“З нами був козак, якого шукав чорт”: як в українській глибинці знімали легендарний фільм “Пропала грамота”

Село Красногорівка на Полтавщині насамперед відоме тим, хто подорожує трасою Київ – Харків ретрансляційною щоглою заввишки 220 м, яка передає телевізійні та радіосигнали. І значно менше людей знають, що саме тут 1972-го знімали фільм “Пропала грамота”. Він посідає 12 місце у списку зі 100 найкращих українських стрічок усіх часів, який склали в червні цьогоріч у Національному центрі Олександра Довженка.

Кінофільм у Красногорівці й селах поруч із нею зняв режисер Борис Івченко за однойменним оповіданням Миколи Гоголя. А сценаристом бів поет Іван Драч. Він пізніше зізнавався, що від оригінального твору у фільмі залишилося небагато.

“То керівників не влаштовували якісь шматки, то через брак коштів доводилося викидати цілі епізоди. Від Гоголя в результаті лишилося геть мало”, – казав Іван Федорович.

У стрічці грали не тільки знані актори, як-от Іван Миколайчук чи Федір Стригун. У масовках знімалися й місцеві жителі. Кореспондентка Gazeta.ua побувала в селі й поговорила з ними. Розпитала, як відбувався процес знімання і що їм найбільше запам’яталося. А також дізналася, чим нині живе Красногорівка.

Красногорівка належить до Білоцерківської об’єднаної територіальної громади. З 2020-го село входить до Миргородського району. Раніше ж належало до Великобагачанського, який ліквідували в рамках реформи децентралізації. Такі зміни створили певні складнощі для місцевих. Адже раніше до райцентру вони добиралися приблизно 14 км. Тепер мусять проїжджати 40 км в один бік.

З місцевою 63-річною Аллою Стеценко зустрічаємося біля магазину на в’їзді в село. Попри ранковий туман невисоку миловидну шатенку в червоній дублянці видно здалеку. Приязно вітається та запрошує зайти у приміщення.

Алла Іванівна – вчителька початкових класів місцевої школи. Брала участь у зніманні 13-річною.

– У тітки у квартирі поселили помічника режисера Миколу Миколайовича (Колеснікова. – Gazeta.ua). Прийшли з мамою до тітки на гостини, а він і каже: “Нехай дівчина приходить, будемо знімати. І гроші платитимемо”. Так і потрапила, – згадує Алла Стеценко.

За участь у масовці у день людям платили від 3,8 до 7 руб. Хто діставав роль зі словами – видавали 15 руб. Селом ходила чутка, що грати в масовці може, хто захоче, згадує жінка.

Селяни, яких затвердили до участі в масовці, збиралися ранком біля сільського клубу. Там із ними працювали гримери й перукарі, добирали костюми за розміром і завдовжки.

– Давали плахти з цупкенької простої тканини – моя мама називала такі “джерґа”(незшитий чотирикутний шматок грубої неваляної вовняної тканини, із зав’язками на верхніх кутах, що використовували як запаску. – Gazeta.ua). Вона запахувалася і придавлювалася зверху поясом. Жодних додаткових прикрас на ній не було, – каже вчителька. – І дівчатам – червону стрічку в косу додавали. Такі були костюми. А старші жінки одягалися з керсетками й фартухами. На голову їм крутили намітки. Моя мама теж знімалася. Казала, що як пів дня ходила в намітці, то аж голова боліла. Бо там багато метрів тканини.

– Я там уперше почула слово “Фольксваген”. Думала, що то назва кінознімальної машини, а не просто марка, – сміється жінка.

Репетицій не було. Для місцевих проводили загальний інструктаж: куди йти, де зупинятися та що робити. Вчили кланятися.

– Ідете туди, там станете, туди повернетеся і поклонитеся. Або – беріть граблі та йдіть дорогою. Чи казали: “Не дивіться в кадр, просто пройдіть повз”. Все було на такому рівні, – веде далі Алла Стеценко. – Не можу сказати, що було легко чи важко. По-різному. В епізодах, де казали зупинятися й камера наїжджала й брала мене першим планом, усе вдавалося. Та був один випадок цікавий. В епізоді, коли Миколайчук дивиться у вікно, а дружина його намотує клубок і каже: “І чого б це я на чужих дівок витріщалася”. У цей момент я мала проходити повз вікно з коромислом. Ішла, бісики очима пускала. Гарно виходило, аж поки в мене не впало відро. Мені кричать: “Забери його!”. Я перелякалася. Одне відро взяла, а інше кинула й побігла. Після цього на другий раз мене вже не ставили – зіграла якась їхня дівчина. Але ж це мала бути я, – Алла Іванівна легким жестом змахує волосся з лоба.

