“Я вигадав народ, який не має стосунку до будь-якої культури”

Олександр Дубовик перший у світі почав видавати свої артбуки

 Хочу висловитися щодо важливих для України речей, Олександр Дубовик відставляє каву і жваво продовжує. Спілкуємось у невеликому ресторані після відвідування художньої виставки в мистецькій галереї “Лавра”. Наше покоління звикло, що за нами є великий сусід, який вирішує все за нас. Він забрав нашу культуру з художниками, нашу музику й пісні наше мистецтво…

І нашу історію.

 Це почалося ще з Візантії, адже ніякої російської ікони не існує. Візантійські ікони та книжки через Болгарію, Україну везли на волах у Росію разом із прорізями малюнками, наколотими на дереві. Тоді в нас уже була Софія Київська. Проте нам вбивали у свідомість, що ми маленькі під боком Росії, казали, що Україна її “­подбрюшье”. Це в’їлося в нас. Тепер треба далекобійною зброєю гнати їхній історичний вплив від себе, що ми успішно робимо. Вважаю, що війна закінчиться добре для України, відбудеться колосальний внутрішній прорив. Ми себе побачимо збоку. Країна в Центрі Європи, і ця земля обітована. Через Україну пролягли всі важливі дороги з Півночі на Південь, на Китай. Усі війни, всі орди пройшли Україною, й багато етносів залишило свої сліди в культурі, генетиці. Чи добре це? Звичайно. У нас багата історія. Ми поставали великою нацією, але нашу історію зупинили. Нас привчили до меншовартості. Нам треба повертати в самоусвідомлення наші культуру, артефакти, що їх вивезли з історичних курганів.

Як починалося ваше усвідомлення своєї мистецької місії?

 Я живу в період смути. На початку 1960-х, коли закінчив академію, ми вперше в радянському просторі створили молодіжну південну секцію художників “Ініціативну раду”, і я став її головою. У Москві поставилися до нас вороже. Ми об’їздили Одесу, Харків, Дніпро, збираючи творчих людей. Прийшли нові часи період відлиги. В ті часи Спілка художників була на площі Калініна (нині Майдан Незалежності. Країна). У нас збиралося багато людей, і це тривожило керівництво Спілки художників. Вони були налаштовані вороже, хоч вигнати нас не могли. Наші виставки ставали подіями. Але після розгрому експозиції в Московському Манежі відлига закінчилася. У Києві змінили керівництво ЦК комсомолу, яке ми загітували й воно голосувало за нас двома руками. Проте нові керівники завалили нам виставку. Я зрозумів, що це жах, і пішов із головування. Молодіжна секція продовжила співіснувати зі Спілкою художників.

Там квітнув метод соцреалізму. А ви шукали небачені в мистецтві форми?

 У ті роки я був радянським художником-реалістом і вважав, що соцреалізм можна поліпшити змінити колір, композицію, додати експресії. Але це закінчилося розгромом молодіжної секції, настав кінець свободи. Як жити далі? Зрозумів, що соцреалізм брехливий і тупий, як і весь Маркс. У моїй голові виникали творчі ідеї, які виявилися згодом важливими.

Визрівав ваш концептуальний знак Букет?

 Ідея Букета виникла випадково: мені принесли маленький букет якісь крихітні троянди. Здалося, що це більше, ніж букет, це голова, природа. І визріла універсальна ідея Букета. Вона пройшла через усі мої роботи. Зрозумів, що мистецтво сприймається не тільки зором задіяні всі органи чуття, в картині є мрії та спогади відгомін вічних речей та ідей про те, що було багато тисячоліть тому. У мене виникла ідея палімпсеста, яка почалася з роздумів про горизонталь і вертикаль.

Палімпсест це нова візуальна інформація на вже проявленій. А який сенс вкладаєте в інші дефініції?

 Горизонталь це універсальна лінія спокою, гармонії, зупинка часу та простору. Вертикаль це рух, що виник із людського тіла. Ми побудовані цілісно: добро вгорі, внизу зло. У світі людей усі виміри побудовано на вимірах людського тіла. З наших десяти пальців вимірюється вся математика. Усе, що є в людини, увійшло в науку. Людина й Універсум втілилися в ідеї палімпсеста. Я зрозумів, що не існує епох і періодів мистецтва. Воно єдине й говорить про те ж саме всю свою історію. Так виникла моя естетика квадрата, де в одній роботі утворилося чотири простори. Вони заповнювалися зображеннями в певному русі, але не повинні зчитуватися як щось єдине вони борються, зіштовхуються в різних способах бачення. Це не еклектика, а нова цілісність. Тепер я розумію, що то була квантова ідея світобудови. А тоді… Був кінець 1960-х, я поставив хрест на Спілці художників. Мене нікуди не випускали з виставками. Глухий кут.

