Ховали тоді без трун, просто скидали в яму й засипали землею
Мама працювала в пана. Коли совєти розігнали панів, їй довелося піти в найми в сусіднє село. Там познайомилася з батьком. Мій тато пішов до колгоспу одним із перших. Але, коли радянська влада ходила забирати зерно, до нас також заходили. Та все ж були більш лояльні шукали, але не так, як в інших. Тато заховав трохи борошна у хліві, де було порося. Там не знайшли.
Коли все забрали, не було чим годувати порося. Якось до батька прийшла жінка й запропонувала купити тільну корову. Він погодився, але не мав чим платити. Тому вирішив продати порося за мішок борошна і трохи грошей. Проте цього все одно не вистачало. Тоді вони домовилися, що батько дасть за корову ще два клумаки картоплі, а також теля, коли корова розтелиться. Домовлялися при свідках. Отож спершу забрали теля, а потім приходили, щоб забрати назад корову, але батько їх прогнав. Корова стала для нас порятунком.
У голод померло багато. Мені тоді було 4 роки. Батьки мене ховали в яслах, бо боялися, щоб мене не вкрали й не з’їли.
Хто хотів жити, йшов працювати в колгосп. За трудодень давали 100 грамів борошна. Але цього не вистачало їсти все одно хотілося. Мама пекла млинчики з полови, але від мене ховала боялася давати, щоб не було завороту кишок. Та я все одно знаходила і їла з молоком. Якось мати поділилася переживаннями про мене із сусідкою, на що та сказала: “Якщо вона сама їсть, то не бійся буде жити”.
Тоді багато людей просило їсти. Одного разу до нас прийшла жінка, принесла шматок полотна й почала просити маму, аби та влила їй молока. Мати дала їй молока, а полотна не взяла. А якось іншій жінці я винесла дві картоплини, то вона мені руки цілувала. Однієї ночі до нас стукав якийсь чоловік і благав дати щось поїсти. У нас самих із харчами було сутужно, але батько трохи відхилив двері і простягнув йому якусь їжу, тоді прохач пішов. Ще один чоловік кричав на вулиці, що хоче їсти, а потім упав. До нього ніхто не підходив, щоб допомогти. Так і лежав, доки не приїхала підвода й не забрала на цвинтар. Ховали тоді без трун, просто скидали в яму й засипали землею.
Коли настала весна, тих, хто вижив, почали гнати на роботу в поле. Люди були вкрай слабкі. У травні 1933-го мама народила брата Івана. Перед цим до нас постійно приходив бригадир і вимагав, щоб мати йшла працювати в колгосп. Він не вірив, що вона вагітна й виснажена від недоїдання.
Коли мені було 5 років, до нас в ясла приїхала якась комісія. Я злякалась і втекла додому. Батьки працювали в полі, тому я заснула під стріхою. Якраз ішов сильний дощ і я застудилася. Після того випадку в мене виявили туберкульоз кісток.
З часом люди стали трохи очунювати після голоду. 1938-го пішла в перший клас, мені тоді було 9 років. Нас у класі було 30 дітей різного віку. Учитель Йосип Сергійович сказав всім писати до 10. Діти пишуть, а я вивела одиницю і все далі не знаю. Тоді вчитель взяв мою руку у свою, і ми разом писали цифри. Він навчив нас писати й читати. Чотири класи закінчила 1941 року, а влітку почалася війна.
Батька на фронт не забрали, бо був трактористом. Коли прийшли німці, мама ховала гусей у вулику, щоб не забрали. Якось до нас у хату зайшов німець. Ми злякалися, а він став роздавати нам, дітям, по кубику рафінованого цукру. У колисці лежала менша сестра, то він і туди поклав, сказав, що це Олі.
Шукали, але не так, як в інших
1944-го в колгоспі залишався один зламаний трактор, якого не мали можливості полагодити. Орати не було чим, а за невиорану землю могли посадити. Тому батько та ще декілька чоловіків вирішили піти на фронт добровольцями і таким чином врятуватися від тюрми. Батька взяли танкістом. Після навчання він прийшов попрощатися. Був у військовій формі. Ми разом пообідали. Потім тато дав старшому братові нову чорну оксамитову сорочку, а мені футболку, яку йому видали. Мама зібрала батьку торбу, й ми провели його до кінця села.
Тата перекинули в Німеччину в березні 1945-го. Перший лист ми отримали 17 березня, а другий 22-го числа. В останньому листі батько писав, що йому важко, й зізнавався, що пише його, сидячи в окопі. Він просив мене не бити братів, бо хлопцям і так важко. Згодом матері прийшла похоронка. Батько загинув 26 березня, провоювавши лише 16 днів. Йому було 35 років.
Мама лишилася сама з чотирма дітьми. Було дуже важко. Наша баба співала в церкві й, бувало, дещо звідти приносила. Після війни були великі податки, а здавати не було з чого. Якось матір викликали в суд, начебто вона здала одну шкуру з поросяти замість двох. Тоді мама почала рвати на собі сорочку. Казала: зніміть із мене цю, бо іншої немає.