Окрім місцевих жителів у масових сценах знімали молодь із Полтави – студентів і учасників танцювального колективу.

– Вони в сцені пекла танцювали. Були гарно вбрані, по-панськи. Мазурки й менуети виконували. Ми легко всі перезнайомилися, заводили друзів. Цілий рік переписувалися. Ну а потім вже зв’язки загубилися. Ще брали участь наші колгоспні коні. Їхні, кіношні, були переднім планом, а наші – позаду, у конячій масовці.

– Я підійшла до одного їхнього коня, а він такий гарний! Простягнула руку погладити – не відсахнувся. Хлопці-наїзники казали, що коні із циркового училища. Один спитав: “Подобається кінь?”. Сказала, так. Він запропонував покататися і я погодилася. Аж тільки до коня підійшла, як позаду мене сусідка тітка Дуня, царство їй небесне: “Куди? Кататися? Я тобі зараз покатаюся. Бігом до мене!”. Отак моя мрія і не збулася, – зітхає Алла Стеценко.

Скрипнувши дверима, до магазину заходить пенсіонерка 64-річна Ніна Скрипник. Її фарбоване в яскраво-рудий колір волосся підібране ніжно-рожевою велюровою пов’язкою. Рожевий колір помади гармонує відтінком із квітковим узором на светрі з високим коміром.

– У дитинстві жила в сусідній Дзюбівщині. А заміж вийшла у Красногорівку, – розповідає про себе жінка, розстібаючи чорно-сіре пальто із трикотажними рукавами.

Ніна Володимирівна – однокласниця Алли Стеценко. Теж грала у фільмі “Пропала грамота”.

– У ті часи в колгоспній хаті в Дзюбівщині з одного боку магазинчик був, з іншого – наряди на роботу роздавали. Людям казали, що сьогодні треба робити, – розповідає Ніна Скрипник. – Дивлюся одного разу, як до магазину машина під’їхала і люди там щось говорять, а їм шось показують. Виявилося, розпитували людей, де живуть дівчата з довгими й краще чорними косами. Під’їхали до мого будинку й питають: “Знаєш, що кіно знімається? Хочеш узяти участь?”. Відповіла, що погоджуся, якщо дозволять батьки. Мама вийшла й каже: “Я не проти, але боюся. Ви ж аж із Києва!”. Тоді той чоловік її запевнив, що все буде нормально. Попросив узяти документи. Ми їх на знімальному майданчику віддавали в обмін на одяг, який нам видавали.

Ніна Володимирівна знімалася в кількох епізодах кінофільму. У першому показували поромну переправу.

– Була сільською дівчиною: коса заплетена, підв’язана червоною стрічкою. Одягнена в білу сорочку без вишивки. Мала в руках граблі. Переправлялися через річку начебто рано вранці, щоб гребти сіно на луках. Розказали, як і де стати. Знімали дублів 10. З нами був козак, якого шукав чорт. І от сидів він на такому великому барабані, ніби ховаючись за нами. Ми ж стояли в одному й тому ж положенні. Усі дублі.

За сценарієм ці події в стрічці відбувалися вранці. Насправді ж знімали все опівдні.

– Людям було цікаво – невже глядач не зрозуміє цього, – веде далі Ніна Володимирівна. – Ми приготувалися і стали, де треба. Аж раптом ззаду почули постріл і швидко щось пронесли. Пішов дим, схожий на пару. Нагадував ранковий туман, який люди бачать, коли йдуть на косовицю. Коли фільм потім дивилася – ні за що б не сказала, що це знімали з дванадцятої до першої години дня.

– Вразив епізод, де козак біжить по воді. У нас же річка глибока, всі це знаємо. А він біля порома бігав. Це так було незвичайно! А виявляється, до порома були прибиті великі дошки під водою! Бігав він на них, а наче по воді.

