У березні видання The Washington Post опублікувало скандальний матеріал, про те, що у селі Маків на Хмельниччині не залишилося чоловіків призовного віку. Більшість із них, нібито, мобілізували. Інші, мовляв, – втекли за кордон або переховуються. Писали, що значна частина мобілізованих загинули. Gazeta.ua зробила власний репортаж. І тепер ми маємо більше історій звідти.
Маків – це відносно невелике село на Хмельниччині з населенням близько 3 тис. людей. До кордону з Молдовою і Румунією трохи більше 2 годин їзди машиною. Тож чимало місцевих часто виїжджають за кордон на різні сезонні роботи. Пояснюють просто: “Вдома заробити грошей ніде”. Людей на вулицях тут, направду, мало. Більшість – літні чоловіки, жінки або діти.
ХТО ВИКОПАЄ МОГИЛУ?
Валентині Осадчій – 57 років, працює прибиральницею у сільському комунальному господарстві. Має трьох синів. Середнього та молодшого мобілізували минулого року. Старший – має інвалідність з дитинства.
Її ми зустріли на подвір’ї маківського ліцею, до якого веде алея, засаджена кущами, обабіч – старий дитсадок і аптека. Навчальний заклад зачинений, у дітей канікули. Учителів теж немає.
Валентина із напарницею старанно шаркають мітлами на подвір’ї. Сухі гілки й папірці скидають у тачку. Обличчя жінок вкриті пилюкою.
– Чоловіків у селі справді залишилось мало. Та й ті воліють на вулицях не показуватись і ховаються вдома, щоби не забрали до війська, – каже Осадча.
Багато маківчан зараз нарікають на місцеву владу. І не через сприяння мобілізації, а тому, що там не змогли знайти нікого з чоловіків для безоплатного викопування могили загиблому односельцеві. Тож у сільраді сказали, що це має робити Валентина. Дарма, що у неї два сини у війську. Олександр після військової підготовки потрапив під Авдіївку, Павло зараз У Хмельницькому, його навчання от-от завершиться.
– Начальник нашого комунального підприємства попросив голову (громади. – Gazeta.ua), щоб дав наших водокатів або двох робочих зі школи, – розповідає Валентина з іронічною посмішкою. – Той відповів: “Маєш Вальку в комуналці, а коло неї ще є. Вперед! Хай ідуть копають”.
Щоправда, поміч таки прибула. До роботи стали місцеві пожежники в обов’язки яких подібне не входить.
– Я замітала дорогу тоді, як за нами приїхали хлопці на пожарній. Ми то не копали, бо начальник прислав трактора. Але підкидали й вирівнювали могилу.
Обличчя прибиральниці біліє, дихання збивається. На очах виступають сльози.
– Ладнала могилу загиблому, а у мене два сина воюють! Є у нього совість, що мене посилав? Йому вже дзвонили хлопці з передової і казали: “Як це допустили?”, – не стримує ридання жінка.
– Голова правди не хоче. Взʼївся на нас, – говорить Валентина. – У них був виконком, то підняли ж питання про копання цієї могили. Голова сказав, що від своїх слів не відмовляється (мається на увазі його заява про відправлення на копання могили Валентини Осадчої. – Gazeta.ua).
НА РОБОТУ – ПЕРЕБІЖКАМИ
Біля господарчої крамниці жінка у чорній жилетці, продавчиня. На вигляд їй років 45. Представляється Світланою.
– Трошки не так у статті написали (мова про матеріал The Washington Post, що у селі мобілізували майже усіх чоловіків. – Gazeta.ua). Не прямо вже всіх забрали, – каже. – Але ходить військкомат і кругом хлопців виловлюють. Особливо вранці, коли на роботу люди добираються. Але дивіться – он один поїхав, а он – другий. То значить же є чоловіки? Усіх нас цікавить, чому так перебільшили?
– У тебе є ловушка для мишей? – розмову перебиває худорлява жінка. Світлана кидає граблі в сторону та йде відпускати клієнтку.
За кілька хвилин продавчиня повертається на вулицю. Згадує 24 лютого 2022-го, як дату, що безповоротно змінила життя у селі на “до” і “після”. Адже саме після початку повномасштабного вторгнення маківчани почали масово виїжджати за кордон на заробітки. На місцевих підприємствах нині брак працівників.
