Завод та містечко були оснащені рідкісним на той час газовим освітленням
“Сім’я Василя Федоровича Симиренка зі своєї колишньої заможності лишила йому замолоду тільки що на освіту, спершу в Петербурзі, потім за кордоном, а потім йому довелося власними силами вибиватися в люди. Як інженер-фахівець Василь Федорович був видатний теоретик, що умів детально обчислити всі вигоди й подробиці кожного нового технічного заходу… Багато працював він, цілі дні сидів то над хімічними приладдями, то над машинами, як чорноробочий. Так велося довго, поки величезною ощадністю не склав собі трохи грошей, щоб купити руйновище одного заводу”, писав у пам’ятній статті публіцист Андрій Ніковський про інженера та мецената Василя Симиренка в часописі “Степ” 1916 року
Симиренки були нащадками запорізького козака Андрія, який відмовився присягати на вірність імператриці Катерині ІІ, за що був позбавлений всіх привілеїв власних вольностей і маєтку та записаний у кріпаки графині Олександри Браницької. Його онук Федір Симиренко завдяки працелюбству та наполегливості зумів викупити себе з кріпацтва. Одружився з Анастасією Яхненко, яка теж була викуплена з кріпацтва. Вони поселилися на Платоновому хуторі, а 1821-го в подружжя з’явився син Платон. Взагалі у Федора й Анастасії народилося 22 дитини, але дожило до дорослого віку лише восьмеро. Найвідомішими стали первісток Платон і Василь, який народився 1835 року.
Федір Симиренко потоваришував із братами дружини Михайлом, Кіндратом, Терентієм та Степаном. У них був неабиякий хист вигідно купувати та продавати товари, а Федір Степанович мав неабияку комерційну спритність. Тому вони вирішили розпочати спільну справу зайнялися торгівлею збіжжям та шкірою, взяли в оренду млини в Умані та Смілі, а невдовзі відкрили фірму “Брати Яхненки й Симиренко”.
Роздавали безкоштовні обіди селянам, а також видавали борошно з млинів
Власники фірми добре орієнтувалися в економічній ситуації, що дало змогу вже на початку 1830-х відкрити широку як на той час мережу магазинів і складів. Фірма продавала борошно за кордон, що приносило їй величезні прибутки.
Проте 1830 рік видався неврожайний, багато селян голодувало, тому фірма розпочала першу благодійну акцію декілька місяців роздавали безкоштовні обіди селянам, а також видавали борошно з млинів. Уже 1832-го брати Яхненки та Федір Симиренко за сприяння розвитку Одеси й за активну участь у її самоврядуванні царським указом отримали статус купців першої гільдії та звання спадкових та почесних громадян міста. Протягом багатьох років обиралися гласними Одеської міської думи й управи, а також міськими головами.
Своїм дітям Федір Симиренко намагався дати добру освіту. Старшого Платона відправив у престижний приватний пансіонат економічного профілю Василя Золотова в Одесі. Після закінчення юнак мав їхати навчатися до Москви, але батько змінив рішення та залишив сина допомагати йому у справах.
На початку 1840-х в Російській імперії була аграрна криза, борошном стало невигідно торгувати, тому фірма Яхненків і Симиренка зробила першу спробу торгувати цукром. Вони закупили у графа Бобринського 10 пудів цукру-рафінаду та продали його за вигідною ціною.
“Коли граф Бобринський збудував у місті Смілі цукроварню, то й Федір Симиренко у спілці з Яхненком теж узялися за цукроварство. Тоді це річ була простіша й не така дорога, як тепер, бо цукор добували пресуванням. Купивши в місті Городищі у графа Воронцова клапоть землі, вони збудували невеличку цукроварню. Спочатку діло пішло в них добре, й Симиренко послав свого меншого сина Василя родженого 1835 року учитися у Францію, що славилася тоді цукроварством”, писав у спогадах меценат Євген Чикаленко.
На початку ХІХ ст. світ охопила цукрова лихоманка. Цукор виготовляли з тростини, але 1747 року, після винаходу німецького хіміка Андреаса Маргграфа, стали робити з буряка. Цукроваріння почало активно впроваджуватися у Франції, адже Наполеон Бонапарт намагався звільнитися від економічної залежності від Англії, яка тримала монополію на ввезення цукрової тростини в європейські країни. Там почали відкривати перші школи для практичного та теоретичного вивчення цукрової справи. В Україні цукрова промисловість також почала зростати швидкими темпами. У нас були сприятливі кліматичні умови для вирощування цукрового буряка. Держава допомагала виділяла великі кредити та надавала пільги. Як згадував польський письменник Тадеуш Падалиця: “Як по наших салонах, так по шляхецьких хатах не говорили ні про що інше, як про буряки, фабрики, сирець. Були такі, які нічого не бачили перед собою, окрім буряка. Кожне питання було для них дурницею, якщо не стосується воно безпосередньо цукроварні”.
