Люди відгукнулися на російську агресію в соціальних мережах
Сергій Жадан, 47 років, письменник:
“Я чайник, із технікою не товаришую. Навіть календар у гаджеті вести не міг. Тому завжди мав вордівський файл “Графік на рік”, у який я вписував усе, що запланував. Іноді набиралося до 300 виступів на рік. У будь-якому разі в січні зазвичай уже знав, що робитиму в серпні-вересні.
І ось нещодавно усвідомив, що не зазирав до цього файлу чотири місяці. Та й не зазиратиму вже. Бо все заплановане та прописане в ньому втратило сенс. Так само, як колишнє, “долютневе” відчуття часу. Він спресувався, як ґрунт під асфальтом. Усе є тут і тепер, на відстані простягнутої руки ти простягаєш руку й отримуєш усе необхідне. Функція планування втратила доречність, оскільки цю функцію нині виконують Збройні сили України. Саме від них залежать календарі та графіки. Дивне відчуття того, що час втратив колишню вагу, що в ньому з’явилися цілі незадіяні ділянки, в яких нині немає потреби. Така собі часова застиглість. Вона обов’язково мине, але поки що саме вона визначає відчуття простору.
Поза тим літа стає все більше. І перебіг часу відчувається переважно зовнішньо, візуально за тим, як змінюються крони дерев, колір неба, як земля стає твердішою і запеклішою”.
Ігор Луценко, 43 роки, журналіст:
“Буквально кілька годин у Києві. Лікар, донька, мати, лікар, потім мотоцикл і їздити рідними вулицями. На парі літрів торішнього бензину. Просто їздити й дивитися на диво довгі ряди ресторанних стільців, розставлених просто неба, де сидять спокійні люди. Швидко ж я розучився пересуватися містом. Зараз ніби дістаю себе, довоєнного, струшую пил і бачу, що треба буде ще сильно постаратися, щоб вжитися назад у цю роль.
Я їжджу містом, дивлюся на спогади. Кожен сантиметр щось скаже. Мирний Київ не знає, який він прекрасний. Хтось засуджує ніження і безтурботу тилу, але дарма. Це місто грішне, як багато інших, але воно і красиве. Найкрасивіше воно десь тут, ось зараз на зломі весни та літа. І точно не заслужило на ту люту страту, яку йому приготували зайди.
Пахнуть прекрасно київські липи. Так само мають і мусять цвісти його дівчата, це їхнім творцем дано право, так встановлено природою. Тож нехай вони цвітуть, разом із квітами та птахами плетуть диво-літо, і нехай це буде частиною сенсу, чого ми полишили Київ. Я точно не чекаю на вдячність. Спостерігати за рожевим сном міста це вже ого-го.
Довоєнний бензин у баку закінчується. Раніше вечірній Київ щось обіцяв мені, якесь незрозуміле до кінця щастя. Звісно, обманював, але я був не проти. А зараз ніяких обіцянок, бо за кілька годин дорога. Френдстрічка перетворюється на поминальний список. Фейсбук-бульбашка всихає, найкращі йдуть”.
Богдан Коломійчук, 38 років, письменник:
“Я бачив, як ревниво оглядають один одного двоє солдатів у однакових броніках. Куди там жінкам в однакових сукнях”.
Андрій Жолоб, 41 рік, лікар, музикант:
“В армії хропіння це увертюра з настільки складними пасажами й імпровізними соло-партіями, що я починаю розуміти, як придумали фріджаз. Кожен музикант цього сатанинського оркестру має свою тональність, свої впізнавані звороти та паузи.
Дехто використовує клапанну техніку й булькає так, що я під ранок думаю: “Ну от і все, хтось не витримав хропуна, йому перерізали горло, з сонних артерій хлиснула гаряча кров”. Але ні, зранку оцей агонуючий мученик радісно зривається з ліжка й біжить на зарядку.
