14 грудня 1995 року в Єлисейському палаці за участі президента Клінтона та європейських лідерів було урочисто підписано Дейтонську угоду, що мала зупинити майже чотирирічний конфлікт у Боснії й Герцеговині.
На церемонії не було помітних ознак примирення: політики формально тиснули руки і не встановлювали довіри, а голова боснійської делегації визнавав, що його уряд погоджується на компроміс не з ентузіазмом, а змушено.
До того США довго вагалися втручатися — візуально пріоритети американської зовнішньої політики були зосереджені на великій трансформації в Європі та світі, і Балкани довгий час сприймалися як периферійне питання.
Мирні ініціативи й переговори велися ще на початку 1990-х, але поруч формувалися карти поділу територій за етнічною ознакою, що лише загострило суперечки й сприяло актам насильства, виселенню та депортаціям.
У березні 1994 року під тиском Заходу боснійські й хорватські сили підписали Вашингтонську угоду, яка припинила їхню відкриту фазу конфлікту і стала першою частиною ширшого мирного плану.
Поворотним моментом стало літо 1995 року: трагедія в Сребрениці й обстріли ринку Маркале, під час яких загинули десятки людей, переконали західних політиків у необхідності рішучіших дій, після чого НАТО почало обмежені удари по позиціях боснійських сербів.
На землі зміна балансу також сталася: союзні операції боснійців і хорватів просунулися і загрожували сербським опорним пунктам, а на прізвисько «Бульдозер» у ті роки наростала репутація людини, що «розчищала шлях» у бойових діях.
Ключову роль у завершенні переговорів відіграв спеціальний представник США Ричард Голбрук, який поєднував переконування, шантаж і готовність до застосування сили, аби примусити сторони сісти за стіл перемовин та укласти угоду.
Певний драматизм переговорному процесу надала «ізоляція» лідерів на американській базі Райт‑Паттерсон у Огайо, де делегації працювали під суворими обмеженнями на контакти із зовнішнім світом та за умовами жорсткого контролю інформації.
Після тривалих домовленостей у листопаді 1995 року американський уряд оголосив про досягнення мирного плану, а офіційне підписання тексту відбулося в Парижі; угода включала 11 додатків і передбачала складний адміністративний поділ країни.
За домовленістю боснійські серби отримали близько 49% території, федерація босняків і хорватів — приблизно 51%, а для нагляду за виконанням створили посаду Високого представника з питань Боснії і Герцеговини.
Дейтонська угода зупинила бойові дії, але не усунула суперечностей: за тридцять років після підписання мир в країні лишається крихким, політична тканина — розділеною, а пам’ять і травми — невичерпаними.
Як і тоді, сьогодні ключові питання залишаються політичними: компроміси врятували життя та зупинили війну, але не створили єдину національну ідентичність чи стійкий механізм порозуміння між трьома народами.
Метафора тієї мирної угоди — як пляшка ракії, склеєна й неідеальна — відображає і її силу, й тендітність: договір тримався і дав шанс на мир, але залишив системні проблеми, які досі потребують вирішення.