Поясніть ваше відчуття квантовості в мистецтві.

 Уперше квантова ідея виникла у 1920-х у Шлезінгера. Він був велика людина. Над ним сміялися, навіть Енштейн сприйняв ідею квантовості з упередженням, а вона виявилася пророчою, почалося усвідомлення нової фізики природи. Принцип квантовості невизначеність, позачасовість, тобто може відбутися що за­вгодно і де завгодно, можуть зіткнутися будь-які ідеї та речі. Квантовість світу й нині не всі сприймають, але вона стала основою сучасного його бачення та майбутнього. Світ іще більше став невизначеним і непередбачуваним. Для мене квантова ідея в палімпсесті це об’єднання речей, що зіштовхуються в несумісності, але не в еклектиці. Мільйони років розвитку людини згуртовуються в цій ідеї.

Як узгоджується ваш універсальний інтелектуалізм із культурологією Букета найбільш впізнаваного й інтригувального знаку у ваших картинах?

 Ідея Букета це поєднання, з одного боку, людини, а з іншого природи, зокрема квітів. Згодом я зрозумів, що форма букета сама собою така міцна й могутня, що нічого туди додавати не треба в ній є абсолютна наповненість, як у монаді Лейбніца. Монада містить спільне й ціле, єдине та множинне.

2023 року я написав маніфест сингулярності, куди вклав універсальну ідею, масштаб якої ні з чим не співмірний для країни. У моєму маніфесті постулюється універсальна модель “Білого букета”. До квітів це не має стосунку. Але маніфесту в нас не помітили, а в ньому ідея цілісності людського початку, незалежно від Бога, релігії, дао чи ще чогось. На Землі є тільки один суб’єкт Людина. У мене виникла ця думка тоді, коли Армстронг на Місяці зробив знамениту фотографію сходу Землі з-за обрію. У людей наче нічого не змінилося, але… Змінилася парадигма: людство побачило себе ззовні як жителів космосу. Нас поселили як сусідів у цьому просторі й терплять. У нас, поселенців, своя культура, релігія, маса всяких проблем. Ми в сингулярності побачили всю нашу цивілізацію з космосу: ми, земляни, поводимося по-дурному з усім воюємо, все руйнуємо… А де Бог? Люди повинні дійти висновку, що в космосі ми самотні й там немає схожих на нас істот, хоч є тисячі екзопланет. Як вони виникли є ж якийсь закон, код… Але це інша тема. Отже, ми люди іншої епохи.

Епохи воєн, зокрема з рашизмом?

 Так, дрони залітають у наші квартири, і штучний інтелект не виник сам собою. Невідомо, хто за ним стоїть. На завершення нашої цивілізації вчені відміряли 150 років. А далі кінець ресурсам і агонія цього світу. Але напівграмотний ідіот може натиснути кнопку й усе закінчиться раніше. Ця сингулярність загрозлива людина в ній щезає. Штучний інтелект може навчатись і не в людини, бо в нього заклали різні програми, в яких можуть бути жахливі істини. ШІ створює власний світ.

І там не буде художника й узагалі не буде людини?

 Я так не стверджую. Думаю, люди відчують бар’єр, перед яким треба спинитися і кого треба спинити. Проте є екстремали, які чортзна-що накоїли зі своєю свободою. І про це я написав у своєму маніфесті. Але ніхто не побачив у ньому події світового значення, яка відбулася в Україні. Головне, щоб світ зрозумів, які масштабні ідеї народилися в Україні, бо мине деякий час і хтось заговорить про те, про що я вже написав у маніфесті про “Білий букет”.

Коли у вас були виставки у США, ви зазначили, що успішність виставки залежить і від значущості у світі держави, з якої виставка прибула.

 Звичайно. Це вимірюється меркантильністю: чи спроможні в державі віддати декілька мільйонів за картину? Наприклад, Роберт Раушенберг модерний художник із Флориди, де в нього в резиденції працює немало людей на його творчість із багатомільйонним обігом. Але річ у статусі художника в державі.

Зрештою, ви увійшли в культурний обіг світу після 20 років замовчування в СРСР.

1996 року в нас удома в Києві побував аташе з культури США. Він казав, що Америці потрібні такі люди, як я. Аташе надав мені грант на подорож Америкою, хоч я і не просив. Приймали мене та дружину на високому рівні готель, цілодобова машина, відвідини майстерень художників, я виступав на весь світ по “Голосу Америки” будівля ледь не на кілометр. Такі преференції надали українському художнику вперше. Мої виставки відбулись у Вашингтоні, Чикаго, Нью-Йорку, Клівленді, Далласі, Атланті, декілька виставок у Флориді. Нас побачила вся Америка, було багато публікацій. А для України це ви­явилося непомітним. Я розписав шапель у французькому Провансі, де до мене розписували шапелі Матісс, Кокто, Шагал, Пікассо. На відкриття прийшла тисяча людей, було влаштовано зустріч у готелі “Негреско” з усією верхівкою Ніцци. І ця подія для України була нецікава.

