“Ми сиділи в дамському вагоні, куди пускали мужчин тільки таких, котрі їхали з родинами. Тим часом ускочив якийсь панок. Дві чи три німкені почали казати: це дамське купе. Панок сміливо поглядав на дам, вийняв цигарник, предложив і мені, не питаючись у дам, чи дозволять курити. Оце й єсть етнографічна границя, культурно-політична границя Польщі й Русі, взагалі границя Східної Європи від Західної, подумав я”, писав у “Австро-Руських споминах” Михайло Драгоманов про подорож з Італії до Львова 1873 року.
Він родом з Гадяча на Полтавщині. Працював на історико-філологічному факультеті Київського університету святого Володимира тепер Національний університет ім. Тараса Шевченка. Досліджував античний світ і їздив у відрядження на два роки до музеїв Берліна та Флоренції. Відвідував лекції тамтешніх істориків.
Вчений вів проукраїнську політичну діяльність. Писав статті про соціалізм і прагнення українців до автономії у складі Російської імперії. Щоб встановити контакти з галичанами, які підлеглі Австро-Угорській імперії, хоче пожити трохи у Львові. Знає, що тут друкують українські газети, книжки й діють партії.
Тепер ми вдома, каже дружині, коли потяг прибуває до Львова.
І я так думаю. В усякім разі не в Італії, відповідає вона, сумно всміхаючись.
У готелі Михайло Драгоманов умивається й одразу йде в редакцію журналу “Правда”.
“Чоловік, як у нас кажуть, з толком, не скорий, але розважний. Не дуже одвертий, але й не крутій, описував редактора видання. Нагадує трохи кацапську приповідку: “Хохол не соврет, да и правды не скажет”.
Цікавиться, чи друкуватимуть надіслані статті.
“Може, там в Україні інакше й не можна, як так поставити українську справу. У Галичині так не дозволяють, відповідає редактор. Ваш напрямок буде противний нашим попам, нашій єдиній інтелігенції. Вона од нас рішуче одвернеться”.
Потім викладач з Києва зустрічається з чоловіком, якого називає “літератором”.
У вас завше так, як ось я бачив отут. Зайшов у готель, вас не було, а ваша дружина розмовляє зі студентом. Оце ви підете на лекцію чи де, а жінка ваша може сама приймати мужчину?! цікавиться той.
А чому ж ні? дивується наддніпрянець.
І не боїтеся?!
Чого?
Ну, я боявся би лишити дружину саму з мужчиною, відповідає “літератор”.
Михайло Драгоманов отримує від редакторів галицьких видань обіцянки надрукувати статті й за кілька днів їде до Києва.
Ми неодмінно будемо московськими агентами в очах польських митників. А тут сокира. Як я впевню їх, що ви дрова в Криму рубатимете?! каже Михайло Драгоманов другу, з яким прибуває в Галичину 1875 року. У спогадах вказує його як “ХБ”, щоб не розголошувати особу в Російській імперії.
Їдуть з Києва. Хочуть трохи помандрувати галицькими селами, а потім через Кишинів та Одесу дістатися в Крим. Товариш любить розминатися рубанням дров, тому возить сокиру.
Ховає в скрині. Митники на російсько-австрійському кордоні біля Бродів не знаходять знаряддя праці, але дістають з вантажів українські та російські книжки. Кажуть, що не дозволять ввезти їх.
Хто його зна, що там у них. Може, що небезпечне, пояснюють.
Але ж у вас конституція. То від вас щось небезпечне може прийти в Росію. Як Росія може небезпечити вільну Галичину! переконує Михайло Драгоманов.
Митники довго радяться з начальником, сперечаються з подорожніми. Пропускають книжки.
“Ми приїхали в гірське село, близьке до угорської границі, описував Драгоманов. Небагата сім’я попа стріла нас гостинно. Без тих буржуазно-польсько-австрійських манер, котрі панують по більш “цивілізованих” кутках Галичини”.
