Почали відбудовувати Донбас, шахти, заводи, фабрики і все це за рахунок села
Як музейний працівник маю документи про репресії та Голодомор. На початку 1930-х чотирьох чоловіків із нашого села відправили в Сибір як куркулів. Один із них, Юхим Сіньківський, мав чотири гектари землі, молотарку. Тобто трудився, був середняк.
1932-го “червона мітла” почала вимітати все із селянських хат. У батьків залишилися лише корова й шестеро голодних дітей. Мама розповідала один епізод. Був такий учитель Юрій Львович Левко. Приїхав до нас із Крижополя. Він був активний комсомолець. Цей Левко зайшов до нашої хати, побачив повно дітлахів, але нічого не питаючи, почав шукати провізію. Відкрив грубку, а там мама в глечику сховала пів кілограма пшениці. Усе зерно висипав у мішок. По сусідству жила наша тітка, то в неї також усе забрали. Всього в селі опухло від голоду 22 сім’ї.
Добре пам’ятаю голод 19461947 років. Тоді я вже був юнаком. На початку 1946 року батько повернувся з війни. Усе, що приніс, було на ньому. Так само в одній формі прийшов із фронту старший брат Мефодій. А що вдома? Сільське господарство повністю зруйноване. Тракторів не було, коней також. Чим обробляти землю? Корови запрягали в ярмо, чіпляли борону й орали поле. Колгоспні поля засівали вручну. Батько сіяв ячмінь у тій частині поля, яку називали селищем. Діти були поводаторами, тобто йшли попереду по лінії, щоб рядки були рівні. Батько, бувало, вкраде дві жмені ячменю та принесе додому. А в нас були жорна. Одразу перемелемо на крупу і це вже свято в хаті.
Тоді ще діяв злощасний закон “про п’ять колосків”. І якраз у той період майбутній поет Василь Стус приїздив у Рахнівку на канікули до бабусі. Ми з ним не товаришували, адже мені було 16, а йому тільки 9. Проте часто бачилися на майданчику біля школи. Саме 1947-го Василь, його двоюрідний брат Степан, а також сусідські хлопчаки Андрій Бурлачук та Дмитро Гончарук пішли в поле збирати колоски. Охоронник Григорій Благовісний на коні і з батогом наздогнав хлопців і змусив висипати колоски. Хлопці підкорилися, а малий Стус вчепився у свою торбину й не дав висипати. Наступного дня це поле переорали.
Люди готували так звані пампушки з мерзлої торішньої картоплі, яку знаходили на городах. Завдяки ним вижив мій ровесник Павло Штельмах, якого по-вуличному називали Сьомак. Якось він ледь волочив ноги нашою вулицею. Опухлий, уже і слова не міг вимовити. Але люди його підгодовували хтось дасть яблучко, хтось грушку, хтось ту саму картопляну пампушку. Так він оклигав трохи. Пізніше став непоганим хазяїном.
Без відома сільської ради не можна було заколоти свиню
Неподалік жила Євгенія Гончарук. Її чоловіка вислали в Сибір. Сама виховувала сина Дмитра, а з нею жили ще й сестри Наталка й Галина. У 19461947 роках дуже голодували. То тітка Женя пішки ходила за 40 кілометрів у Христинівку на залізничну станцію. Там із вагонів набирала відро солі й уже в селі продавала на чарочки. Так усіх прогодувала.
Навесні 1947-го із сусідськими дітьми, Галею і Володею Каплунами, ходили в поле. Там збирали пшінку (трава з родини жовтецевих. Країна), а вдома з неї і перемерзлої картоплі варили суп.
Коли ходили у школу, діти із заможніших сімей Галя Кравчук, Іван Іщук, Степан Благовісний приносили із собою печений цукровий буряк. Вони нас пригощали. Для нас це була найбільша у світі смакота.
У травні 1947-го старший брат надумав женитися. Брав за дружину дівчину, батько якої був комірником у колгоспі. Майбутній тесть роздобув 4 кілограми гречки. З них накрутили голубців. Сусіди позносили молока, з нього зробили затірку. От і все пригощання. На весілля кликали 20 чоловік, а прийшло 80. Тільки привітали молодих, як за 5 хвилин чистота на столі все з’їли.
У нашому музеї є експозиція, присвячена Голодоморам 19321933 і 19461947 років. Під час екскурсії завжди розповідаю про це. Старшокласники часто запитують: що спричинило Голодомор саме в 19461947 роках? Відповідаю обґрунтовано. По-перше, під час війни фашисти зруйнували все. А після війни почали відбудовувати Донбас, шахти, заводи, фабрики і все це за рахунок села. А що селяни? Чимало чоловіків загинуло, а дехто повернувся калікою. Ще й обробляти землю не було чим. Тому рік став неврожайним. Але замість підтримки держави селян почали душити податками, що доходили до абсурду. Без відома сільської ради не можна було заколоти свиню, бо треба віддати податок м’ясом і шкурою або ж грошима. Якщо тримали корову, то кожен місяць повинен був здати 4 чи 5 кілограмів масла й молоко. За кожне деревце треба було платити податок, тому за пів року село просвічувалося вирізали все. Якщо платити за кожне дерево, то краще його не мати. У нас, наприклад, біля хати росло до 40 фруктових і ягідних дерев, та мусили їх зрізати. Так само із землі, що біля хати, ділися врожаєм.
Ще був податок на бездітність. Якщо людина повнолітня і ще не має дітей, то повинна платити 6 відсотків заробітку. Так само хоч-не-хоч людям доводилося купувати облігації. Якщо не було грошей, то тиснули, щоб брали в борг.