“Якщо Росія піде на перемир’я, я не вірю, що вона закінчить війну назавжди”

Говоримо з Валерієм Щетиніним про бойові дії та підготовку молодого покоління до захисту країни.

 Війна стала набагато жорстокішою. Зайшли напряму російські регулярні війська професіонали. Техніки в сотні разів більше. Ми знаємо, як на Херсонщині, Миколаївщині та в Маріуполі на Донеччині в перші дні літаками вони вирівняли всю нашу оборону.

2022 року на війну люди пішли добровільно всі на підйомі, черги стояли в ТЦК, я сам прийшов із відношенням. Знайомі хотіли служити разом, разом і зайшли в цей підрозділ 20 окремий батальйон спеціального призначення Окремої президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького, батарея протитанкових керованих ракет. Я там був командиром відділення у званні молодшого сержанта.

Раніше ми довіряли одне одному. А тепер із тими, кого залучають до армії ТЦК, відмінність величезна. Набагато довше треба підганяти рекрута до рівня, що був у хлопців, які приходили морально й фізично підготовленими. А якщо людина ще й боїться, й ніколи не думала, що воюватиме, то взагалі важко. Є навчальні центри. Туди хворих-немічних не беруть. Навчання триває від двох до трьох місяців, підготовка більш-менш стала нормальна, бо якщо брати 2022 рік, то приходили й одразу на фронт.

У 20222023 роках не вистачало снарядів, звичайних гранат. Якось ми знайшли ворожу дев’яносту міну МОНку, бо в нас нічого не було. Дали нам РПГ з одним пострілом. А РПГ працює до 500 метрів, і то треба пристрілятися. А танк б’є чітко, за 23 кілометри. Це як снайперська рушниця, тільки величезна, в них нині сильна оптика. Знайшли МОНку, встановили її, бо в нас праворуч була посадка правий фланг відкритий, і до посадки метрів 2030. Через поле стояли їхні танки, метрів 800, а ворожа піхота посадками заходила.

 До Мар’їнки заїхало нас сім людей, а навколо кого тільки немає. І треба було цілодобово пильнувати, це фізично важко. У Пісках були завдання більш бойові прикрити вихід або знайти техніку противника. З безпілотниками ми працювали ще 2015 року, правда, не з такими потужними, як тепер. Їх вистачало на 15 хвилин розраховуєш приблизно час, якщо туди 3 хвилини летіти, то назад проти вітру трохи довше, і з тими безпілотниками ми виявляли техніку противника.

 Там уже прямі бойові дії були. Ясинуватська траса, до Донецька. Наші бійці витіснили ворогів із лісу й вийшли на трасу. Бо сепаратисти були вже там.

 В листопаді 2017 року.

 Майже рік просидів удома. Звикав до ритму життя в Києві, на фронті ж він постійний, цілодобовий, команда людей, свої мужики всі. Я займався елітною парфумерією, так три роки минули. А потім знайомий на позивний “Жора” запропонував організувати хлопців УБДшників і зробити охорону двох житлових комплексів. Раз на два місяці збиралися з хлопцями у спортзалі. Кожен показував, скільки може відтиснутися, штангу підняти, на турніку та брусах повисіти. Вогнева підготовка теж була. Ми зайнялися охороною. Це охорона кварталу від грабіжників, п’яниць, наркоманів.

 Вивіз родину в Шешори на Івано-Франківщині. Побув із ними тиждень, показав місцевим, як облаштовувати блокпости. Побачив, що мені там робити нема чого, забрав дружину, доньку й собаку та виїхав на Житомирщину. Завіз їх у село, а сам поїхав до Києва. Подобалося, що траса вільна. Всі виїжджають, а я назустріч. Тут трохи стихло, і я запитую дружину й доньку: “Ну що, забирати вас?” Кажуть: “Забирай”. Привіз до Києва, а вранці почався обстріл, бій в Ірпені. І я зрозумів, що треба їх вивозити. Відправив в Угорщину, волонтерка Вікторія Ігнас на кордоні зустріла.

Я поїхав до побратима Марата в Одеську область. Зателефонував колишній побратим ще з К-1, каже, є підрозділ. І от ми з хлопцями зібралися групою 20 осіб. Пройшли анкетування, потрапили в підрозділ. Я повернувся до Києва, взяв відношення. Це було 3 травня. Почалася посилена підготовка, а двадцятка тоді тільки зібралася, не було навіть рахунку особистого, тобто батальйон не міг закуповувати продукти. Нам привозили якусь морожену кукурудзяну кашу в брикетах. Два місяці на “банановій каші” це жорст­ко. А тренування серйозні встаєш о шостій ранку, пробіжка, потім поснідати, тактичні заняття, ввечері спортмайданчик. Нас поганяли кілька місяців, усі хлопці підтягнулися майже на один рівень. Ми поїхали на схід. А потім у батальйону з’явився рахунок і стали закуповувати продукти. Запитує побратим: “Ти гречку їв?” Кажу, що не встиг. А він: “Я смакував її, наче червону ікру”.

До Великої Новосілки на Донеччині ми приїхали в липні й утримували її два роки.

 Молоді хлопці, хтось перелякався, хтось не дуже. Добре, що я на досвіді, завжди усміхався їм, демонстрував спокій. Це батарея протитанкових керованих ракет. Працювали з макетами “Джавелінів”, а переважно в хід ішли РПГ, ПТУРи. Ще “Фагот” протитанкова керована ракета. Нуль був від Великої Новосілки за 34 кілометри. Звідти й у напрямку Вугледара тримали оборону. Та вороги тепер позабирали це Курахове, Новосілку, Вугледар.