Найстрашніше бути черговим чи днювальним і лягати спати пізніше за інших. У такому випадку ти приходиш відпочивати тупо в геєну вогненну, коли в темряві навколо харчать-квакають-булькають-ригають невидимі демони. Єдине, що допомагає на короткий час, це перегребти найближчих до себе хроподемонів подушкою і встигнути заснути за час благодатної короткотривалої паузи”.
Євгеній Гендій, 62 роки, сатирик:
“А непогана назва для коктейлю: “Кримський міст”. Ну, типу:
А ходімо й*бнемо по “Кримському мосту”?
А ходімо!
А повторимо?
Та його вже немає!
Ну, немає так немає”.
Андрій Павленко, політичний філософ:
“Перемога це коли громадяни країни-переможця можуть спокійно, як додому, приїхати в країну переможеного. У нас дійсно якась гібридна війна. Може трапитися так, що ми переможемо Кремль, а “російські лібери” переможуть нас”.
Остап Українець, 28 років, письменник:
“Здається, знайдено найкращий спосіб фінансування повоєнної відбудови.
1. Міжнародні донори закидають допомогу на картки громадянам.
2. Притула і Чмут оголошують збір коштів на повоєнну відбудову.
3. Всі намагаються з’ясувати, чому на виході більше грошей, ніж було на вході, якщо мало бути навпаки”.
Тетяна Власова, 35 років, поетка:
“А головне ж, що зараз тримає, це абсолютна, беззаперечна віра в нашу перемогу. Із самого початку війни на жодну мить я не засумнівалася в тому, що ми переможемо. Бо навіть дрібні сумніви викликають зневіру. А віра й упевненість дають сили. На тому і стоїмо”.
Ірина Цілик, 39 років, режисерка:
“Кілька тижнів тому була в Луврі та д’Орсе. Дивлячись на деякі античні статуї без рук і ніг, думала про протези. І так у всьому тепер.
А ще бачила сім’ю в Києві мати і двоє дітей йшли мені назустріч вулицею. В одного з них, хлопця ніжного віку, не було руки. Я звернула увагу, як він старанно поправляв весь час рукав вітрівки, аби не було так помітно, що рукав порожній.
Наші підлітки. Навіть не уявляю, як вони бачать світ тепер”.
Сергій Марченко, 48 років, експерт ринку праці:
“Все по плану. Україна отримала статус кандидата в члени Європейського Союзу. Попереду багато роботи. Ні в кого не повинно бути ані найменших ілюзій. Ми отримали статус кандидата не тому, що були готові, а на знак підтримки нашої боротьби за свободу. Знаючи європейців, маю сказати, що на цьому аванси закінчилися. Якщо не виконаємо домашнє завдання, нас прокатять так само, як зараз прокатили Грузію”.
Тамара Горіха Зерня, 46 років, письменниця:
“Слухайте, а де ейфорія? Україна отримує статус кандидата у члени ЄС, а українці такі: ну ок, хай буде. І взагалі радіти не на часі.
Почуваюся, як дурень із намитою шиєю, серед загальної стриманості. Ми йдемо на рекорд. Отримати під час війни й безвіз, й ось тепер кандидатство в безпрецедентно короткі терміни не вдавалося жодній країні, крім нас. Причому ми маємо не тільки рішення Європарламенту (що відносно легко), Єврокомісії (що досяжно), але і Європейської Ради, що практично неможливо, бо вона голосує консенсусом.
Те, що ніхто не посмів накласти вето, хоч і хотів, означає, що Європа Україну вже нікому не віддасть. Я не уявляю, яка це була б перемога Росії, якби нам відмовили. Москва поклала все, що могла, на блокування рішення по Україні і програла.
Величезне досягнення нашої дипломатії, наших ЗСУ, які б’ються, як леви, наших звичайних людей, які за три місяці у вимушеній еміграції зробили більше для просування й укріплення образу України в Європі, ніж було зроблено за попередніх 30 років.
Дев’ять років тому Янукович майже підписав нас у Тайожний союз. Пам’ятаєте такого? Пам’ятаєте той мокрий листопад і жменьку людей на Європейській площі? Як же тяжко наша країна виходила з московського зашморгу. Але як же далеко відійшла!”
Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”