Кого побачили – зразу забирали. З-під дому, з городу чи із дороги
– Раніше мали два санаторії, цукровий завод. Поступово не стало нічого…. Ще і тому люди виїжджають, – продовжує Світлана. – Багато наших служать, воюють. У сільській раді точно скажуть, скільки на фронті. Там на стіні висять портрети загиблих. Чоловіки зараз намагаються з роботи і на роботу перебіжками добиратися. Раніше щодня ТЦК приїжджали. Кого побачили – зразу забирали. З-під дому, з городу чи із дороги.
З початку війни добровольцями на фронт пішло багато маківчан та жителів з інших сіл громади. Однак мотивація у людей поступово згасала, адже в населених пунктах почастішали похорони молодих хлопців. Минулого разу у Макові ховали вояка у березні.
– А перед цим у Слобідці ховали і у Дунаївцях, – веде далі Світлана. – Я б хотіла, щоб якщо воювати, то хай ідуть усі. Починаючи від депутатів, воєнкомів і тоді вже закінчуючи звичайними людьми. Щоб ми вперед, а вони ішли за нами. Ми повинні захищати Батьківщину, але справедливо.
СІЛЬРАДА: ТАЄМНИЦЯ ВОЄННОГО СТАНУ
У сільраді прохолодно й тихо. На стіні в коридорі – стенд з фотографіями чоловіків, загиблих на фронті. У кутку під їхніми світлинами – ваза з червоними гвоздиками.
У кабінеті поруч гамірно. На стук спершу ніхто не відповідає, але веселі жіночі голоси враз стихають. Деревʼяні двері відчиняються зі скрипом. Невелика світла кімната заставлена письмовими столами зі стосами паперів і канцелярських приладь. Працівниці сільської ради мовчки переглядаються.
Говорити вони неохочі. Дані про кількість мобілізованих не розголошують, посилаючись на те, що це протизаконно. У розмові з держслужбовцями виникають довгі паузи. Місцевим ніяково, вочевидь, у Макові сталася колотнеча.
– Питайте тих, хто в тій статті говорив, – відказує жінка, що сидить біля дверей.
– Хай розказують, що вони наколотили, – додає колега навпроти. – Це всьо ліцей!
– Ми не знаємо нічого. Воєнний стан зараз, то нащо це все робити?, – говорять жінки майже одночасно.
– Чи на місці голова громади? – питаю.
– Є, – говорить одна із працівниць.
Її миттю зацитькує інша.
– Сьогодні відсутній, – говорить посміхаючись.
До голови Маківської територіальної громади Владислава Галачинського ми додатково телефонували напередодні приїзду в село. Він наголосив, що часу для особистої зустрічі у нього немає через зайнятість.
– Я усім ЗМІ казав одне-єдине. І вам це саме повторю: викладена інформація у статті (The Washington Post. – Gazeta.ua) не відповідає дійсності! Більше я нічого говорити не буду. Ми не роздували цю ситуацію, – заявив Галачинський.
За ліцеєм на дитмайданчику гуляють підлітки. Мовчки лускають насіння й дивляться в телефони. 15-річна Ангеліна розповідає, що в Макові зараз стало дуже нудно. Бо молодь боїться виходити на вулицю. Чоловіки за 20 – переважно сидять вдома.
– У нас батько воює. Спершу допомагав у теробороні, а зараз вже на Херсонщині, – каже дівчина. – Найважче відпускати його після того, як приїжджає у відпустку. У ці дні здається, що все, як раніше і що він завжди буде з нами. Взагалі це несправедливо, що одні воюють, а інші – ховаються, чи втекли за кордон.
ВІЙНА І МИР
Загиблих на війні місцеві ховають на цвинтарі, що на сільській околиці. По обидва боки дороги, що веде до місця поховань доглянуті двори. Вирує мирне життя. Люди метушаться на городах, у садках, біля вуликів, десь далеко – реве трактор, чути як у когось дзижчить болгарка. У повітрі стоїть запах по-весняному теплої розораної землі та первоцвітів.