Сподобалися дівчатам костюми головних героїв – Івана Миколайчука, який грав козака Василя, і Федора Стригуна, що грав запорожця Андрія. Були наряджені в шаровари, смушеві шапки й розшитий золотом жупан. За поясом – пістолі.

– Бувало, пройде повз нас і від нього такою міццю і силою віяло, що аж… – додає Алла Стеценко. – Ми тепер часто думаємо про цей фільм, яка там сила була закладена. Які там гени наші прадавні проявилися. Це – феноменальна стрічка. Думаю, це проявилася харизма акторів і всього складу знімальної групи. Бо жили вони в людей у хатах. І старі люди увесь час згадували про них із теплотою. Хороші хлопці були, дружні, запальні, співали гарно. Цей фільм є улюбленим для багатьох людей. А щодо наших красногорівців, то й поготів.

Жінки, доповнюючи одна одну, згадують про ще один спільний епізод, який став однією з наймасовіших сцен у фільмі.

– Запрошували дівчат і хлопців. Нас перевдягли, волосся розпустили. Сорочка була іншого фасону, з розрізами з боків. Повезли туди, де була хата з тином, перелаз, криниця з журавлем. Посадили в сарайчики – окремо дівчат і хлопців. Попередили, щоб виходили тільки за сигналом, – розповідає Ніна Скрипник. – Оператор кричав: “Мотор, камера!”. І нам треба було рахувати. Мали вийти на четвертий раз. Команду давав той, хто скраю сидів. Ми вибігали, стрибали, руками махали. Виявляється, були чортенятами й відьмочками. Це та сцена, коли Василь приїжджав і йому ввижалося. Веселе дійство тривало десь 10 хвилин. Потім зупиняли і знову нас у сарайчики. На шостий раз ми були мало не артисти. Бо в перші рази бувало, щось і не виходило.

– А у Василя (козака, якого грав Іван Миколайчук. – Gazeta.ua) такий красивий золотий костюм був! Нам кажуть ще стрибати, а нам треба одяг роздивитися. Який він прекрасний! Зацікавила й хата, яка в цьому епізоді була. Незвичайна. Попросилися зайти в неї. Там вікна такі цікаві були, круглі. А виявилося, що то була трилітрова банка, яку вставили дном. Знадвору того шибки і здавалися круглими.

– Цю хату викупили в людей на певний час. І трохи її переробили. Красиві глечики були. Пічка, як у музеї. Зробили дах під український, перекрили очеретом. Тин спеціально зробили, колодязь теж був бутафорський. Добудували стовпи різьблені на ганку. Стояла хата-мазанка, а надали їй чепурного й багатшого вигляду козакової хати.

– Це потім все так і залишили. Ця хата стояла в Герусовці тривалий час, а потім чи то добрі люди, чи то час – геть знищили її з лиця землі, – доповнює Алла Стеценко. – І ще одна хата була. Теж її обмазали, обладнали. Вісім років тому були там журналістка з передачею “А у нас кіно знімали”. Сильно хотіла туди потрапити. Пробивалися через хащі. А побачили залишки лише однієї стіни. Від усього іншого й сліду немає. Аж не віриться, що там бігали колись козенята, машини стояли, відпочивали артисти між зніманнями.

У фільмі є сцени, нібито з пекла. Його облаштували в сусідньому селі Герусівка – поставили котли, у яких сиділи “грішники”. Дим був бутафорський, згадують очевидці.

До розмови приєднується директорка Красногорівського будинку культури 50-річна Тетяна Іващенко. Тримає відеокамеру.

– Для історії фільму знімаю все, що відбувається, пов’язаного з ним, – пояснює.

Жінки пропонують показати мальовничі місця та дорогою розповісти про рідне село.

У Красногорівці проживає приблизно 1 тис. людей. Тут є школа, амбулаторія сімейної медицини. Будинок культури – лише на папері. Бо є директор, 13 творчих колективів і клубних об’єднань. Але будівля клубу розібрана – її знесли за рішенням сільради, бо була в аварійному стані.

– Будинок культури зведений 1967 року, мав зал на 450 глядацьких місць. 2000-го востаннє проводили заходи, – розповідає Тетяна Іващенко. – Будинок культури, коли знищилося приміщення, не вивели з мережі. Тож він працює. Просто орендуємо під нього приміщення в школі.