Покровительства його талант не потребує: я дав гроші й одбираю книжками
Платон Федорович теж зацікавився цукроварінням, тому часто відвідував заводи графа Бобринського. Там познайомився з практикантом із Москви. Разом вони вирішили їхати в Німеччину та Францію, щоб перейняти досвід. Платон Симиренко повернувся додому й остаточно утвердився в намірах будувати завод в Україні за найновішим зразком. Він переконав у доцільності такого наміру дядьків та батька. 1839 року фірма “Брати Яхненки й Симиренко” починає будувати завод у селі Ташлик Черкаського повіту.
Доки тривало будівництво, Платон повернувся у Францію, де замовив найсучасніше обладнання. Щоб краще розуміти виробництво, вступив до Паризького політехнічного інституту. 1843 року молодий Симиренко повернувся на Батьківщину, де на нього чекав новозбудований завод. Він був перший у Російській імперії на паровому принципі роботи, що суттєво зменшувало виробничі витрати. Однак спеціалістів, які могли би працювати на такому обладнанні, зовсім не було, тому фірма запросила з Франції 30 фахівців. Платили їм удвічі більше, ніж вони мали б у Франції.
За два роки Платон Федорович обійняв посаду технічного директора Мліївського промислового комплексу, разом із компаньйонами звів цукрозавод неподалік Черкас, у селі Руська Поляна, орендував і модернізував цукроварні в Орлівці й Олександрівці. Він також планував збудувати цукрорафінадний завод на Куренівці в Києві, але місцева влада відмовила у виділенні ділянки. Тоді Платон Симиренко вирішив зосередитися на створенні величезного заводу в Млієві, для чого спершу організував будівництво власної цегельні. 1848 року на березі річки Вільшанки постали корпуси потужного підприємства, серед яких вирізнявся семиповерховий цех для рафінадного виробництва. Оснащений за найсучаснішими на той час технологіями, цукрозавод вражав передовими рішеннями.
Категорично відмовляв доньку, зважаючи на кріпацьке походження обранця
Якось на Мліївському заводі стався прикрий випадок тріснуло велике махове колесо пресової машини. Виробництво зупинилося, доки чекали обладнання з Франції, завод зазнав величезних збитків. Це наштовхнуло Платона Федоровича на думку про необхідність власного машинобудівного заводу. Ідея виявилася прибутковою, крім приладдя для цукрових заводів, почали виготовляти сільськогосподарську техніку. Також при заводі відкрили училище.
Як писала дослідниця Ольга Шевченко: “Для робітників, які працювали на Мліївському рафінадному заводі, фірма збудувала ціле промислове містечко. В часи страшенної кріпаччини тут були створені всі умови для нормального життя робітників, де дбали і про їхнє здоров’я та духовне життя… Кожна сім’я мала свій окремий будинок із городом та садом, самотні мешкали в упорядкованих гуртожитках, у магазині продавали всі необхідні товари за помірними цінами. Тут діяла безкоштовна лікарня і школа, в якій викладали вчителі з університетською освітою за програмою технічних училищ. Завод та містечко були оснащені новим, рідкісним на той час газовим освітленням, що практикувалося лише в найбільших містах”.
1859 року за порадою Михайла Максимовича у Мліїв до Симиренків приїхав Тарас Шевченко. Після екскурсії Тарас Григорович був неабияк вражений. Він обійняв Кіндрата Яхненка, який його супроводжував, і сказав: “Батьку, що ти тут наробив?!”
У гостях Шевченко поділився намірами перевидати “Кобзар”, але зізнався, що для цієї справи не має грошей. Допомогти погодився Платон Федорович. Домовилися, що Шевченко поверне борг примірниками.
Троюрідний брат поета Варфоломій Шевченко згадував: “Платон Федорович, як побачив “Кобзаря”, то зрадів, а як глянув, що надруковано “Коштом Платона Симиренка”, то так розсердився, що аж поблід. “Оце не по-нашому, каже, не по-нашому зробив. Нащо він це написав? Діло було просто між нами, навіть моя жінка не знала… на що це мені здалося?” Я й кажу: “Може, то значить дяка перед людьми за ту поміч, що ви йому зробили?” “Покровительства його талант не потребує: я дав гроші й одбираю книжками. Я хотів, щоб се було між нами; хіба треба всім знать, кому я гроші дам?”
