“Були козаки, навіть Хмельницький” – як живуть люди в унікальному екопоселенні

На Черкащині під Чигирином люди живуть в унікальному екопоселенні “Чарівне”. Його понад 12 років тому заснував уродженець Кривого Рогу Сергій Колесник на території села Чмирівка.

Чоловік шукав унікальні природні ландшафти, щоб поїхати подалі від міської метушні. Почав відновлювати закинуте село й поступово повертає його до життя. Місцеві мешканці дотримуються концепції збереження природи, вирощують городину, розводять домашню худобу й займаються бджільництвом.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала в екопоселенні й дізналася, як там живуть люди.

ЧМИРЕВА ГОРА

Під колесами машини тріщить сухий гравій, камінці стукотять по кузову. Вузька дорога пролягає між полями й горбистими галявинами, вкритими пожовклою травою. За селом Чмирівка близько 5 хв не видно жодного будинку. І ось за схилом виростають старі українські хатинки, городи з бадиллям кукурудзи й картоплі, фіолетові й рожеві айстри, посаджені рядочком.

Із деревʼяного будинку виходить статний чоловік. Енергійно прямує назустріч, у руці тримає мобільний. Це – засновник екопоселення Сергій Колісник, який 10 років тому вирішив покинути рідний Кривий Ріг.

– У місті набридло, повітря немає нормального. Із харчуванням теж проблеми, бо хороших продуктів не знайдеш. Вирішили, що потрібно шукати екологічну, продовольчу й фізичну безпеку для сімʼї, бо ж у нас тут не трапляється ніяких правопорушень, – розповідає Сергій біля своєї зеленої садиби. – Як виявилося, в Україні не так багато місць, де можна жити спокійно, бо там шахти, там заводи, там Чорнобиль.

Із групою однодумців і екологів Колісник зібралися й поїхали шукати екологічно чисті місцини. Біля одного з монастирів, де козацький став, зупинилися пообідати. Тоді ж підʼїхав козак на коні з шаблею.

– Сказали, що шукаємо. Він порадив: “Знаю гарне місце – три “Ч” – Черкаська область, Чигиринський район, село Чмирівка”, – згадує Сергій. – Коли вперше приїхали сюди, то все так хмелем поросло, що не видно було будівель. Бурʼян на цьому місці у два з половиною метри стояв. Виїхали сюди на пікнік, роздивилися, що місце гарне. Оселилися тут завдяки місцевому голові Івану Яковичу Кедрі, я називаю його “чиновник від Бога”. Приїхали о пів на девʼяту вечора в Новоселицю, і він з нами сюди приїхав.

Голова був радий допомогти за умови, що закинутий населений пункт справді почнуть розвивати. У радянські часи Чмирівка була звичайним українським селом, яке згодом занепало, бо люди виїжджали у міста.

Сергій Колісник приїхав сюди у 2010 році, побудував будинок, баню, облаштував необхідні комунікації. Із часом про поселення почало дізнаватися все більше людей, а вже зараз тут проживають понад 70 осіб, із них 27 – діти. У школу їздять у сусіднє село, із “Чарівного” їх забирає автобус.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Найстаріший завод Європи. Як в Україні видобувають “біле золото”

– Тут переважно молоді сімʼї, а зараз ще й переселенці облаштовуються. У села є перспектива на майбутнє, хоча інші занепадають, – говорить чоловік. – Місцевий історик досліджував село й дізнався, що згадки про нього датовані 1204 роком. Назва походить від слова “чмирь” – знахар відлюдник. Тут була Чмирева гора, де він і жив, за повірʼями. До нього приїжджали козаки, навіть Богдан Хмельницький. Отам на горі була Гайдамацька Січ – вали, церква стояла. Місця тут енергетично дуже сильні.

Купили старі будинки тоді по 2-5 тис. грн й підготували потрібну документацію. Потім нові мешканці купували їх по собівартості без зайвої метушні з паперами.

– Сюди приїхали різні люди, для яких важлива взаємодія з природою. Жителі займаються органічним городництвом, не додають хімікати й добрива – тільки органіка. Дбаємо про екологію, – розповідає Сергій. – У будинках є електрика, вода, каналізація. Газу немає, але опалюємо котлами на дровах. Сміття сортуємо – скло, пластик, залізо вивозимо. Усе органічне йде на городи, а папір спалюємо в печі.

СИЛЬНИЙ ОРГАНІЗМ

Усього в екопоселенні живуть 20 сімей, також залишились близько 10 місцевих. Про “Чарівне” дізнаються із соцмереж або на тематичних фестивалях. Таких поселень в Україні багато, каже Колісник.