Замість сільського клубу залишився зарослий травою порожній майданчик, з якого краєвид на ретрансляційну вежу. Асфальтова доріжка веде від дороги і закінчується нічим – між двома великими деревами. Неподалік світліє великий одноповерховий будинок, побудований всередині XX століття.

– Тут між двома деревами одразу починалися сходи. І сюди під’їжджали машини знімальної групи. А поруч колишня контора колгоспу. Її викупив Юрій Кордубан (співвласник місцевого сімейного підприємства – агрохолдингу “Білагро”. – Gazeta.ua), зробив там гуртожиток для будівельників, – пояснює Алла Стеценко.

Далі вулицею – Красногорівська середня школа. Двоповерхова обкладена плиткою будівля розташована трохи вглибині двору за блакитно-жовтим парканом. Контрастним на фоні жовтогарячих осінніх беріз є синій із червоним серцем напис “Я люблю свою школу”.

Окрім сільського клубу в приміщеннях навчального закладу розташований краєзнавчий музей. Експонати розповідають про український народний побут, роки Другої світової війни. Один зі стендів присвячений зніманню кіно, що відбувалося в Красногорівці. Опікується музеєм учитель трудового навчання Володимир Бірук.

– Тоді Леонід Биков мав зніматься в головній ролі. Та впав із коня й поламав ногу. Потім ще багато чого замінили. І головного героя зіграв Іван Миколайчук, – продовжує Бірук. – Актори жили в готелі над рестораном “Псел” на трасі – там уже давно руїни – та в старій школі. Її теж немає, знесли, не вижило приміщення.

Володимир Бірук – член Красногорівської козацької сотні, краєзнавець. Вишукує та систематизує інформацію про Красногорівку. Хоча народився в іншій області, а в село переїхав 1975 року, має багато відомостей про знімальний процес. Свого часу розпитував про нього односельців.

– Тоді був заробіток для людей. Платили від трьох рублів за знімальний день. Конюхи отримували гроші, бо коней у колгоспі брали для масовки. Тоді цих людей, шо знімалися, відпускали з роботи. На місцевому рівні погодили. Дівчата ці – тріо, шо співали у фільмі (Ніна Матвієнко, Валентина Ковальська, Марія Миколайчук. – Gazeta.ua), у перерві між зніманнями співали і з сільськими жінками. Є фотокартка навіть. Щоправда, Матвієнко стоїть спиною.

– Сцену з котлами знімали в Герусівці. Там ще залишилася смола. Під тими плямами й трава не росте. Позаростало все. Я ходив туди, де хати були. Вони розвалилися, все тереном заросло. Там уже немає, на що дивитися, та й підійти неможливо, – додає краєзнавець.

Дорога, що проходить селом, доволі жвава. Веде в колишній райцентр Велику Багачку. Закінчується Красногорівка двома кукурудзяними полями обабіч дороги. Ліворуч від траси в оточенні акуратних двоповерхівок із червоними дахами височіють шість силосних веж. Це місцеве бюджетоутворювальне підприємство “Білагро”.

Спускаємося трасою між кукурудзяними полями, трохи підіймаємося на протилежний пагорб. За вказівником “Дзюбівка” з’їжджаємо праворуч. Звивиста ґрунтова дорога повз городи й мальовничі білі цегляні хати з підведеними синім і зеленим кутами виводить до невеликого сільського цвинтаря.

Пагорб у селі Дзюбівщина нині зарослий лісом, а 1972-го був відкритий. На його вершині, над схилом, поставили сухе дерево – вербу. Привезли звідкілясь і просто вкопали в землю.

– Вкопали глибоко й міцно настільки, що актор залазив туди й дерево не хиталося, – каже Ніна Володимирівна. – Тоді було видно, як коні йдуть лугом і піднімаються на гору. Скакали з таким азартом! І тут же знімали, як хрест несуть на гору. Тоді на цій горі кладовище вже було, але коротеньке. Пам’ятаю, бо мама померла 1977-го, то її ховали крайньою. А зараз кладовище вже аж он куди сягає. Донедавна місцина була вся заросла. Її розчистили, зробили красу. Та верба стояла довго ще після знімання. Ось ще яма залишилася.

Здавалося б, що на горі, якомога далі від людських обійсть, має бути тихо. Та окрім шелесту трави під вітром і співу осінніх пташок чутно й постріли з рушниць.

