“З усією любов’ю знищив би все, що називається “рускім” – Фагот про артистів в окопах, “колег” із РФ і націоналізм

Збираємо кошти на необхідні потреби для Головного управління розвідки. Наприклад, зараз отримали від них запит на евакуаційні човни, щоб могли маневрувати по Дніпру на Херсонщині. Також допомагаємо з технікою, медичними аптечками та іншими речами. Підрахунок коштів та усі звітності підіб’ємо по прибуттю додому.

Маємо й іншу мету – “зшивати” українців, де б вони не були: тих, кого розкидала по світу війна. Русня ціленаправлено до цього йшла, адже роз’єднаними українцями легше керувати, щоб потім над ними панувати. В різних країнах ми знаходимо тих, кого треба в черговий раз зібрати в одному місці, тобто, українську діаспору. Люди на кожному концерті кажуть, що ми привозимо їм частинку України й віру, що все буде добре. Також на виступи почали приходити й місцеві європейці, ми ще з минулого туру помітили. А це означає наявну підтримку та допомогу з їх боку.

Військові дуже не люблять, коли щось інше називають фронтом. Я спочатку з ними сперечався, а потім зрозумів, що в нашому сьогоденні вони – головні, і якщо так говорять – значить то і є суть.

Роботою. Так само як вклад економічної, політичної, суспільної чи волонтерської сфер. Всі дотичні до цих напрямів люди просто виконують свої задачі як громадяни воюючої країни. А там, де працюють військові, – то єдине місце в країні, яке треба називати фронтом. Бо саме там бійці ризикують життям і намагаються вбити якомога більше ворогів, котрі прийшли нас знищити.

Але не варто ділити роботу на важливу і не важливу. Бо ті, кого захищають, і ті, хто захищає – це одне ціле. Якби, наприклад, не було української культури чи мови, то не було б чого боронити. Все взаємопов’язано. Тут згадую Вінстона Черчилля (британських політик, прем’єр-міністр Великої Британії 1940-1945 рр., 1951-1955 рр. – ред). Під час Другої світової війни Велика Британія збиралась виділити кошти з бюджету на розвиток культури. Черчиллю принесли на розгляд документ, він, погортавши, запитав: “А де ж витрати на культуру?”. “Так війна ж іде! Яка культура?”, йому дорікнули. “Якщо немає культури, навіщо ми тоді воюємо?!”, – відповів він.

Так. За час діяльності “ТНМК” нас намагались переманити на інший бік, тобто, продукувати російськомовні пісні. Не раз пропонували контракти, але у відповідь завжди чули категоричне “ні”.

Так ми б’ємось за Україну на своєму музичному напрямку. Вже віддавна. Як і ще багато наших колег, таких як “Kozak System”, “Без обмежень”, “Друга ріка” та інші. За час незалежності більшість українських діячів наскільки вклалась в самобутність, що росії нічого іншого не залишилось, як увімкнути танки й ракети. Ворог відчув, що не здатний пробити цю стіну, і вдався до крайніх методів – спустився до застосування сили зі зброєю. А це вже по суті слабкість. Тому їх не стане, а ми залишимось.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Фагот вперше розповів, як розійшовся з вагітною дівчиною

До війни – так. Але не хочу навіть згадувати імена, бо це чєрті. Колись здавались нормальними, а після повномасштабного вторгнення просто перестали для мене існувати.

В Україні теж вистачає замаскованих артистів, які ні нашим ні вашим. Нещодавно мені розповіли про один харківський гурт, який я добре знаю. Він дав концерт в Амстердамі. Мало того, що виконали російськомовні пісні, так ще й зі сцени не сказали жодного слова ні про війну, ні про підтримку України. Для мене ці “колеги” в одну мить стали мізерними й мерзенними. Бо що значить їхнє мовчання про війну? Що вони – вороги української культури, етносу і всього, що пов’язане з нашою державою. Це вже не українці, а істоти, які просто добре грають роль.

Зараз йде війна двох культур, де російська хоче вбити українську. Тому я – “за”, коли російського стає менше. Будь-яка творча одиниця, яка свідомо вкладається своєю енергетикою в українську культуру, це завжди плюс. Здавалось би мала, але насправді важлива деталь, вкладена в боротьбу за своє. Від кожного по кроку – і буде менше російського в плейлистах людей. Це нам і треба. А далі час покаже – хто був трушний (правдивий. – ред), а хто просто підлаштувався під ситуацію.

У них рабська культура в прямому сенсі. Це суспільство лицемірів, ненависників і циніків, які лижуть одне місце своєму царю. Це єдине, що в них виходить робити найкраще.

Артисти – не виняток. Взяти тамтешню реп-сцену – суцільний фейк. Бо реп завжди був культурою протесту, як борець за суть і правду. Але ми побачили, як себе показали російські виконавці, наприклад, “Баста”. Насправді вони слимаки, без твердого характеру й сміливості. Їхня злість, агресивність, бунтарство, яке притаманне репу, виявилось ілюзією, що перетворилась в лайно.