 Мені здається, що буде перемир’я, але нам треба цим скористатися. Не робити тих помилок, що з 2014 року: ми розслабилися. Треба будувати оборонні заводи, організовувати виробництво ракет, бо за 510 років вороги знову можуть напасти на нас. Якщо Росія піде на перемир’я, не вірю, що вона закінчить війну назавжди. Нам треба готуватися.

5 липня 2023 року, під час контрнаступу. Ми вийшли о 4:30, на нас чекали в посадці десь за 3 кілометри від Новосілки. Ідемо, попереду сапер, і нас починають крити. Швидко залягли на шляху до ворожого КСП (контрольно-спостережний пункт. Країна). Прилетіла міна, влучила в гілляку, уламки розлетілися, одному хлопцеві в ногу, другому теж у ногу, третьому перебило руки, а мені влучило біля сухожилля на нозі. Кровить, перетягнули турнікетом. Усіх поранених підібрали, бо ззаду йшла група підтримки. Штурмонули ми цей КСП, закидали гранатами, знайшли рацію всю у крові. По ній чули, хто куди біжить, наші взяли двох полонених. Ми перечекали трохи й пішли далі, пройшли всю посадку до кінця. Далі це була їхня територія: праворуч до наших метрів 500, а ліворуч вони. На КСП було три кулемети, багато “мух” протитанкових, БК, біноклів, приладів нічного бачення, тепловізори, РЕБи. Тобто, якби вони були трохи “покрепше яйцями”, не пустили б нас. Із наших 17 людей дійшло семеро. 10 були поранені. Далі підкріплення прийшло, ми роз’єдналися хто праворуч, хто ліворуч, зачищали. А потім позабирали кулемети й назад. Коли штурмували КСП, хлопці під посадку вирішили зайти. А там міни протитанкові, одному підошву від носка розірвало навпіл, як ластівчин хвіст. Біжить медик, не витягнув його звідти з тієї трави. Став на коліно, і нога в берці по коліно вже лежить окремо.

І отак ми поверталися потихеньку з трофеями, прийшли на базу. Наступного ранку моя нога не влазила в берць. Сідаємо в машину і їдемо під Курахове, в Дачне. Там нас відправили до Курахового. Мені зробили знімок, хотіли витягнути уламок без наркозу, щось понадрізали. Потім хірурги говорили: “А хто вас тут різав?” Кажу: “Це хотіли уламок вийняти”. Лікарі матюкалися: “Вони такі придуркуваті там у вас, по живому як ти його витягнеш?” Потім відправили до Павлограда, Дніпра там почали лікувати, тиждень я пролежав. А тоді поїхав до Львова, зробили операцію. Далі в Чернівцях, у госпіталі, пройшов реабілітацію. Тоді списали.

 Так. Протяг у голові, і ти не можеш порожнечу ту прибрати, щоб усі думки зійшлися докупи. Тепер я інвалід третьої групи й мене звільнили зі Збройних сил України.

 Позивний “Чека”. Чека це запобіжник від гранати, це ближче до військової справи.

 З побратимом були в Яремчі Івано-Франківської області. Побратим займався дітками з прифронтових регіонів: Одещина, Херсонщина, Харківщина. Зв’язався там із місцевими громадами й забирав дітей загиблих воїнів або дітей тих, хто нині воює, і завозив до дитячого санаторію “Прикарпатський” на 21 день.

Я був начальником відділу охорони та безпеки. Займався різними проблемами від сигналізації, що спрацювала, до проблем зі здоров’ям у дітей. Господарські питання: вичистити ділянки, що заросли, вирубати, викосити.

 Знайомий соціальний працівник від церкви як волонтер читав дітям цивільні теми “Діти та наркотики”, “Діти та секс”. Я набрав його й питаю: “А як із військовою справою?” Він каже, що нічого конкретного не викладають. Старі вчителі, інформації корисної немає. А домедична підготовка може придатися, бо, доки викликаєш швидку, треба знати алгоритм дій: тривога, виходиш зі школи, лежить поранений, що ти повинен зробити. Пояснював максимально наближено до бойових дій. Наприклад, у нас поранений, вогонь іде на 12, ти прикриваєш, а ти надаєш першу домедичну допомогу. Ми дітей так заохочували. Їм цікаво, і дів­чатам цікавіше, ніж хлопцям. У коледжі МАУП читав лекції студентам.

Це дітям треба. Нове покоління, яке наступає ззаду, і треба, щоб вони були міцні та знали, що робити. Потім тактична вогнева підготовка. Хотілося, щоб діти потримали в руках макети зброї. І тут же відпрацьовували: йде група, постріл, ти поранений, а ти надаєш допомогу, турнікет, поранення у праву ногу чи поранення в ліву руку. Потім я їм привозив спорядження сучасного бійця.

І військову справу читав, зокрема для цивільних умов. Наприклад, якщо ти знайшов невідомий предмет, схожий на міну. Один хлопчик каже: “А в мене дідусь ходив у ліс і приніс безпілотник”. Кажу: “Дідусь молодець, але треба було викликати відповідну службу”.

Вивозили дітей від 15 років разом із цивільними на полігон, там були автомати з гумовими кулями. Проходили медицину, саперну справу, орієнтування, спортивну підготовку й тактичну вогневу підготовку. Всі відпрацьовували, сертифікати отримували й дорослі, й діти.

 Так, я подав документи до МАУП на соціального працівника, в мене повинен бути статус. Я вчитимуся, працюватиму з дітьми загиблих. Дітям можна щось дати, в них очі горять, їм подобається, коли по-справжньому викладаєш. Як вони бачать “розгруз­ку”, каску, автомат, рукавиці, окуляри, навушники, ножі, ліхтарики, добре запам’ятовують, що потрібно для сучасного штурмовика. У нас хороші діти.