За вечерею Драгоманов розповідає про Наддніпрянську Україну. У хату заходить поляк-поліцейський. Розпитує про приїжджих.
А, українці. То наші люди! підсідає і слухає.
Гості купують у майстрів-гуцулів намисто, яке популярне серед жінок в Наддніпрянській Україні. В Галичі застають мітинг українців за свої права. Вояки патрулюють місце й залякують людей. Їх активність вражає приїжджих.
Віче починають з богослужіння. Потім виступають політики. Михайло Драгоманов звертає увагу, що прості люди нічого зі сказаного не розуміють.
“Витерпіти галицький мітинг тяжка робота навіть для вишколеної людини, тим паче для простої, згадував він. Оратори галицькі страшно незручні. Не вміють говорити коротко, образно і просто про діло. Несуть хрії, зложені по старій риториці. Довжезні, бліді, темні і страшенно скучні”.
Після мітингу всі йдуть до замку, де слухають коломийки. Там наддніпрянці помічають штучність веселощів. Місцеві авторитети “відбувають номер”, відверто нудяться.
У іншому селі потрапляють на храмове свято. Ошатно вбрані гуцули кличуть обідати.
“Подають суп ні сліду м’яса. Вода й картопля. Друге несуть щось біле оладки з картоплі. Називають барабольники, згадував про святкування Михайло Драгоманов. Третє несуть щось брунасте. Сподіваюся, що то печене м’ясо. Виявляється деруни, обмазані соусом зі слив. Вставши рано, я побіг до жидів у шинок. Там не було нічого, окрім яєць і горілки. З’їв п’ятеро яєць, запив горілкою”.
У горах зустрічається з пастухами. Варять бринзу та куліш з кукурудзяного борошна. Висловлюють надію, що російський цар прийде в Галичину, відбере у панів землю, роздасть її хлопам та вижене євреїв-лихварів.
Коли мав би давати землю хлопам у чужім царстві, то почав би зі свого. Він того не робить, відповідає Драгоманов.
То це ми так довіку бідуватимемо? І ніхто нам не поможе?
Ніхто. Окрім вас самих, каже історик.
15 років Михайло Драгоманов прожив у швейцарському місті Женева. Перебрався туди через репресії в Російській імперії. Заснував українську друкарню. Перекладав і публікував твори українських письменників європейськими мовами, видавав громадсько-політичний збірник “Громада”. Вивчав фольклор та історію.
Одружився з акторкою
1841, 18 вересня в Гадячі тепер Миргородський район на Полтавщині, народився Михайло Драгоманов. Його батьки були нащадками козацької старшини, дрібними дворянами.
18491853 вчиться в Гадяцькому повітовому училищі. Захоплюється античним світом.
1859 після Полтавської гімназії вступає на історико-філологічний факультет Київського університету святого Володимира.
1863 стає членом українського національного товариства “Громада”. Популяризує українську історію, культуру, народний побут і права. Захищає дисертацію “Імператор Тиберій” і починає викладати в університеті.
1864 вінчається з на рік молодшою акторкою Людмилою Кучинською. Вона 1865-го народжує доньку Ліду.
1870 їде за кордон у відрядження. Відвідує Берлін, Прагу, Відень, Флоренцію, Львів.
1875 за доносом визнають політично неблагонадійним, звільняють. Емігрує в Європу. Укладає чотиритомник фольклорних студій, пише Дослідження з історії античного світу й Середньовіччя. Підписує псевдонімом Українець.
1877 народжується друга донька Аріадна.
1878 на літературному конгресі в Парижі читає доповідь “Українська література, заборонена російським урядом”, засуджує Емський указ і виступає на захист української мови в Росії.
1884 народжується син Світозар.
1889 запрошують викладати на історико-філологічному факультеті Софійського університету в Болгарії.
1895, 2 липня від розриву аорти помер Михайло Драгоманов. Похований на центральному кладовищі Софії.