– Коли приїхав сюди, то був вражений дружелюбністю місцевих. На городі колись не встигав картоплю копати, бо мав здити з документами в місто. Приїжджаю, а на городі делегація. Думаю: “У містах вночі крадуть, а тут уже вдень”. А люди просто вирішили допомогти. Соромно, що так міг про цих людей подумати.

Жителі поселення мають роботу в містах або віддалено. Багато тут майстрів-будівельників і ремонтників.

– Через те, що тут екологічна місцевість, бо немає поруч доріг чи полів. Тому на місцях кожен починає власне виробництво. Горіхи збирають переробляють, фрукти, городину, хтось завів худобу – кози, корови. Навчилися і роблять такі сири, я в Кривому Розі купляв дорогі, але не кращі на смак, – запевняє Сергій. – Коли з міста виїжджаєш, то потреби для життя значно зменшуються. Із того гардеробу, який був потрібен у місті, вистачає пʼятої частини.

У Кривому Розі чоловік має власний бізнес. У поселенні живе з дружиною має трьох дітей, які народилися тут. Приймав пологи вдома, але у разі необхідності швидка б доїхала швидко. Для вагітних головне спокій, а тут його можна відчути, каже.

– Свого часу хворів, ставили купу діагнозів. Поки не почав займатися собою самостійно, прописували жменю пігулок, від яких не можна було відмовитися. А я взяв, та й відмовився. Почав вивчати народні методи, практики всілякі. Наш організм настільки сильний, що йому не потрібна фармація у тій кількості, що є у містах. Зараз до лікарів звертаємося, але дуже рідко.

У поселенні працює пилорама. Матеріали, що на ній виготовляють, використовують для розбудови села. Зараз всі разом мешканці зводять будівлю для спільного простору.

СПІЙМАЛА БОРСУКА

Більшість будинків розкидані пагорбами й облаштовані в затишних куточках без парканів. До них ведуть стежки й вузькі піщані дороги, що заросли сухою травою й чагарниками. Довкола майорять сухоцвіти й крильця різнокольорових метеликів. Їх тут можна побачити на різний смак, розповідає жителька екопоселення Тетяна Несмашна.

До будинку жінки підійти не наважилися, бо територію охороняє великий пес. Почувши гучний гавкіт Тетяна спускається схилом, щоб зустріти гостей. Одягнена у широкі джинси й футболку, на пояс повʼязала блакитний бомбер.

– Переїхала з іншого поселення через свої обставини. Нас сюди Сергій запросив, – каже Несмашна.

Тетяна родом із Харкова. Вирішила покинути місто, ще коли навчалася в університеті, зізнається.

– Тут мені сестра підсунула книжечку Анастасії. Я була в розпалі занять, але прочитала, скільки там на той час було їх. Ми занурились у цю тему, нічого не хотілося з міста – ні грошей, ні роботи. Марили жити серед природи. Так сталося, що потім переїхали в Полтаву. Там зрозуміли, що маленьке містечко – це все одно не те. Тоді познайомилася зі своїм чоловіком, він купив не території колишнього нашого поселення кілька будиночків. Десять років тому ми одружилися й переїхали туди. Там народилася донька, були домашні пологи, потім зʼявився син.

У “Чарівне” родина переїхала сім років тому. Довго звикали, але зараз тут їхній дім. Діти пішли до школи, що в сусідньому селі.

– Зараз тут класно, усе розвивається. У школу 14 дітей їздять – багатенько, як для села, що було “вмираючим”, – говорить Тетяна й гладить рукою цуценя, що треться об її ноги. – Подобається, бо це те, що шукали. Коли приїжджаємо в місто, то там біганина, нерви. У поселенні спокійно, тихо. Ми цього й прагнули, щоб діти виростали здорові, дихали свіжим повітрям. Зірвав щось з дерева – і зʼїв. Побіг, куди захотів, бо тут безпечно.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Гори сміття, долар по 43 грн і заборона на алкоголь – як хасиди святкували Рош га-Шана в Умані

Родина має металургійний бізнес. Тетяна займається бухгалтерією, а справи веде з дому. Її чоловік родом із Запоріжжя, а зараз розбудовують дім, який купили в поселенні.

– Ми нічого не вирощуємо, бо це важкий труд. У нас своя фірма, дітки, – розповідає Несмашна. – Було три кози, а зараз одна. Тримаємо для молочка, щоб малеча пила. Цуцики є і дуже багато котів. Гроші треба на все, і щоб тут будувати. Матеріали дорого зараз коштують. Тут проводимо з усіма пікніки, збори, різні свята. Самі шиємо костюми, організовуємо гуртки.

