Австрійський цісар замовляв посуд у гуцульського майстра
Колекціоную речі все життя. Збудував на подвір’ї музей. Назвав “Альпеншток”. Так кажуть на палицю для походу в гори прототип трекінгової. Мандрівники купували набійки-шильдики в містах чи на вершинах гір і прибивали до альпенштока. Колись по тих набійках можна було сказати, яким маршрутом людина ходила. Їх могло бути 3040. Тоді видно, що турист бувалий. Гуцули називали альпенштоки клябуками чи кальбуками. Користуватися ними їх навчили австрійці. Шильдиків вони не чіпляли.
В експедиції їжджу, щоб побачити гуцульський край, автентику його сіл. Із сином раз на тиждень вибираємось. Обходили майже всі села Верховинщини й Косівщини. Зараз вивчаємо Закарпаття.
Зрозуміли, що мольфари досі є чи не в кожному гуцульському селі. Їхній дар нікуди не зникає, перед смертю вони комусь його передають. Серед предметів, за допомогою яких вони виконують свої дійства, є, наприклад, камінь з отвором усередині. Що з ним роблять не розповідають. Є мольфарська громова палиця. Кажуть, якщо в лісі побачити змію, яка хоче з’їсти жабу, то їх тою палицею треба розігнати. Опісля вона стане громовою. Нею можна буде відігнати град, якщо казати певні примовки. Палицю, що зберігається в нашому музеї, подарував мольфар.
Мольфари перед смертю передають свій дар
На Гуцульщині мольфарство з’явилося пізно. Вчителі й перші школи виникли наприкінці XIX століття. Доти люди не вміли писати. Хоч і діяли церкви, та християнство перепліталося з язичництвом. Свята були християнськими, а обряди язичницькими. Звісно, люди зверталися до священників, але ніхто не міг допомогти так, як це робив мольфар. До них ішли з усіма проблемами. Їх боялися і поважали. Біля їхніх хат і досі стоять черги. Люди ставлять намети і днями чекають, щоб почути пораду. Це сильні люди, які багато знають. Мають зв’язок із природою, певними силами, багато чого відчувають.
Важко було знайти чепелик справжній гуцульський ніж мольфара. Вдалося випадково, але як саме тримаю в таємниці. Ніж містичний. Якщо розповім, як потрапив мені в руки, може втратити силу.
Якось набрели на глухе село, яке майже вмирає. Підходимо до 200-річної хати, а там живуть люди. Перш ніж запитати, хто ми й чого прийшли, запрошують за стіл, пригощають. А вже тоді розпитують. Ця гостинність вражає, як і традиція знайомити гостей із найстаршим членом родини. Сучасні люди в низинах не звикли таке робити, соромляться часто. А в горах навпаки. Старший у родині головний.
Гуцульщина зникає, полонини пустіють. Мало хто хоче тримати овець і займатися господарством. Доріг, худоби й засобів для проживання нема. Ще кілька років без підтримки і від цієї автентики залишаться лиш артефакти в музеях і сторінки у книжках.
Свята були християнськими, а обряди язичницькими
Більшість сіл високо в горах. Йти до них треба по 10 кілометрів, бо заїхати неможливо. Якось в одному такому знайшли давній стіл. Не могли відмовитися від нього. Змайстрували із сином палицю на 5 метрів, прив’язали до неї стола і снігами несли 4 години. Стіл зроблений наприкінці ХІХ століття, має візерунки, хрести. Вони й солярні знаки зображені майже на всіх автентичних гуцульських побутових речах. Наприклад, символом сонця був малюнок у вигляді круга з гуцульською ружею посередині. Знаки вважали оберегами. Гуцули прийняли християнство, щоб прикрасити свій культ, казав письменник Михайло Коцюбинський.
Столи є яремчанського, микуличанського, верховинського типу. Різняться відповідно до побуту в цих районах. Майстри в Микуличині, наприклад, робили так званий писаний стіл з явора, оздоблений сливою. Стіл-скриня верховинського типу. Поїли, поскладали миски й закрили.
В одному селі натрапив на глек, виготовлений в середині XIX століття. Був занедбаний, майже чорний. Малюнок побачив, коли відреставрував. Це робота видатного майстра гуцульської кераміки Олекси Бахматюка. У нього замовляв посуд австрійський цісар Франц Йосиф. Олекса робив колоритні малюнки з сюжетними композиціями, які не повторювалися. На цьому глеку зобразив двох панів у капелюхах, які щось продають один одному між ними є ваги. Посеред композиції австро-угорський герб.
Цікаві села в Богданській долині на Рахівщині. Особливість цього району в тому, що лише один із Закарпаття входить до складу Гуцульщини. Густонаселений і має такі присілки й хутори, до найближчої хати яких треба йти зо 2 години. Цей шлях люди долають щодня. Там прекрасні краєвиди з автентичними хатами. Що вище піднімаєшся в гори, то добріші там живуть люди.
У селі Чорна Тиса неподалік селища Ясіня знайшли деталь від кляузи гуцульської гідротехнічної споруди, призначеної для сплавляння лісу маловодними гірськими річками Карпат. Це чи не найстаріший артефакт у музеї. На ній написано “Берлін 1812 рік”. Був здивований, що в той час існували технології, за допомогою яких сплавляли ліс. Знахідка стала відкриттям. Три дні вивчав інформацію про сплавляння. Поїздів тоді ще не було, шосейних доріг чи машин також. На фірі багато не повезеш, тому ліс сплавляли річками й навіть потічками. Їх перегороджували, щоб утворилася загата. Робили кляузу: з одного боку виникало озеро, в якому складали зв’язане дерево. Коли шлюз відкривали, вода виливалася разом із деревом, на якому сидів керманич бокораш. Текла до повноводнішої річки чи наступної кляузи-гаті. Їх багато в Карпатах полишалося досі. До кляузи Балтагора, наприклад, ми добиралися джипом 9 годин. Зазвичай це фантастичні місця з озерами й залишками дерев’яних кляуз.
Що вище в гори, то добріші там люди
Познаходили багато рекламних, вуличних, страхових табличок. Одна з них висіла на залізничному переїзді. На ній написано, що коли почуєш звук дзвона, як має їхати поїзд, то треба відійти від колії. Табличка трьома мовами німецькою, польською та українською. Датована 1890 роком.
Гуцульська культура багатюща всім піснями, обрядами, музикою, узорами, сільським господарством. Кожне село живе по-іншому. Відрізняються слова, акценти різних регіонів. Коли їдемо це досліджувати, то не ганяємося за речами. Найважливіше віднайти автентику.