З усіх тих, які типу “за нас”, все рівно лізуть пиха й царські замашки. Я це тонко відчуваю, тому зараз не маю контактів з російськими “колегами”. Наприклад, розчарувався у Вірі Полозковій (російська поетеса, акторка. – Gazeta.ua). Колись ми з нею навіть товаришували. Вона ніби підтримувала Україну, однак “ніби” – тут ключове слово. Бо коли кілька років тому приїхала в Київ і дозволила собі жарти про окупований Крим, я зрозумів, що це також продукт “вєлікадєржавнава расійскава шовінізма”.

Треба, щоб час з усім розібрався. Однак хочу зауважити, що позиція держави тут займає важливе місце. Можна давати дотації в бізнес, але й про культуру не треба забувати, створюючи державні програми підтримки всіх “творчиків” (творчих людей. – Gazeta.ua), які продукують українське.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Коли дійде оплата, зачервоніє вата” Сирський запостив трек українських реперів

В перші місяці війни я забув про музику, не те що писати, а й слухати не міг. Мозок був заточений тільки на те, щоб вижити. Пішов у студію вже після звільнення Київщини.

Війна не надихає, вона – впливає. Коли з тобою щось відбувається особливо емоційне – ти це трансформуєш і видаєш у формі музики й текстів. Так з’явились наші пісні “Вдома”, “Знайди мене”, “Моя зброя”, “Дивись, куди ідеш”.

Евакуювавши рідних з Києва, я почав шукати зброю, з товаришами кілька разів пробували записатись в тероборону, однак там були величезні черги. Через кілька днів, завдяки знайомим, потрапив до “Реваншу”. Розумів, що нічого не шарю у військовій справі, тому багато вчився і тренувався.

Звільняли села Мощун та Лук’янівку на Київщині, потім виконував задачі в тилу на східному напрямку. На нулі я не був. Поки що.

Ніколи не забуду перші втрати в батальйоні. На Лук’янівці наші пацани зайняли позиції, але ворог почав вибивати. Ми приїхали на місце, в закривавлений окоп. Той момент сильно вразив, адже з загиблим я ще зранку разом снідав, а ввечері його вже не стало. І це вбивство відбувається в Києві, в центрі Європи, у сучасному цивілізованому світі.

Тому мене обурює, коли деякі країни ставлять свої інтереси вище за життя сусідів. Наприклад, поляки, які зараз своїми протестами перекривають Україні кисень. Направду я тут себе сильно стримую, щоб не набажати їм того, що переживають українці.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Віталій Козловський одружився: фото

Так ніхто не фронтовик! То що – нам просто віддати країну в руки ворогу?

Ясно, що є люди більш дотичні до військової справи і мають до того хист. Однак треба розуміти, що зараз кожен чоловік в Україні повинен вміти захищати себе, своїх близьких, рідне село чи місто. Ніхто з нас не обирав шлях стати вбивцею, але коли йдуть вбивати тебе – треба брати в руки зброю. Це стосується абсолютно всіх, і артисти не є винятком. Не вмієш поводитись зі зброєю чи керувати дроном – йди вчись.

А мені хлопці говорять, що зброя наче і є, але людей бракує.

Однак, на мою думку, найбільше українській армії не вистачає якісної дальньої авіації й далекобійних ракет. Тут ми дійсно залежимо від союзників і партнерів.

Вона продовжується вже кілька сотень років. Доки ми їх не знищимо – бійня буде тривати, переходити з року в рік, від покоління до покоління.

Розчленування рашки на шматки. Коли вона стане московією з купою незалежних республік.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “На гроші повелася” – дружина Павліка відповіла на закиди, що вийшла заміж через вигоду

Мій батько був успішним інженером в авіаційній та космічній сферах, викладав у Харківському авіаційному інституті. Така собі міська промислова інтелігенція. Згадую, як на застіллях, в колі рідних і друзів, він часто підіймав келих й говорив: “За вільну Україну!”. Вочевидь, я ще відтоді став націоналістом.

Націоналізм для мене – це непохитна віра в українську ідентичність, культуру й державу. В те, що ми – не хтось, а ми – це ми. Бо ті під..и розказують, що в нас немає ні мови, ні історії. Хоча наша мова років на 600 старша за російську.

Це вони переписують історію, силою продавлючи свої варіанти: щоб було так, як їм хочеться. Саме тому підмінюють поняття, називаючи, наприклад, націоналізм нацизмом. Хоча всьому світу давно ясно, хто є хто. Недарма хтось сказав, що наступний фашиський режим після гітлерівського буде прикриватися й махати прапором антифашизму. Якраз те, що зараз робить Росія.

Став жорсткішим. До ворога.

Раніше з моєї любові, яку акумулював у собі, можна було черпати позитив. А зараз розумію, що з усією любов’ю й задоволенням знищив би все, що називається “рускім”. Виключно з “любові” до них.