25 листопада в Україні вшановують пам’ять жертв голодоморів. О 16:00 люди запалювали свічки, які ставили на підвіконня – на згадку про замучених предків.
Під час Голодомору 1932-1933 років загинули понад 7 мільйонів українців на території УРСР та 3 мільйони за її межами – на Кубані, Північному Кавказі, Нижньому Поволжі та в Казахстані. Серед жертв було близько 1,5 млн дітей віком до 10 років, за даними Українського інституту національної пам’яті.
Кореспондентка Gazeta.ua побувала у двох селах, які теж зіткнулися із наслідками штучного голоду. У Ходоркові на Житомирщині вона поговорила зі 103-річною очевидицею штучного голоду Любов’ю Ярош. А село Красилівку у Київській області відвідала, щоб дізнатися – як зараз живе населений пункт, де під час Голодомору 1932-1933 років загинуло 70% усього населення.
ЇЛИ КРОПИВУ
На старенькому мʼякому кріслі сидить бабуся у червоному халаті, блакитному шовковому фартусі, вʼязаному темно-синьому кардигані й білій з бузковим квітчастим узором хустці. 103-річна Любов Ярош розбирає мішки на волокна, акуратно перебираючи в сухих руках дрібні нитки. На лівій руці виблискує срібна потерта каблучка.
Жінка часто усміхається – і тоді на обличчі ще більше помітні зморшки. Любов майже не чує, тому доводиться говорити голосніше.
– Голод був, хліба не було, – розповідає тремтливим голосом Ярош про роки геноциду. – На полі було, але новий урожай не дождали, а того не хватило. Що бачили, те і їли. Багато дітей померло тоді, і дорослих теж. У мене в роду багато померло, старший брат Михалко – 1914-го, і сама менша Оля – 1929 року народження. Нас троє осталося і батьки. Їли кропиву, липу, блінчики з картоплі й листя робили. Городи засадить не могли, бо не було. Геть усе унічтожили нам – такий був голод.
Зараз Любов Ярош живе у селі Ходорків на Житомирщині. Народилася жінка в сусідніх Пустельниках у багатодітній родині. У господарстві мали корову, курей, тримали свиней. Уже в 1932-му худобу почали забирати в колгосп.
Взимку їли хрін, а він гіркий
– Зими були погані, снігу багато, морози великі були, – згадує жінка. – Зараз 18-20 градусів найбільші морози, а тоді було по 30, а снігу по коліна. Взимку їли хрін, а він гіркий. Тато міг десь купити трошки у євреїв хліба, а грошей не було, то жінка казала: “Потом відробите”. Буханку приніс і потрошку ділив на всіх.
Заможних селян радянська влада відсилала, але маленька Любов не розуміла, куди. Разом із братом Миколою ходили збирати колоски пшениці на поле в сусідньому селі. Нас побачив обʼїжчик, каже жінка.
– Ми прийшли додому й висипали ті колоски на піч, щоб висихали, – говорить Любов із повними сліз очима. – А він же побачив. Та й приходить обʼїжчик, а на печі решето. Він у нього позбирав колосочки, а ми плакали, просили його не забирать. Забрав… Боялися всю жизнь, що голод знов буде. І не говорили про це ніколи. Мовчали аж до 1990 годов. У нас город пустий був, зілля поросло. Люди на вулицях помирали, то забирали й у яму закопували головами у різні боки. Корови тоже здихали від голоду, бо ж ніхто не пас їх на полі. Відвозили їх на кладовище, а люди просили: “Дайте нам того мʼяса!”. Воно ж не травлене було, нічого. Вредні! Не давали обрізать кусок мʼяса. Доставали бутилочку з тим, з креоліном. Ним обілляли, і всередині, а люди набрали того мяса, наварили – і повмирали. Мій брат тоже казав, щоб пішли понабирали, а батько каже: “Нє, діти, як то будем їсти – то повмираємо”.
Люди на вулицях помирали, то забирали й у яму закопували головами у різні боки
Після Голодомору родина жила трохи краще. Батьки працювали в колгоспі, засіяли город картоплею, сіяли жито. Під час Другої світової війни Любов працювала на залізниці. Згодом радянська влада відправила тих, хто був в окупації, на відпрацювання. Ярош поїхала у Луганськ.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Порошенко в Києві на колінах вшанував жертв Голодомору. Десятки людей запалили свічки – фото, відео
Зараз Любов Ярош живе з донькою в Ходоркові у будинку, який збудували з чоловіком. У хаті є бойлер, газ, туалет і душ. Жінки тримають свійських птахів і котів. Зараз плетуть кікімори для бійців ЗСУ з мішковини, щоб наблизити перемогу.
СТАЛІН СКОМАНДУВАВ
Село Красилівка розташоване за кілька кілометрів від Броварів. Сюди часто курсують приміські маршрутки й автобуси. Одразу на вʼїзді з траси – стоїть супермаркет. На вулиці не видно пішоходів, а місцеві переважно проїжджають на велосипедах.
Майже всі вулиці встелені новим асфальтом зі свіжою розміткою. Більшість будинків тут – приватні, є кілька багатоквартирних двоповерхівок. У садках перед парканами – доглянуті садки й “голі” фруктові дерева. Є у селі й елітні домівки – кілька поверхів заввишки, із камерами спостережень на високих заборах і ліпниною на фасадах.
