Найважливішим фільмом року кінокритик британського видання The Times Кевін Махер назвав “2000 метрів до Андріївки”. Це друга робота режисера “20 днів у Маріуполі” Мстислава Чернова, який торік став першим українським кінематографістом лауреатом премії “Оскар”.
Стрічка розповідає про звільнення села під Бахмутом на Донеччині Збройними силами України позаминулого вересня. Андріївка стала ареною запеклих боїв під час українського контрнаступу 2023 року. Третю окрему штурмову бригаду від села відділяли всіяні мінами й окопами ворога 2 кілометри лісосмуги. Мстислав Чернов разом з оператором Алексом Бабенком задокументували, як наші бійці долали цей шлях.
Світова прем’єра відбулася цього січня на американському кінофестивалі “Санденс”, де Мстислава Чернова нагородили за найкращу режисуру у програмі світової документалістики. Українська прем’єра пройшла на Docudays UA, де фільм здобув головний приз конкурсу “Docu/Світ”, нагороду програми Rights Now та приз глядачів. У національний прокат він вийшов 28 серпня. Того ж дня його обрали кандидатом від України на “Оскар”. За перший вікенд стрічку подивилося понад 10 тисяч осіб, а касові збори становили майже 2 мільйони гривень.
Про “2000 метрів до Андріївки” розповідає режисер Мстислав Чернов
Як ви погодили знімання бойових дій під час українського контрнаступу та безпосередньо звільнення Андріївки?
Домовитися про знімання під час боїв завжди надзвичайно складно. Особливо, коли йдеться про активну фазу контрнаступу: в такі моменти доступ до фронту практично закритий. Командири зосереджені виключно на бою, на збереженні людей і техніки, і для них журналісти чи оператори це додатковий ризик. Тому спершу здається, що завдання неможливе. Ти можеш місяцями чекати на дозвіл, але остаточне рішення ухвалюють лише ті, хто стоїть безпосередньо на позиціях.
Світ стискається до кількох метрів окопу, і ти знімаєш не “війну взагалі”, а конкретних людей
У випадку з Андріївкою все стало можливим завдяки довірі конкретних людей командирів і самих бійців. Ми познайомилися з “Фєдею” (командир взводу підрозділу “Гідра” у складі Третьої ОШБр на позивний “Фєдя” став одним із головних героїв фільму. Країна), “Гідрою” та іншими хлопцями з Третьої штурмової, й саме вони дали нам можливість бути поруч. Зафільмувати підняття прапора майже так само важливо, як і підняти його фізично. Бо якщо немає зображення, немає кадру, то для історії цього моменту не було.
Які були враження від фільмування бійців Третьої штурмової бригади й відчуття від перебування разом із ними на полі бою?
Поруч із ними світ стискається до кількох метрів окопу, і ти знімаєш не “війну взагалі”, а конкретних людей. Цим фільмом я показую війну з перспективи військових: буквально бачимо поле бою їхніми очима через нашоломні камери. На початку літа 2023 року ми працювали з кількома підрозділами, але потім зосередилися на одному “Гідрі”. Їхній шлях до Андріївки став символом ширшого досвіду кожного військового під час контрнаступу.
Кожен знайде у фільмі щось своє. Хтось те, що за кожним метром на мапі стоїть чиєсь життя; хтось що символи надії важливіші за фізичний простір, бо їх не можна зруйнувати. Для мене це історія пам’яті, шана тим військовим, хто віддали життя за звільнення землі, яку я називаю своїм домом. Це мій прапор, який несу для них.
Наскільки схожою або відмінною була робота над двома вашими стрічками?
Для мене ці два фільми зовсім різний досвід. “20 днів у Маріуполі” історія про атаку Росії, про зруйноване місто та життя цивільних усередині облоги. “2000 метрів до Андріївки” це вже про те, як ті самі вчорашні цивільні беруть до рук зброю та звільняють свою землю.
Як режисер я теж змінився. “20 днів” це щоденні репортажі, пізніше об’єднані у стрічку. “2000 метрів” від самого початку задумували, знімали й будували як фільм. У ньому вже зовсім інші, складніші драматургія та структура дві паралельні сюжетні лінії, які наприкінці сходяться в одну.
Але, звичайно, обидва фільми мають і багато спільного в них та сама ДНК. Один логічно продовжує історію іншого. Вони начитані моїм голосом і розказані з моєї перспективи.
Скільки загалом матеріалу ви зафільмували та зібрали?
Майже всі бригади сьогодні знімають бойові дії на нашоломні камери та дрони, і коли ми з Алексом Бабенком приєдналися до Третьої штурмової та підрозділу “Гідра”, операція зі звільнення Андріївки тривала вже два місяці. Доки ми знімали в полі, монтажерка та продюсерка стрічки Мішель Майзнер одночасно переглядала матеріали, які вже були доступні. Відео з нашоломних камер треба було перекласти й синхронізувати з кадрами з дронів і звичайних камер. На цю роботу пішов майже рік. Ми зібрали понад 150 годин відео й поступово почали вибудовувати фільм.