Чоловік майже щодня виїжджає в місто у справах. У поселення раз в тиждень приїжджає магазин-автолавка, також сюди привозять пошту. Найближча лікарня у Чигирині.

– Коли дуже висока температура, то доводиться викликати швидку. Якось і мала ковідом хворіла, то не справлялися ми. Маємо сімейного лікаря в Чигирині, тому телефонуємо у разі потреби, якщо треба їдемо. Кожна сімʼя має автівку, коли треба – виїжджаємо у місто. Ми не страждаємо тут, їздимо купувати одяг, товари для школи, на ринок. У нас життя не зупинилося тільки на природі. Відвідуємо розважальні заклади, але більшість часу тут, бо в місті просто неможливо. Відчула це ще в Харкові, коли бачила, як діти бігають на дорогах і думала, що мої так не будуть.

Після початку повномасштабного вторгнення родина зрозуміла, що тут одне з найбільш безпечних місць. Іноді над поселенням пролітають ракети, чути сигнал повітряної тривоги, але тут спокійніше, каже Тетяна.

– Зручності всі в будинку, опалюємо дровами, – продовжує жінка. – Ми живемо під лісом, тому навіть я можу принести дровеняку й розпиляти її. Це не проблема, бо там дуже багато гілок сухих, які відпадають з дерев. У мене Василина (донька Тетяни. – Gazeta.ua) зі мною ходить, але коли завірюха чи сніг, то чоловік уже збирає. Тут кожен живе на свій бюджет. У нас хлопчик інвалід, то потрібні різні коляски, памперси. Деякі родини виїжджають раз на місяць-два щось купити, а ми щотижня і постійно щось треба. Хтось по-максимуму все вирощує, закривають консервацію, мають пасіку. Курей майже всі тримають, а от біля нас ліс, то лисиці все перевертають і зʼїдають.

У поселення часто навідуються дикі тварини. Бігають косулі, бачили навіть сімейство оленів з дитинчатами.

– Собака років пʼять тому спіймала борсука, – згадує жінка. – Зайці постійно, фазани – уся живність тут. Ми живемо у раю.

ПРИХИСТИЛИ 600 ЛЮДЕЙ

Трохи вище ліворуч видніється старий будинок з побіленими фасадами. На вікнах відкриті деревʼяні ставні зеленого кольору, а позаду вгору піднімається листяний ліс. На запах чужинців зривається сіра вівчарка, заскакує на будку біля будинку і починає гавкати.

– Він добрий, не вкусить, – заспокоює господар, який щойно вийшов з будинку. Ходить у футболці і спортивних штанах.

Олександр Бова переїхав у поселення напередодні повномасштабного вторгнення. До цього проживав у містечку Гірник на Донеччині.

– Приїхав спершу до Сергія, планували налагодити виробництво чаю. Познайомились на літньому зʼїзді екопоселень, – розповідає Бова. – І через тиждень війна почалась. Я закінчив курс медіаторів, то їздив і на Донбасі працювати з громадами. Син на той час був з колишньою дружиною у Мелітополі й опинився в окупації. Згодом Бова евакуював дитину й забрав до себе в поселення.

Сідаємо за столиком під деревом. Трохи нижче висить гамак.

– Оселився в гостьовому будиночку Сергія, а потім взяли дім і відремонтували його. І маму забрав, вона з Курахівки. Там брат ще жив, але він комісований після АТО, то поїхав у Фінляндію. Там нічого не осталося, – каже чоловік із сумною посмішкою й червоними очима, повними сліз. – Подумали, що одного будинку мало, то взяли цей і почали його ремонтувати. Рік жили безкоштовно і врешті купили.

Чоловік працює на фрилансі в ІТ- сфері. Трохи вдається заробляти на виробництві чаю, сировину для якого збирає тут у поселенні.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Ходила в одну церкву. Її Епіфаній забрав”- про що говорять і за кого моляться у храмах РПЦ в Києві

– Хотілося екожиття, бо в місті не вистачає цього, – розповідає Олександр. – Ти спершу працюєш-працюєш, а потім віддаєш все в аптеках. Тут здоровʼя покращилося.Коли приїхав, то у мене був неврит головного нерва. Перед переїздом лікувався в Києві місяць, було важко ходити, що навіть до магазину не міг дійти. Це через те, що 10 років працював без відпустки, сидяча робота далася в знаки.

З 2014 року мати Олександра жила під постійними російськими обстрілами. Тому чоловік мріяв вивезти її з небезпечного регіону.

