“Я просто працюю мамою, і в цьому сенс мого життя”

Патронат допомагає дітям повірити у власні сили й закладає модель щасливої родини

Я виросла в багатодітній сім’ї нас у батьків було четверо. Оскільки я старша, то допомагала мамі з братами й сестрами. Ми всі купалися в атмосфері любові й турботи. Тому ще з дитинства мріяла стати вихователькою в дитячому садочку й мати велику сім’ю. Уявляла, що в мене буде багато дітей, а в домі пахнутиме пиріжками.

У студентські роки мрія про велику сім’ю десь сховалася. А коли вийшла заміж, то з чоловіком загадали: в нас неодмінно має з’явитися донечка Вікторія. Але першим народився син Богданчик, потім Назарчик. Ми були щасливі, але все ж не переставали думати про донечку. І ось 13 років тому наша мрія здійснилася народилася Вікторія. Тоді подумалося, що їй треба ще сестричку, й лелека приніс Ілонку, а потім Захарчика.

Народження кожної дитини приносило радість, щастя й мудрість. У мене не було складних періодів материнства, адже завжди відчувала підтримку чоловіка. З доглядом за первістком Богданчиком допомагала моя мама показувала й розповідала, як дбати про немовля. Усе вдавалося легко. Навіть коли у старших хлопців був перехідний вік, ми обговорювали різні ситуації й досягали взаєморозуміння.

Звісно, без переживань не буває. Якось ми з чоловіком поїхали у справах, а бабуся гляділа діток. Вони гралися надворі, аж раптом найменший син пропав. Усі налякалися, почали шукати, а виявилося, що він заліз в автобус сусіда і заснув. Було страшно, але, згадуючи це тепер, усміхаємося.

У міру того, як збільшувалася наша сім’я, змінювалось і житло. Коли ми з Віталієм лише одружилися, то жили в орендованій квартирі в Києві. Після народження Богданчика переїхали в село до батьків. Але хоч би які милі та хороші батьки були, все одно хочеться мати свій куточок. Тоді бабуся запропонувала переїхати в її будинок. Хатинка невелика 35 квадратних метрів, тому з народженням молодших дітей ставала все тіснішою. Тоді вирішили купити новий будинок і створити комфортні умови для всіх. З двох невеликих кімнат зробили простору кухню. Деякі господині не люблять, коли біля них хтось крутиться під час приготування їжі, а я навпаки релаксую від того, що поряд завжди щебечуть діти. Тому кухня улюблене місце в будинку для всіх членів родини: молодші тут граються, малюють, старші залюбки допомагають готувати. Так, як і житло, з часом змінювався і наш сімейний транспорт. Нині їздимо на мінівені Opel Zafira.

Часто друзі та сусіди, хто жартуючи, хто серйозно, казали організовувати домашній дитячий садочок, бо на нашому подвір’ї завжди багато дітей. Радіємо, що в наших синів і доньок чимало друзів. А ще ми обладнали ігровий майданчик на подвір’ї, та сусідській малечі цікаво в нас гратися. Якщо це тепла пора і я готую в літній кухні, то обідаємо всі разом.

Старші хлопці виросли. Богдан уже працює, Назар студент. Турбот про дітей стало трішки менше. Можливо, це звучить дивно, але цих приємних материнських клопотів мені вже не вистачало, адже я звикла жити у стрімкому темпі і дбати про велику кількість дітей. До того ж, коли почалася повномасштабна війна, багато дітей залишилося сиротами, й тоді захотілося комусь із них допомогти. Адже ми маємо можливість це зробити, й головне для нас немає чужих дітей. Проте тоді не знали, з чого почати і хто міг би підказати.

У жовтні торік поїхали в гості до матері й бабусі. Там тітка розповіла, що в селищі шукають сім’ю, яка зможе взяти до себе дитину. Ми, навіть не знаючи про форму виховання, в один голос вигукнули: “Ми згодні!” Того ж дня пішли в селищний старостат і дізналися, що шукають кандидатів для створення патронатної сім’ї. Пояснили, що це послуга тимчасового догляду, виховання та реабілітації дитини, доки її батьки чи опікуни долають складні життєві обставини. Згодом зустрілися з працівниками служби у справах дітей, які ще більше роз’яснили щодо патронату, переліку документів і обов’язкового навчання. Тоді подумалося: “Ого, скільки часу піде на збір довідок. А ми вже готові дбати про дитину”.

Під час навчання нас професійно й доступно готували до патронату. Розповідали багато життєвих випадків, але жодна з цих історій не викликала страху, а лише співчуття до дітей і бажання огорнути їх своєю турботою. Розуміли одне: ці діти відчувають великий біль і ми маємо їм допомогти. Коли в нас уже з’явилися патронатні дітки, ми пригадали кожен урок із навчання. Виникає якась ситуація і щоразу згадуєш, як потрібно вчинити.

