Лідери Європейського Союзу 19 грудня ухвалили ключове рішення, погодившись надати Україні дворічний кредит у розмірі 90 мільярдів євро. Цей значний пакет фінансової допомоги, залучений за рахунок спільних запозичень, є критично важливим для продовження боротьби України проти російської агресії.
Нова схема фінансування покликана забезпечити Україну коштами для закупівлі іноземної зброї та інвестицій у власне виробництво озброєння. Без цієї підтримки обороноздатність країни та її позиція на майбутніх мирних переговорах були б значно підірвані. Це рішення також підкреслює зобов’язання ЄС захищати власну безпеку та реалізовувати свої геополітичні амбіції.
Вибір спільного боргу як механізму допомоги став результатом відмови від складнішої та більш суперечливої схеми використання заморожених активів російського центрального банку. Хоча спільні запозичення є простішим способом надання допомоги, вони мають свої недоліки. Зокрема, відповідальність за виплати лягає на європейських платників податків, а не на державу-агресора Росію.
Існує також ризик, що окремі країни можуть користуватися підтримкою, не роблячи належного внеску. Угорщина, Словаччина та Чехія, які раніше виступали проти додаткової допомоги Україні, погодилися на це рішення лише в обмін на винятки для себе. Це викликає побоювання, що подібні пільги можуть вимагати й інші країни в майбутньому.
Початково Німеччина та інші північні держави просували ідею використання російських активів, скептично ставлячись до спільного запозичення. Проте, не зумівши переконати Бельгію, де зберігається більшість заморожених активів, вони погодилися на спільний борг як альтернативний план. Багатомісячні вагання та суперечки щодо цієї схеми дещо підірвали рішучість, яку ЄС прагнув продемонструвати.
Цей епізод виявив стратегічну вразливість Європи, яка часто вагається та скута необхідністю досягнення консенсусу між 27 державами навіть у таких критичних питаннях, як виживання України. У світі, що швидко змінюється, Європі потрібно діяти зі значно більшою стратегічною цілеспрямованістю, швидкістю та рішучістю. Це стосується як ЄС, так і Великої Британії, яким слід тісніше співпрацювати.
Найвищим пріоритетом для Європи має стати економічне зростання, оскільки воно є фундаментом для посилення обороноздатності. Існує вже план реформ, зокрема звіт колишнього президента Європейського центрального банку Маріо Драґі про конкурентоспроможність. Для його реалізації потрібен амбітний план дій на найвищому політичному рівні, а також поглиблення інтеграції єдиного ринку та забезпечення виконання правил.
Водночас країни-члени повинні виконувати своє “домашнє завдання”, скорочуючи витрати на соціальне забезпечення та впроваджуючи реформи для підвищення продуктивності. Багато що залежатиме від здатності коаліційного уряду Німеччини домовитися про амбітні структурні реформи та переорієнтувати свою промислову модель.
Другим ключовим пріоритетом є прискорення процесу переозброєння. Мета – стримування подальшої агресії Росії та зменшення залежності Європи від США у питаннях безпеки. Хоча європейські уряди загалом погоджуються з цією метою, багатьом з них бракує відчуття терміновості або фінансових зобов’язань.
Щоб діяти ефективніше та рішучіше, ЄС, ймовірно, доведеться переглянути свій механізм ухвалення рішень. Це може означати ухвалення рішень через коаліції “охочих” країн в окремих сферах або активніше використання централізованих повноважень, зокрема запровадження єдиних правил або перехід до ухвалення рішень більшістю голосів.
У будь-якому випадку, це вимагатиме від європейських лідерів більшої сміливості, готовності ризикувати та вміння пояснювати громадянам переваги спільних дій. Це є життєво важливим на тлі зростання націоналістичного популізму. Слабкий та нерішучий ЄС, нездатний формувати власне майбутнє, лише підбадьорить своїх супротивників як усередині, так і за межами Союзу.