Могили загиблих видно здалеку – над ними майорять прапори. Поховання прибрані. На одному з них лежить мандаринка, стоїть миска з кашею, відкрита пляшка горілки і склянка. Із цвинтаря добре видно сільські хати, сотки ще не засаджених городів та високі дерева, які ось-ось зацвітуть.
На зворотній дорозі зустрічаю першого за відрядження чоловіка призовного віку. 28-річний Іван гуляє з донькою. Він працює рятувальником у ДСНС. Переконує: “Мобілізації не боюся. Якщо буде треба – піду на війну”.
– Якби деяких знайомих (які не хочуть мобілізуватися. – Gazeta.ua) закинули на рік-два без ротації на передову, то я б подивився, що вони говорили, – каже Іван. – У мене є друзі, які воюють і вже давно не бували вдома. З Макова мало насправді людей на фронті. Мене тут жодного разу з військкомату ніхто не зупиняв. Хоча колегу пʼять разів перевіряли.
Щоб мобілізувати людей – усе має бути жорстко
Із села на війну мобілізували не більше 100 чоловіків, переконує рятувальник. А особисто серед його знайомих більшість – не воюють. Хтось має бронь, а хтось – за кордоном.
– Просто вийдіть до цілодобового магазину в Шатаві (село, яке входить до Маківської громади. – Gazeta.ua) й побачите – скільки там чоловіків ходить! Якби військкомат зробив облаву, то багатьох би забрали. У тещі в селі, знаю, були облави. Бусами заїжджали з ТЦК. Їх там побили навіть, – каже чоловік. – Проблему ж у Макові роздули. Загалом, щоб мобілізувати людей – усе має бути найперше жорстко на законодавчому рівні. Виходу ж немає: або ми виграємо війну, або росіяни нас поневолять і ще змусять воювати проти Європи. Ніхто не хоче на війну, але хтось же мусить.
САМ НЕ ПІДУ
За кілька годин у Макові зустрічаю ще кількох чоловіків призовного віку. Один з них у потертих широких штанях обрізає дерева за сірими ворітьми з-за яких видно стареньку хатину з пластиковими вікнами.
28-річний Валерій неохоче вітається та стисло розповідає про себе: родини не маю, працював перевізником за кордоном, де заробляв по 50 євро за зміну. У Маків повернувся за кілька днів до повномасштабного вторгнення і вже не зміг виїхати назад.
Нині Валерій безробітний. Влаштовуватися на роботу не хоче через страх іти в ТЦК. А без документів з військкомату – офіційно не оформлюють, – пояснює.
– Зараз допомагаю сусідам – там щось зроблю, там піднесу. Якусь копійку і маю. Багато наших хлопців вже на фронті. Мені ще повістку не давали. Якщо ж зупинять і вручать, то пручатись не буду, – каже Валерій, гладячи рукою старенького ротвейлера. – Але сам іти не хочу. Навіть зброю не тримав ніколи у руках, то чим я там допоможу? Усі зі Сходу приїхали на Захід (має на увазі внутрішніх переселенців. – Gazeta.ua), а західняки йдуть на Схід воювати!
Чоловік майже не виходить з дому – тільки в магазин або на пошту. Але переконує, що не через страх мобілізації.
– Більше немає потреби просто кудись іти, – пояснює. – От у нас кажуть, що до 27 років не забирають хлопців. Це все брехня! Всіх гребуть і одразу в учєбку. Щоб я пішов добровільно воювати? Та ніколи. Це все незрозуміло, ще і коли закінчиться. Тут ракета летить і вже страшно, а там же таке робиться!
Дорогою до зупинки знову зустрічаю продавчиню Світлану. Жінка уже відшукала скандальну статтю у мережі. Підходить і відразу показує на телефоні переклад із The Washington Post.
– Я ось це читаю. Найбільше непокоїть, що все показали однобоко, – каже жінка. – Таке враження, наче всі у нас повтікали, а село не патріотичне. Та у Макові гарні люди живуть. Від початку війни ми допомагаємо військовим. Плетемо сітки, робимо тушонку, збираємо гуманітарку й веземо на фронт. У нас тут директор будинку культури цим раніше завідував. Зараз його мобілізували.
Та Світлана усе ж знаходить один “плюс” у матеріалі американського видання: рейдів ТЦК стало менше.