“Наташа” виклав патронами на земляній стіні бліндажа 35-річний Сергій Гіренко головний сержант роти мотопіхотного батальйону 32 окремої механізованої Сталевої бригади. Згадував дружину. Фото з написом зберігає в телефоні
Це був початок грудня 2022-го в районі Білогорівки на Луганщині. Ми тоді ще називалися 41 окремим стрілецьким батальйоном, розповідає Сергій.
Треба було якнайдовше тримати позицію на перехресті посадок. Ця ділянка вже тричі переходила від нас до ворога. Кругом лише голі стирчаки двометрові все, що лишилося від дерев. Отримали завдання відновити бліндаж, у якому лежав наш загиблий. У перший рік війни хлопці ще були забобонні й не хотіли рити саме в тому місці, а я взявся, бо в одну яму снаряд двічі не падає. Не гребував і покопирсатися в наплічниках убитих постягував усі знайдені патрони й гранати, аби не носити на собі зайвий раз 3 кілометри під обстрілами. Від опадів накрився плівкою, закидав згори гілляччям і землею. Якби попритягував товсті колоди, яких довкола вистачало, то демаскував би позицію.
Саме в тому нашвидкуруч облаштованому укритті Сергій і прийняв бій. Штурм тривав з дев’ятої ранку до шостої вечора.
Ворог підходив на відстань 710 метрів, продовжує боєць. За кількістю голосів здавалося, що проти нас ціла рота. Стояв на колінах на купі гільз і стріляв. Артроз заробив. На мою позицію підходила й підмога з боєприпасами. Наприклад, “Док” санітарний інструктор. У нього куля пробила каску, вийшла ззаду, лишила подряпину на лисині, а він, наче нічого не сталося, насипає в бік п…рів. Ми вистріляли все. Гільз було цілі гори. Тоді товариш почав виймати патрони з імені “Наташа”, протирати від землі й заряджати магазини.
Коли вже все БК скінчилося, а ворог продовжував тиснути, Сергій згадав про хімічну гранату К-51 зі сльозогінним газом.
Мені командир казав: “Викинь, закопай десь її, не користуйся”. Але я зберіг. І коли вже не було чим відбиватися, а мої хлопці були в тиловому бліндажі, я жбурнув. Сам із товаришем відійшов. Чули, як орки почали верещати: “Гази!” На якийсь час стало тихо, наче в церкві. Ми пробігли 30 метрів до бліндажа. Довелося туди, як у воду, стрибати. Упав головою донизу, ноги стримлять, і перевернутися не можу так набито людей. Кричу: “Переверніть!” Там були ВОГи до мого шестизарядного гранатомета “Бульдог” єдина зброя, до якої залишилися набої. Зарядив, вийшов на зв’язок: “Відходимо немає чим вести бій”. Потім дивлюся: туман запливає і в наш бліндаж, починаємо плакати, газ очі виїдає, дихати нема чим. Скомандував: “На вихід!” Метрів за 50 від нас засів ворожий кулеметник із РПК. Вистрілив по ньому. Вибігли на дорогу. Хлопців відпустив уперед, а сам ішов ззаду. Якраз шість гранат і вистачило, щоби прикрити відхід. Нас вийшло 16 осіб. У тому бою всі отримали як мінімум контузії. Мене самого раз так струсонуло, що аж перевернуло, лице запекло. Пів години нічого не бачив. Але найбільше пишаюся, що ані в цьому, ані в усіх наступних бойових виходах у мене в підрозділі не було жодного загиблого.
Сергій зізнається, що акумулювати всі внутрішні ресурси, діяти раціонально в бою йому допомагає страх.
Боюся потрапити в полон чи загинути й не повернутися до сім’ї. Я одружився з Наталею, в якої вже було двоє дітей. Коли почалася повномасштабна, померла вдова її брата, в якої теж була дитинка. Всиновили. Усіх дітей вважаю своїми.
Рідні Сергія чекають на нього в селі біля Ставища на Київщині.
До війська працював на землі. І після перемоги мрію повернутися до свого господарства, а це 12 гектарів, свиней вирощували. Маю позивний “Агроном”. Навіть коли з ТЦК подзвонили, то якраз трактором сіяв ячмінь.
Нині Сергієва 32 окрема механізована Сталева бригада стримує ворога на покровському напрямку.