“За годину я нарахувала десять вибухів авіабомб”

“Градами” обстріляли людей у черзі по хліб

Підозрювала, що Росія зважиться на повномасштабний напад. Не просто так вони зігнали на кордон стільки техніки й особового складу. Мала недобре передчуття, що щось станеться з моїм хлопцем. На жаль, усе справдилось.

На зимові канікули приїхала до батьків в Ізюм. Через пандемію коронавірусу повернення до Харкова відкладалося, тому початок повномасштабної війни застав мене в рідному місті. 24 лютого ми прокинулися від вибухів. Було страшно, я плакала, але зателефонував Костя і сказав, що все буде добре. Він військовий і на той момент був у Маріуполі.

У перші дні війни ми разом з іншими ізюмцями готували та приносили їжу українським військовим. А в ніч на 28 лютого, якраз напередодні мого дня народження, окупанти вперше обстріляли місто. Били по житлових будинках і супермаркету.

Сирен у нас не було. Якби були, вони не вимикалися б кілька тижнів росіяни безперестанку обстрілювали місто з літаків. Ми жили у приватному будинку, під час бомбардувань спускались у підвал. Але від потужних вибухів його двері весь час відчинялися. Лише за годину я нарахувала десять вибухів авіабомб. Ми усвідомлювали, що можемо загинути. А через сирість і холод сидіти в підвалі постійно не могли, не хотілося ще й захворіти, а ліків на той момент купити не було де.

Спочатку в нас були запаси продуктів, але їсти зовсім не хотілося. Мама казала: “Треба харчуватися, бо ми не знаємо, скільки часу доведеться сидіти в підвалі. Просто їж, бо так треба”.

Газ перебили першого чи другого дня війни. Дві кімнати будинку опалювали каміном. 3 березня ми залишилися без води, світла і зв’язку. Тоді забрали до себе бабусю. А коли у двір іншої моєї бабці й діда влучив снаряд, їх також привезли до себе. Тож у нашому будинку стало мешкати шестеро людей.

Виживали завдяки взаємодопомозі хтось привозив хліб, хтось інші продукти. Але якось російські війська обстріляли “Градами” чергу, в якій люди стояли по хліб. Були загиблі й поранені. Вразила історія, коли одна сім’я не встигла добігти в підвал під час обстрілу. Вижив лише 4-річний хлопчик. В одну мить у нього не стало мами, сестри, бабусі й дідуся.

Неподалік нашого дому впав снаряд окупантів. Пролежав там із місяць, а потім російські сапери намагалися його розмінувати. Уламок розбив наше вікно, і скло влучило мені в ногу, дивом не дійшло до артерії. Наклали чотири шви. Цей шрам є жахливим нагадуванням про життя в окупації.

Мама докоряла собі, що не вмовила мене ви­їхати з Ізюма в перші дні війни, коли українська сторона проводила евакуацію. Проте я не хотіла залишати її і тата, а вони не могли поїхати без своїх батьків. Через це всі залишились в Ізюмі. Ми жили з вірою, що наше місто звільнять від “русского мира”.

Від знайомих дізналися, що російські військові перевіряють будинки. Коли почули, що нашою вулицею їде їхня техніка, батько сказав сховатися в ніші дивана, а дід і баба сіли на нього. На наше подвір’я зайшли десятеро солдатів, а в будинок четверо. Було страшно. Я чула, як вони ходять по кімнатах, запитують, де діти. Батьки сказали, що старший син живе окремо зі своєю сім’єю, а я навчаюсь у Харкові. У той момент я була в дивані й обіймала ляльку, яку подарував мій хлопець. Намагалась уявити, що він говорить мені слова підтримки. Тепер я також подумки розмовляю з Костею і стає легше.

Костя обороняв Маріуполь. Востаннє ми спілкувалися 3 березня. Потім у нас перебили вежі мобільного зв’язку. Коли місцеві знайшли в Ізюмі точки, де пробивався інтернет, я дізналася, що Маріуполь під постійними обстрілами. А 24 квітня Костя прислав відео з Азовсталі. Через слабкий інтернет я вантажила його три дні. Він розповідав, що ситуація дуже важка вони голодують, дехто від знесилення непритомніє, Азовсталь в оточенні. Хотілось одного бути поряд і допомагати.

Мати Кості також із Харківщини, була в окупації. Коли вона виїхала, їй зателефонували з Червоного Хреста і сказали, що син у російському полоні. Був шок. Ми знали, що росіяни роблять із полоненими, бо в Ізюмі також забирали чоловіків. Їх катували, били, пропускали крізь них електричний струм. Відтоді всі думки про Костю: “Як він зараз? Що він їсть і чи їсть взагалі? Як його врятувати?”

З Ізюма виїжджала в середині липня після п’яти місяців життя в окупації. Евакуацію організовував український Червоний Хрест. До Печенізького водосховища ми дісталися своїм ходом. Я пішки перейшла через дамбу і, опинившись на вільній українській землі, розплакалась.

На початку повномасштабної війни мамі в соц­мережі написала незнайома жінка з Польщі. Виявилося, що мій дід листувався з нею, коли ще навчався у школі. Марлен запрошувала нашу родину до себе на будь-який час. Я і мама Кості прийняли її пропозицію.

Тепер живемо тим, що не припиняємо боротьби за звільнення Кості. Дзвонимо й пишемо повсюди. Але іноді таке враження, що ми ходимо по колу. У серпні направляли звернення до Червоного Хреста стосовно стану здоров’я і місця перебування Кості, але досі звідти не надали жодної відповіді. Така ж ситуація з іншими організаціями. Хочу, щоб влада й міжнародні організації не уникали своїх зобов’язань і допомогли повернути додому українських військових.

Усміхаюся, бо мій хлопець завжди говорив: “Смійся частіше, мені це дуже подобається”. Знаю, він відчуває, що я борюся за нього. Мрію побачити його і сказати, що кохаю.