– То не полювання, а стендова стрілянина. Там над річкою внизу Юрій Кордубан побудував базу для таких занять. Проводять там змагання зі спортингу, – пояснює Тетяна Іващенко.

На краю пагорба у всій Красногорівці чути постійний рівномірний гул. Важко в це повірити, але сюди долинають звуки траси М-03, хоча вона розташована за майже 1 км звідси.

Сонце піднялося доволі високо, туман над луками розвіюється. Жінки показують, де протікає Псел – річище можна відстежити за щільними заростями білих тополь. Звивається на просторах луків, затуляючи від поглядів воду. А озера, що утворилися від розлиття річки, мають колір сіро-блакитного осіннього неба.

– Не знаю точно, чому саме наше село обрали. Але кажуть, що хлопці їхали, зупинилися подивитися і вирішили, що центр зроблять саме в Красногорівці. Хоча спочатку в іншому селі хотіли знімати. У нас вельми красиві краєвиди були – простір, небокрай, верби, річечка, озеро. Це зараз воно все заросло, – каже Алла Стеценко.

Пропонує показати озеро, де знімали сцену з відьмою Одаркою. Їдемо вузькими тихими вулицями поміж хат, спускаємося дорогою, давно розмитою зливами.

На луках особливий дух. Пряно пахне опалим листом і пожухлою травою. Тут не так вітряно, як на горі, повітря вологіше. На думку спадає порівняння з добре настояним трав’яним чаєм.

Декілька поворотів поміж невеликих груп дерев, зупиняємося на мальовничому березі Псла. Ще йдемо кількасот метрів ледь помітною дорогою між високих білих тополь і ми на місці. Озеро помітно нижче берега. Невеликі ділянки темно-зеленої, густої від холоду води відбивають яскраві сонячні промені. Більшість поверхні водойми зарості.

– Це озеро в нас називають Кицівське. Не знаю, звідки назви. Є ще Бовкунове, Криве, Затихе, Слизьке. Для знімання це озеро розкопували, поглиблювали. З протилежного берега ми пливли на човні. Камер стояло чотири в різних місцях. Ми не звертали уваги, де саме. Лише потім, коли передивлялися, бачила себе з різних боків. Тут із незалісненого пагорба спускалися до озера качки й гуси. А праворуч козаки по воді ходили, там зробили помост для цього дерев’яний, – показує Алла Іванівна. – Так і залишили. Довго ще ним рибалки ходили. Міцевим було приємно.

– Таке раніше це озеро було красиве! Зелене. Ряски багато – качкам було, що їсти. Рибу тут ловили. Такого лісу не було. Тополі росли й верби. Їх обрізали і з товстого стовбура росли тонкі гілки, округлої чи грушоподібної форми. Красиві були дерева. З часом дерева всохли, вже немає жодного, – додає Ніна Володимирівна.

Коли знімали кіно, єдині дерева, що можна було побачити на схилі – садок місцевого училища. Та невдовзі після того, як знімальна група поїхала із села, жителів організували на заліснення.

– Гору засадили 1977 року. Поорали терасами, повпихали тоненькі прутики. Їх то корови з’їдали, то витоптували – ніхто не думав, що буде. Але ж деревинка як десь учепиться – пустить корінчик, піде парость, – розповідає Алла Стеценко.

– Я садила той ліс. Якраз вийшла заміж, ми на горі жили, – показує Ніна Скрипник. – Нам із лісництва привозили саджанці й давали спеціальну лопатку вузеньку (саджальний меч Колєсова. – Gazeta.ua). Нам треба було засадити частину гори навпроти. Так кожен житель засаджував навпроти себе місцевість. Липу, акацію, клен саджали густо. Траплялася калина. Вона піднялася першою, а потім великі дерева її задавили. Прийнялося не все, але піднялося ж – і зараз схоже на дикий ліс. А спочатку пололи всі бур’яни, зносили аж униз.

Складається враження, що в селі збереглася традиція піклуватися про місця загального користування. Тут ретельно ставляться до благоустрою: на березі річки облаштовані кілька зон відпочинку. З альтанками, столами, лавами, гойдалками над водою. І всюди чисто.