– Була дьоргана, нервова, і рік десь знадобився їй, щоб прийти в нормальний стан. Був такий посттравматичний синдром, – каже чоловік. – Переселенців тут також приймали з усієї України. Близько 600 людей прихистили. Жили вони і в Сергія вдома, і у мене. Сімей шість облаштувалися й залишилися в поселенні. Тобто ми стали частиною “зеленої дороги” – Мережа прихистків на базі екопоселень. Було багато роботи, перші три місяці мало спали, мало їли – у голові “люди”, “люди”. Далі три місяці допомагали облаштовувати будинки – проводили воду, електрику. Півроку пройшло, як один день.

Переселенців годували екологічними продуктами, загалом вегетеріанськими, якими забезпечувала мережа екопоселень. Допомагав з фінансуванням датський фонд.

– Сергій докладав свої гроші, бо людей не залишиш без допомоги. Волонтери почали підтримувати восени минулого року – прислали електропили, генератори, одягу багато. Одна жінка зі Львова, Тетяна, понад сто мішків одягу прислала. Щотижня їздили на пошту забирати – одягли всіх.

Синові Бови подобається жити у селі. Хлопчик мав затримку в розвитку, але за рік зміг наздогнати однолітків. Коли ходить у ліс, то аж розквітає, каже Олександр.

– З новою дружиною Наталкою тут познайомився. Вона теж купила будинок, і зробили такий сімейний хутір. У такий будинок треба багато вложити, щоб було зручно жити. Ми зробили каналізацію, фонд купив бойлер, пральну машинку. Друзі допомогли обігрівачі купити.

У рідномі місті Олександра вже не залишилося дому.

– Місяць тому сказали сусіди, що після обстрілу пошкоджені дах, вікна. Що могли з. речей, то нам переслали восени. Будемо жити вже тут, бо брат хоче теж сюди переїхати. Йому в Київраді відмовили в компенсації на житло, яка положена атовцям. Цілий рік уже домагається, хоч кімнату в гуртожитку.

ДІМ

Олександр Бова проводить у будинок. Перед входом тримає собаку, щоб не гарчала. Крізь маленький коридор проходимо в кухню, заставлену полицями, столами й технікою. У центрі стоїть пічка, побілена вапном, а за нею – туалет, рукомийник і душова. На плиті холоне варена гречка, на столі чайник, чашки, на деревʼяній дошці лежить гроно калини.

Ліворуч у кімнаті син Сашка грає в гру за ноутбуком. Поруч під стіною облаштоване робоче місце з компʼютером. До стелі чоловік прикріпив кільця для спортивних тренувань. З дитиною спить поки в одній кімнаті.

Відкриває шафу й дістає скляні банки з малиновим чаєм. На полицях розставлені пахучі сушені листя, які Бова збирав власними руками. Готує чай у сушарці для прання – поставив решітки й переобладнав пристрій.

Придбав будинок за 50 тис. грн. Є хати й по 100 тис. грн, хоча вони цього не коштують, говорить Бова.

– Користуються ситуацією, що у переселенців немає вибору, – жаліється. – Рік тому ми сюди заїхали. Стояла пічка вже потріскана з глини, не робоча. Майстер-сусід прийшов переробив, поштукатурили. Важко було вставити вікно пластикове, бо електропилка важко бере стіни. Будинок цей збудували на дубі й грабі, що обпалили для міцності. З такого дерева роблять каркас, нашивають планки і обкладають цементною плиткою зовні та зсередини. Тому вони більш стійкі.

Трохи вище за зарослями кущів стоїть ще один будинок. Його родина купила нещодавно, тому не встигли зробити ремонт. Чоловік бере секатор, одягає резинові чоботи. На шляху зрізає гілки й високу траву.

У будівлі вапняні стіни обросли пліснявою й пішли тріщинами. На пічці лежить відкрита шкіряна валіза – з радянськими газетами й фотографіями. Так наче хтось виїжджав поспіхом.

– У такі умови потрапляють переселенці, коли приїжджають сюди. Не всі готові докласти зусиль для того, щоб відремонтувати будинки для комфортного життя, – зізнається Бова.

Трохи вниз на схилі вирощує полуницю, смородину, малину, кабачки й гарбузи. Є тут ліщина і кукурудза, помідори. З двору Олександра відкривається вид на все поселення.

– Тут мій дім, моя кішка, собака – куди я поїду, – говорить наостанок чоловік і проводить до шлагбаума з деревʼяної балки. На згадку дарує банки малинового й горіхового чаю.