1863 року відбулося польське повстання. Пани, що позичали гроші спілці Яхненків і Симиренків, почали вимагати їх повернути. Фірма потрапила в безвихідне становище, а згодом збанкрутіла. Того ж року після тяжкої хвороби на 43-му році помер Платон Симиренко. Меншому братові Василеві Федоровичу довелося повернутися з Парижа, щоб переоформити на себе керівництво торгового дому Яхненків Симиренків, а 1868-го його обрали головою. Він намагався врятувати фірму від банкрутства.
Якось Василь Симиренко був у справах на заводі в Ташлику й вирішив заїхати в село Самгородок на цукровий завод, який належав місцевому поміщику Іванові Альбрандту. Чоловіки почали товаришувати, й Василь часто навідувався до маєтку Альбрандта, де познайомився з його доньками та швидко закохався в наймолодшу Софію. Дівчина теж мала почуття до Василя.
Родина Альбрандтів походила з Франції та належала до аристократії, яка емігрувала в Україну під час Великої французької революції. Голова сімейства народився вже в Україні, але освіту здобув у Франції. Після повернення розпочав власну справу, що неабияк збагатила родину. Коли Іван Альбрандт дізнався про наміри молодих людей одружитися, категорично відмовляв доньку, зважаючи на кріпацьке походження обранця.
“Софія виявилася особистістю непересічною. Вона не скорилася волі батька і не віддала на поталу своє кохання. На допомогу прийшла моя прабабуся Оля. Нам невідомо, кому спав на думку таємний шлюб, але знаємо, що змова вдалася. Під виглядом відвідин Софія поїхала до Оріхівщини, де й обвінчалася з Василем Симиренком. Обурений Альбрандт відцурався доньки, навіть не читав її листи, хоча вона часто писала, прохаючи вибачення. Тільки по семи роках його дітям пощастило ублагати батька помиритися з Софією Іванівною і Василем Федоровичем. Може, він і сам переконався у своїй помилці”, писала літературознавиця Олена Леонтович.
Вислів “Хорс засіяв” говорив про те, що Василь Симиренко дав кошти на якусь справу
Перші роки подружнього життя виявилися складними, адже дружина не мала посагу, а Василь Федорович був змушений покинути батьківську фірму, бо кредитори вимагали свої гроші, а нащадки Степана Яхненка негайного поділу капіталу. Василь Симиренко відмовився від своєї частини спадщини й виїхав із Млієва.
Він найнявся на завод інженером та працював декілька років. З часом, назбиравши трохи грошей, він купив із торгів занедбану руїну державної цукроварні в селі Сидорівці на Канівщині. Щоб відновити цукроварню, він багато працював, зокрема в лабораторії, й винайшов декілька цікавих методів виварювання цукру. Відкрив перший у Російській імперії цех із виготовлення пастили й мармеладу. Це дало йому змогу знову розбагатіти та наприкінці життя мати статки, які дорівнювали 15 мільйонам карбованців.
Подружжя не мало дітей, тому за порадою професора Володимира Антоновича всі свої статки Василь Федорович заповів віддати на українську справу, а також багато грошей виділяв на меценатство. Знали цього жертводавця під псевдонімом Хорс, а вислів “Хорс засіяв” говорив про те, що Василь Симиренко дав кошти на якусь справу. Він ще замолоду обіцяв собі давати десяту частину грошей від своїх прибутків і ніколи цієї обітниці не зраджував, водночас лишався скромною людиною.
“Я часом зустрічався із Симиренком на засіданнях редакції “Київської Старовини”, куди він заходив під кінець року, щоб довідатися, скільки має дефіциту той журнал, бо він із року на рік покривав борги “Київської Старовини”, а зрідка бував у нього з Володимиром Антоновичем або з Миколою Лисенком. Для характеристики вдачі Василя Симиренка розкажу про його таку рису: раз, сидячи в нього, я помітив, що весь куток у його кімнаті заставлений порожніми коробочками (пуделками) від сірників.
Нащо вони вам? питаю здивований.
А чого вони мають пропадати дурно, одповідає Симиренко. Я за їх виміняю на повні з сірниками…
Мене так вразила ця ощадність людини, яка видає щороку десятки тисяч рублів на українські справи, що я рефлекторно встав і вклонився йому мало не до землі. Симиренко розцілував мене…” згадував Євген Чикаленко.