Місяць із нетерпінням чекали, коли до нас влаштують діток. І ось у червні привезли трьох сестричок 12, 11 і 3 років. Неймовірно, як наші діти їх зустріли. У дівчаток не було літніх речей, то Вікторія й Ілона побігли до своїх шафок, почали вибирати для них найкраще. Вони зраділи, що тепер матимуть подружок. Для мене ж нічого не змінилося. Я просто працюю мамою, і в цьому мій сенс життя.

Спочатку дівчатка були тихенькі, лише спостерігали, що відбувається навколо. А в нашій сім’ї звик­ли робити все разом: ми господарюємо й біля нас діти. Невдовзі сестрички також стали проявляти ініціативу: “А можна з вами? А можна допомогти?” Навіть коли чоловік щось робить біля машини, то дівчатка запитують: “Дядь Віталік, що ви робите? Поясніть. А можна ми побудемо біля вас?” Їм усе цікаво.

Ми з чоловіком не ділимо дітей на наших і патронатних. Усі восьмеро наші, й усі рівні. Таке враження, що Оля, Катруся й Марійка завжди були в нашій сім’ї. Сестрички дружні між собою, хвилюються одна за одну, й мене це зворушує. Бачу, наскільки в нас багато спільних рис. Коли я обіймаю одну дитину, то вже біжать і інші. Тоді пригортаю всіх разом. Якщо щось купуємо, то дивимося, щоб було порівно. Нікого не виділяємо. Навіть коли старший син на навчанні, то діти залишають йому смаколики. Тому ніяких образ чи ревнощів немає.

Старші сестрички одразу почали називати мене тьотею Танею, але наймолодша казала: мама. Звісно, вона потрапила до нас маленькою і, можливо, не все розуміла, а може, просто хотіла, щоб я була її матір’ю. Проте на цьому етапі виховання дитина говорить на мене “тьотя Таня”, і знає, що в неї є рідна мама.

Дівчатка почали відвідувати гуртки, відкривати нові можливості і свої таланти. Раніше вони мріяли ходити на танці та грати у волейбол. І ось це стало реальністю. Хоч Олечка спочатку боялася, що не вийде, але Ілона підбадьорила: “Спробуймо. А потім і вдома потренуємося”. Оля й Катя вже навіть виступали на сцені, хоча перед цим хвилювалися. Для них важлива підтримка, особливо дорослих. У нашій школі їм теж подобається навчатися, з’явилося багато друзів. Звісно, в навчанні є ще багато прогалин, але діти надолужують.

У нас є правила будинку, які намагаємося не порушувати. Склали графік прибирання, миття посуду, сортування речей та іграшок. Діти його дотримуються, хоч і не завжди виходить робити все досконало. Після прибирання я тихенько обходжу всі кімнати й дещо підправляю, щоб діти не помітили. Адже їм приємно, що з усім упоралися самі. Водночас я ніколи не змушую щось зробити, діти самі знають: потрібно навести лад, бо до них у будь-який момент можуть зайти друзі.

Отримую задоволення від того, що роблю готую, прибираю, займаюся з дітьми, висаджую квіти. Наприклад, на куховарство не витрачаю багато часу. Ввечері готую інгредієнти, щоб уранці швидко все зробити. На сніданок хтось із дітей любить молочну кашу, інші лише бутерброд із чаєм, дехто варену картоплю. Але все це готую швидко. А доки діти у школі, а Марійка в садочку, маю час на приготування обіду. Звісно, на вихідних чи канікулах можу провести на кухні весь день, але все поєднується із спілкуванням із дітьми. Печу пиріжки, струдлі, кекси, печиво, млинці, рогалики, а вони разом зі мною. До речі, Олечка любить пекти млинці. Спершу я стояла біля неї та підказувала, які інгредієнти потрібно додати, а тепер і нагадувати не потрібно.

Ми з чоловіком по життю йдемо в ногу. І це важливо у вихованні дітей, адже вони копіюють поведінку батьків. Хлопчик дивиться на турботливого тата й також допомагатиме мамі, сестрі, пізніше дружині.

Діти приходять у цей світ для того, щоб робити дорослих щасливими. Для кожної дитини важливо, щоб поряд були люблячі батьки. А патронатні сім’ї необхідні для того, щоб показати дітям: вони потрібні в цьому світі, їх люблять. Це необхідно не тільки їм, а насамперед нам, дорослим. Патронат допомагає дітям повірити у власні сили, прищеплює правильні цінності й закладає модель щасливої родини. На жаль, патронатних вихователів не вистачає, а потреба величезна. Розповідаю знайомим про патронат, але всі бояться відповідальності. Насправді потрібно просто любити, дарувати тепло, затишок, безпеку, й усе буде добре. Наша найбільша винагорода це усмішки дівчаток. Приємно спостерігати, як вони змінюються, стають упевненішими, щасливішими.

Діти в патронатній родині можуть перебувати три місяці й лише в деяких випадках пів року. Усвідомлюю, що незабаром дівчатка мають залишити наш дім. Нині важко про це думати, але я налаштовую себе, що вони повернуться до рідної мами чи потраплять у хорошу сім’ю. У їхньої матері справді складні життєві обставини, але я сподіваюся, що соціальні служби допоможуть їй усе подолати.