканину постільної білизни й махрові мʼякі рушники. Коридором швидко ходить невисока жінка в довгому бордовому пальто.

Людмила Ярич працює головою Броварської міськрайонної організації Червоного Хреста України. Від початку повномасштабного вторгнення з командою відвідали десятки звільнених населених пунктів. Возили продукти і в окуповані села.

– Співпраця Товариства Червоного Хреста України з Кока-Кола в Україні триває понад 14 років. Можна сказати, що Кока-Кола один із найдавніших та найважливіших наших благодійників, – каже Людмила Ярич. Завжди зверталися до них, і вони завжди допомагали, йшли назустріч. До продуктових наборів, що йдуть від донаторів, вони додатково дають воду, газовані напої.

У Броварському районі найбільше гуманітарної допомоги потребує саме Великодимерська громада.

– Ще Калитянська громада постраждала Мокрець, Бервиця. Це саме на кордоні з Чернігівською областю. Ми через Зазимську громаду туди добиралися, коли окупанти стояли тут. Бо там люди були відрізані взагалі від світу. Через річку переправляли їм хліб. Тільки-но вороги втекли, ми відразу поїхали по селах. Завантажили два буси – один одягом, інший продуктами. Уночі пакували, вранці волонтери повезли в район. У перші дні після окупантів бачили таке, що не передати словами. Згорілі хати, що ще диміли, спалені танки, продовжує Людмила Ярич.

Найбільше роботи в Червоного Хреста України в Броварському районі було в перші місяці після деокупації регіону. Жителі вишиковувались у черги по 500 людей, безперервно гуманітарні набори роздавали до десяти волонтерів.

– Сьогодні вже легше, але Бахмут тепер їде. Люди до останнього там сиділи, а нині вже мусять виїжджати. Українці не стали менше донатити. І в нас ще є ті, хто потребує допомоги, каже наостанок Людмила.

РОЗСТРІЛЯЛИ БРАТА

Медсестра Тетяна Савченко живе в гуртожитку з мамою від початку травня минулого року. Їхній будинок росіяни зруйнували в березні. У гуртожиток потрапили випадково почули розмову в магазині, що дають кімнати.

– В один момент у чому сиділи, у тому й виїхали. Навіть документи поновлюємо по сьогоднішній день. 15 березня мого старшого брата застрелили, а 27 березня спалили будинок, розповідає Тетяна. Він залишився в Димерці, не захотів виїжджати, 500 метрів десь не дійшов до хати. Люди розказували, що бачили, як він ішов із білою повʼязкою на руці – росіяни тоді заставляли чіпляти. За сто метрів від нього проїхав танк, він підняв руки вгору. Брата розстріляли з кількох автоматів. Найважче було мамі сказати про його загибель. Я приїхала 2 квітня в Димерку, щоб знайти тіло брата. Його наші військові прикопали на тому місці, де загинув. Пішла подивитися будинок, бо не знала, що він повністю згорів. Речей із собою під час евакуації не взяли. Вийшли з дому в капцях. Коли виїжджали з селища, то окупанти стріляли по машині.

Найбільше хвилювалася за маму, зізнається жінка.

– Один раз влучили по машині, добре що не в бак. І дякую Богу, всі живі, бо дуже багато машин стояло розстріляних. Із них не дозволяли людей забирати мертвих. Вдруге я приїхала в Димерку 10 квітня, брата вже перепоховали. Найстрашніше було чути від мами: “Що там Вітя, бо майже місяць не дзвонить?” Я кажу: “Нічого не чула”, а сама стою в морзі біля його тіла, додала Тетяна Савченко.

Мешканці гуртожитку поступово розбирають коробки з постільними наборами – хтось приїжджає з роботи, дехто соромиться брати при всіх. Білі мʼякі подушки горою лежать на кольоровій білизні. Весь цей спальний комплект важливе поповнення особистого майна людей, яке їм тепер потрібно збирати все “з нуля”. Крізь відчинені двері кімнат видно, що люди потроху обживаються. На коробках стоять каструлі й тарілки, які привезли волонтери. Тумбочки господині прикрасили квітами, столи накрили скатертинами. У коридорі чути дитячий сміх.