Ваш “Білий букет” це культурно-цивілізаційний знак, яким вписуєте Україну в мистецький простір світу?

 Якщо в “Чорному квадраті” Малевича є обмеженість, то мій “Білий букет” грандіозна й колосальна ідея, яка нікому не спала на думку. Я мрію поставити балет про “Білий букет” і вже написав лібрето. Воно скандальне така квантова річ на чотири картини. Балет бачу цілісним і нахабним. У ньому повинна бути задіяна повноцінна трупа на великій сцені. Це немалі кошти: декорації, агресивно-яскраві, колористичні костюми персонажів моїх фантомів. Я вигадав народ, який не має стосунку до будь-якої культури, це квантовий народ.

А хто буде композитор?

 Там мають бути реп і класика. Це зміг би зробити хтось із непатріархальних композиторів. Іще я написав ораторію з 12 епізодів. Один епізод “Босоногі боги” був зроблений як вистава. На прем’єрі в Софії під час фестивалю Bouquet Kyiv Stage я звертався під музику до глядачів на тлі моїх живописних робіт і ненароком зачепив мольберт. Він, перекинувшись, зачепив виставлені роботи: все падає, мене підтримують музиканти, а я продовжую говорити. Таким чином вистава народжувалася перед глядачем.

Окрім картин, лібрето, ораторій, у вас є епістолярні роботи.

 У мене 54 альбоми з ескізами, текстами, віршами. Чотири томи видала Стелла Беньямінова під назвою “Слова”. Це факсимільні видання. Я перший у світі почав видавати свої артбуки. У них тисячі ескізів. У мене накопичується “бібліотека гномів” вже 42 малі книжки з малюнками й текстами.

На 94-му році життя вас визнали Національною легендою України, але оминули із Шевченківською премією.

 У мені говорить не образа, а те, що в нас не бачили України з кута зору світу, не змогли належно оцінити культуру країни її літературу, музику. Другосортність у нас вкорінена, й ми досі не можемо із себе її вирвати, оцінити себе ззовні. Україну слід підтримувати всередині та створювати її ореол. Не треба соромитися, мусимо говорити, що ми стали центром культури. Потрібно створювати з нашої країни цінність і нахабно заявляти про себе у світі.

Світові музеї виправляють національність ­визначних художників, яких вважали росіянами. Недавно відбулася прем’єра художнього фільму про Малевича.

 У 1950-х мене таємно провели у фонди російського музею в Ленінграді. Там у спецхрані зберігали полотна заборонених художників 1920-х. З грубих дощок збили полиці, на яких упритул стояли картини, які дряпали, роздирали. Я витяг картину Малевича. Донині пам’ятаю той скрегіт рамки. У мене серце краялося від їх обдертості. Це вже пізніше, коли художники стали затребувані, їхні полотна були переписані поверх того, що збереглося, бо стан робіт був жахливий. Історія Малевича це детектив. Як він постав у світі? Була виставка в Берліні, де Малевич був як п’яте колесо до воза серед модерного мистецтва. Його картини виставили в маленькому залі завдяки другу-архітектору, а точніше його дружині. Вона була росіянка й умовила чоловіка виставити хоча б якогось російського художника. А після війни була виставка в Амстердамі, де згадали й Малевича. Там його роботи побачив впливовий у артбізнесі американець. Я люблю Малевича, він заслуговує поваги. Але він став відомий випадково. Це квантова справа. Історія ланцюг випадків на побутовому рівні. Так відбувається і з війнами.

Поясніть свою думку докладніше.

 Наша війна героїчна. Вона відчувається як повсякденна напруженість. Сподіваюся в результаті перемоги зміниться наша свідомість. Історія як белетристика. Навіть документ не факт, бо їх маса й висмикнути можна що завгодно. Хочеться, щоб після закінчення війни, ми не залишилися зі своєю дурною свідомістю, під чиїмось пануванням і не стояли на задніх лапках мовляв, вони пани й більше знають, у них краща культура. Треба виховувати в собі гординю: ви з нами не згодні, не хочете давати зброю? Ми самі зробимо. Зброю простіше зробити, ніж культуру. За декілька років можна виготовити високотехнологічну оборонку й нас боятимуться. Але спочатку треба перевернути свою свідомість і почати говорити й писати своє світового рівня.