“Кіно не може, на жаль, вплинути на хід війни. Але допомагає не забувати того, що сталося, зберегти власну історію. Сподіваюся, “20 днів у Маріуполі” стане підтримкою для українців, які втратили сім’ї та місто, що його окупувала Росія. Кожному, особливо тим, хто переживає трагедію та біль, важливо відчувати себе почутим”, казали ви журналу “Країна” торік напередодні “Оскара”. А для кого підтримкою може стати “2000 метрів до Андріївки”?
Хочу, щоб глядач виніс із фільму відчуття надії. Але надії не сліпої, а сповненої сили, гніву, розуміння, відвертості. Це те, що веде вперед військових, яких ми бачимо на екрані, й те, що дає силу мені. Вони продовжують боротися навіть у найважчі часи, коли все здається безнадійним, і це головне.
Я почав знімати 2014 року, і відтоді все моє життя і творчість пов’язані з війною
Нам як цивільним треба навчитися приймати реальність. Варто зрозуміти, що навіть якщо заплющимо очі й відвернемося, ця війна не припиниться. Потрібно навчитися жити з думкою, що вона може тривати ще довго, нескінченно довго, бо Росія не хоче зупинятися. І коли усвідомимо, це дасть нам силу жити й боротися далі.
Чи змінила війна вашу професійну діяльність, а саме режисуру? А також що надає вам сил і наснаги продовжувати виконувати свою роботу?
Війна, безумовно, змінила мою роботу й сам спосіб фільмувати. Я почав знімати 2014 року, і відтоді все моє життя і творчість пов’язані з війною. І будуть пов’язані, доки вона триває. Ціле покоління митців вчилося знімати, писати, розповідати історії в зоні бойових дій, і це стало визначальною подією нашого життя та творчості.
Військовим життєво необхідно, щоб суспільство їх чуло та підтримувало
Морально зміни теж відчутні. Ми всі травмовані й іще довго житимемо з цим. Але водночас як суспільство виросли та стали сильнішими. І саме це дає сили продовжувати роботу: відчуття, що попри індивідуальні втрати ми тримаємося разом, і це робить нас здатними протистояти та свідчити правду.
Чи підтримуєте нині контакт із героями “2000 метрів до Андріївки”?
Так, ми постійно підтримуємо контакт із героями фільму. Найважливішим моментом було, коли вони прийшли на прем’єру стрічки й після показу вийшли на сцену зал аплодував їм стоячи 10 хвилин зі сльозами на очах. Вони відчули вдячність і підтримку. Побачили, що їхню жертву та героїзм цінують. А головне що дистанція між суспільством і військовими скорочується.
Пам’ятаю момент, коли бійці виходили із зали, а поруч люди йшли на інші стрічки мультфільми, блокбастери. Вони тоді сказали: “Мстиславе, нам хотілося б, щоб ці глядачі пішли саме на наш фільм і побачили реальність, яку ми проживаємо щодня”. Військовим життєво необхідно, щоб суспільство їх чуло та підтримувало.
Ця стрічка допомагає зрозуміти, що відчувають ті, хто на передовій. Вона робить усіх глядачів учасниками подій
Успіх “20 днів у Маріуполі” не був випадковий другим фільмом Мстислав Чернов довів, що є унікальним режисером із потужним авторським баченням і талантом. Стрічка справила настільки сильне враження, що кілька днів я не міг нічого написати, крім простих слів подяки, каже Денис Іванов, генеральний директор кінокомпанії “Артхаус Трафік”, яка випустила “2000 метрів до Андріївки” в український прокат. Цей фільм важлива частина документалістики, присвяченої історії сучасної України. Мстислав Чернов розповідає про значущі події, тож за 1020 років його роботи продовжуватимуть дивитися. Вони залишаться в історії як українського, так і світового кінематографа.
В Україні багато талановитих документалістів зі своїми поглядами і стилями, але Мстислав Чернов стоїть трошки окремо. Він робить досить унікальні речі в режисурі, й саме у “2000 метрах до Андріївки” ця унікальність проявляється особливо яскраво. Це вже не артдокументалістика у класичному значенні, а документальний блокбастер емоційно насичений, динамічний, із чіткою жанровою основою. Попри те, що у стрічці зафільмовано реальні події, вона має вигляд художнього кіно. Для мене це такий екшен-трилер, який за своєю силою перевершує той же серіал “Чорнобиль”.
“2000 метрів до Андріївки” розповідає про війну більше й інакше, ніж більшість репортажів чи фільмів. Режисер використав відео з бодикамер і шоломів військових тобто ми буквально перебуваємо поруч із солдатами, дивимося на війну очима воїнів. Це дає ближчий рівень присутності та правди. А автор не є незалежним спостерігачем. Як і у “20 днях у Маріуполі”, Мстислав один з учасників тих подій, про які розповідає, що вкрай важливо для сприйняття стрічки.
Фільм не просто інформує, він втягує глядача в саму суть подій. Для української аудиторії це особливо важливо, адже кожен має своє сприйняття війни залежно від того, чи воює, чи живе у прифронтовому місті, чи за тисячу кілометрів від фронту. Ця стрічка допомагає зрозуміти, що відчувають ті, хто на передовій. Вона робить усіх глядачів учасниками подій.