Перша письмова згадка про Красилівку походить з польської люстрації 1636 року. Раніше село було монастирською вотчиною Києво-Печерської Лаври, а пізніше на ці землі прийшли козаки. Зараз у Красилівці проживають понад 3745 людей.
Тут працюють дитячий садок, школа, дві бібліотеки, медична амбулаторія, перукарня, магазини й кавʼярні. Місцеві мешканці займається переважно вирощуванням ранніх овочів і садівництвом. Називають себе “пучков’язами” – в’яжуть городину в пучки і продають на ринках Києва. У самій Красилівці базару немає.
У центрі села біля магазинів стоять доглянуті сільські будиночки. Від одного з подвірʼїв відʼїжджає швидка допомога. За нею повільно переходить дорогу літня жінка. Спирається на деревʼяний ціпок.
– Я тут місцева, і батьки мої звідси, – каже вона, зітхаючи, і стає біля зелених воріт біля свого двору. За парканом видно сухе плетиво винограду. Називається Ганною. – У Голодомор мені тоді було 3 годи, то мало вже памʼятаю. Розказувала мати, як жили трудно.
Ходили по полях, картоплю гнилу собирали
Голос жінки тремтить, мов струна, а очі сльозяться від вітру чи то від спогадів. Ганна народилася у 1931 році, усього в родині було 10 дітей. Жили бідно, але мали корову, згадує бабуся.
– Ходили по полях, картоплю гнилу собирали, – розповідає Ганна. – Млинчики пекли, зілля, яке росло, рвали й варили. Ой, дитя… Багато людей померло. У нас і дід, і баба, чотири душі пішло. Бувало всяке, що і на вулиці помирали, але наші в хаті. Сталін закомандував, хотів винищити нас.
Голод після Другої світової війни також зачепив Красилівку. Але тоді було набагато легше, зізнається жінка.
– У нас корівка була, а знаєте, як корівка є, то і молочко, і мʼясо, – каже Ганна і намагається розгледіти риси мого обличчя. – їздили по хлібець на Западну, бо тут не було. Зараз Росія так само хоче нас унічтожить, але ми встоїмо. Ми ото тільки при Брєжнєву трохи пожили. Наша сімʼя бідно жила, бо батька не було – на війні помер. Тоді про голод ніхто не говорив, бо всі були в “кулаку”.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Люди відрізали собі кінцівки і їли. Мали вижити будь-якою ціною” – Лариса Волошина
Ганна стискає руку у кулак і піднімає догори. Носить робочі білі рукавиці.
Зараз бабуся самотня. Дітей не має, а племінник мешкає у другій половині будинку.
– Важко жити, – говорить крізь сльози. – У мене 42 годи стажу, а тепер 400 гривень пенсія. Робила колись і ланковою, і на пльонках (у теплицях. – Gazeta.ua). Поїхала я в совбез і питаю, чого ж так. А вона каже: “У вас гола пенсія”.
Щоб Росія напала на Україну – де це видано?
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, жінка здивувалася. Ніколи б не могла подумати, що росіяни нападуть, зізнається.
– Балакать-балакали, а не вірила. Щоб Росія напала на Україну – де це видано? Коли так і вийшло. Встаю вранці – щось як гуркнуло! Я думала, що гроза… А потім племінник сказав: “Війна”.
За свідченнями, у Красилівці під час Голодомору загинуло понад 2 тис. осіб – 70% тогочасного населення. Щоправда, встановити вдалося тільки пʼятьох. Зараз у селі проживають понад 3745 людей. Тут працюють підприємства й теплиці. На роботу ж місцеві їздять переважно у Київ.
СЕЛО ЖИВЕ
У магазині біля будинку старожилки справжній ажіотаж. Тут продають найсвіжіші продукти, говорять. Продавчині ж стверджують, що “сильного” голоду у Красилівці не було.
– Я ще колись екзамен здавала з історії, – каже касирка Світлана. – То було питання про Голодомор, то я й розказувала про Красилівку. А мене питає вчитель: “Хіба тут був голод?”. Мати казала, що в сусідній Красилівці, що ближче до Чернігова, то там тяжко було людям тоді. А у нас не так.
Надворі у салатовому “Запорожці” сидить чоловік у камуфляжному бушлаті. Пʼє каву з паперового стаканчика й розмовляє з дружиною, що сидить у хустці на задньому сидінні.
– Це нада старіших людей питань, вони є, але більшість далеко живуть, – розповідає 70-річний Микола. – Вони старались за це не розказувать ніколи, бо не можна було та й не хотіли вспоминать. Казали: “Діти, лучше б вам не бачить цього…”
Зараз Красилівка розквітає, зізнається чоловік. Жителі заробляють на вирощуванні городини, розбудовують парники. Продукти возять у столицю.
– Село гарно живе. При союзі ферми стояли, колгосп. Як почав розпадатися Союз, то кацапи дали указ все унічтожить. Але стало краще все. Раньше на Москву продукти возили, то по 15 автобусів за день відправляли. Кормили москалів, – роздратовано говорить чоловік. – Вони казали: “Что это за город такой – Крамиловка?”