Трохи далі помічаю відгороджений простір, дерев’яний сарай і щоглу з українським прапором. Тетяна Іващенко дорогою розповідає, що це місце належить козацькій сотні. Табличка на камені сповіщає, що пам’ятний знак встановлений на честь заснування Красногорівської козацької сотні 17 квітня 2010 року. А хату перетягли сюди із сусіднього села.

– Узимку 2010 року цю хату сюди встановили. Спочатку перетягли трактором. Потім краном підсадили, поставили на полозки. Перетягли льодом. Тут уже краном переставили. Це не хата, а комора без вікон. Такі в селах використовували для зберігання харчів. Ми відчиняємо її, якщо треба щось знімати. Або перевдягнутися після купелі, – розповідає жінка.

Кажуть, усередині облаштували інтер’єр сільської хати – із посудом і лавками. Та мені не вдається його побачити. Вікон споруда не має, а зазирнути поміж дошками не виходить. Попри удавану старість дерево досі міцне і щільно підігнане.

Оглянувши околиці, повертаємося в Красногорівку. Людей на вулицях небагато. Хтось гребе листя в садку. Декілька городів орють – господарі уважно спостерігають за тракторцями. На одній вулиці навалена купа бутового каменю – господар кладе собі огорожу. Повз проноситься, здіймаючи шлейф пилу, чорний Mitsubishi. Це власник агрохолдингу Юрій Кордубан поспішає у справах.

Прощаючись біля зупинки на трасі, наостанок розпитую жінок про роботу в селі. Найочевидніше місце роботи – ретрансляційна щогла, яку видно за багато десятків кілометрів.

– У нас телевізор завжди добре показував. Було, цвяшок металевий можна вставити – і показує. Зараз їх (працівників ретрансляційної вежі. – Gazeta.ua) скоротили. Раніше займали двоповерховий будинок, а нині це кілька кімнат. Але однаково то робочі місця, – відповідає Ніна Скрипник.

– Для молоді є робота, якщо хто захоче працювати. Мій син працює комірником у “Білагро”, невістка – вчителька в школі, – каже Алла Стеценко. – Багато молоді виїжджає. Є й такі, що повертаються, бо житла там не купили, а тут є будинки.

Зарплата в селі вища за мінімальну. Є офіційна й неофіційна, кажуть. Можна пошукати роботу й поміж людей – допомогти в господарстві, із будівництвом.

– Маслозавод розбудовується, відкриваються нові цехи. Віднедавна працює комбікормовий завод, є ферми. За охорону платять теж своїм, а не приїжджим фірмам. А якби всі наші красногорівські діти повернулися, населення збільшилося б удвічі, – пояснює Тетяна Іващенко.

– Найбільша наша проблема – вода. У криницях немає. Свердловини можуть бути глибоко й дорого, і не з першого разу в ту свердловину потрапиш. Нам треба, щоб зробили централізовану воду. А це дорого, люди самі це не потягнуть. Треба, щоб сільська рада взялася, – скаржиться Ніна Скрипник.

– А вона не квапиться, – додає Алла Стеценко.

ФІЛЬМ НЕ ПОКАЗУВАЛИ 11 РОКІВ

11 років пролежав на полицях фільм Пропала грамота”. Його кілька разів перемонтовували. Радянська цензура вбачала в стрічці “суттєві ідейно-політичні недоліки”. Також занадто позитивний вигляд мали головні герої – козаки. Режисеру закидали “замилування козацькою добою”.

1983 року фільм показали невеликим тиражем у Росії, наступного року – у Києві. Стрічка зібрала 16 млн переглядів. Але надійшов наказ зняти з прокату картину та знищити її копії.

Сценарист фільму Іван Драч стверджував, що єдиний примірник “Пропалої грамоти” залишився в особистому архіві партійного діяча й голови ради міністрів УРСР Олександра Ляшка.

– Фільму довго ми не бачили. Селом ходили чутки, що його продали – робили багато дублів і щоразу нас хвалили, що добре зіграли. Я думала, мабуть, із тих дублів не одне кіно зробили й розпродали. Тільки набагато пізніше дізналися з інтернету, шо фільм дивилися в Росії та Канаді, а ми його ще не бачили, був у нас іще заборонений. Вочевидь через те, шо Василь дав ляпаса цариці. Зробили зрештою, що він ударив придворного – муху зігнав. А йшлося про те, що хотів він ударити царицю, – говорить про це Алла Стеценко.