Проблема нашого суспільства у відсутності інституту репутації
Є люди, яким пороблено потрапляти в неприємні ситуації. Хрестоматійним випадком є український політик, народний депутат України Микола Тищенко, відомий багатьом як Коля Котлета. Скандали, в які він час від часу потрапляє, не можуть бути спрогнозовані владою. А події, які люди не можуть спрогнозувати, заведено називати казусом. Тож сам Тищенко часто для влади є казусом.
2019 року Тищенко переміг у 219-му окрузі у Святошинському районі Києва. Микола Миколайович пасіонарій. Але пасіонарність немає нічого спільного з іншими людськими якостями: порядність/непорядність, розум/дурість, жадібність/щедрість, жорстокість/лагідність. У народі кажуть: гірше дурня лише дурень з ініціативою.
Новоспечений нардеп так хотів змінити світ під себе, що весь час потрапляв у скандали. Бо енергії багато, а розуміння процесу мало.
Спочатку його як кума Єрмака просували по партійній лінії. І він став навіть головою Закарпатської обласної організації партії. Але після скандалів із рестораном “Велюр”, плутаниною між Закарпаттям та Прикарпаттям прийшла черга “Закарпатського котла”, з якого довелося виходити Миколі Миколайовичу. Після чого його партійна кар’єра закінчилася. Далі було “налагодження зв’язків із тайванською діаспорою” і його взагалі викинули з партії.
А після скандалу із затримкою та побиттям військового в Дніпрі від Тищенка відрікся і кум Андрій Єрмак. І почали навіть говорити, що Колю Котлету віддадуть на заклання. Він сяде надовго й показово. Але я так не думаю. Під відео мого інтерв’ю Бориславу Березі про Тищенка написали цікавий коментар: “Коля, як і Мар’яна Безугла. Тільки хлопчик”.
Вони обоє для влади є глибоко своїми. А своїх не кидають. Тому ті, хто зашкварився у скандалах просто йдуть “в сторону лєса” це сленговий вислів у середовищі лояльних до Зеленського депутатів-“слуг”. Означає він те, що в інтересах партії люди, які втратили репутацію, йдуть у тінь, щоб не дискредитувати Зеленського, Офіс президента, партію.
А в СІЗО тримають таких, як Олександр Дубінський. Який, жорстко критикуючи “зелену” владу, перестав для них бути своїм. Таким чином забезпечується своєрідний закон мовчання, омерта. Відставні депутати не в пулі, але мовчать, хоч їм і є що сказати.
Розглянемо останній випадок: незаконне затримання людини та її побиття.
Версія сторони Миколи Тищенка в тому, що команда нардепа спільно з поліцейським здійснювали слідчі дії стосовно ботоферми чи колцентру, які систематично займаються шахрайством та підпрацьовують на ворога. А постраждалий, ексвійськовий Дмитро Павлов, начебто був охоронцем цієї “фірми”, провокував “слідчу групу”, і тому у групи Тищенка не було іншого вибору, як його нейтралізувати.
Ми маємо поставити державі й суспільству кілька запитань. Перше: у чому роль депутата Верховної Ради? Щоб створювати нормативні умови, щоб колцентри не існували зовсім або існували у правовому полі. Місія депутата не доганяти злодіїв. Його місія вносити необхідні зміни до Кримінального кодексу.
Навіть якщо припустити, що Тищенко чесно хотів не перекришувати колцентр, а побороти зло, то й у цьому випадку він неправий. Бо це не його справа. Він може здійснювати так званий депутатський контроль через роботу в депутатській тимчасовій слідчій комісії, ТСК. А не ганятися за уявними злочинцями.
Наше суспільство переважно не зовсім доросле. Тому й очікування від депутатів: допомагати, проводити особисті прийоми, вирішувати дріб’язкові особисті проблеми людей. І бігати ловити злодіїв. А має бути не так. Тому від депутатів і не очікують кропіткої роботи в ТСК, де розглядають проблеми, і в комітетах, де напрацьовують нормативи, які виправлять ситуацію.
А “доганяти” то вже справа інших інституцій.
Друге запитання: чи мали право охоронці Тищенка здійснювати якісь слідчі дії, навіть допомагаючи поліції? Ні! А навіщо тоді держава, якій ми делегували право на насильство?
Чи в нас уже магнати мають право на власні армії? Бо ми ж розуміємо: у багатьох нардепів є власна воєнізована охорона.
І окреме запитання: чому з таким щастям і не на фронті? Бо саме з таких маленьких, але кричущих фактів і складається демотивація. І це основна “етична відмазка” для ухилянтів: “Чого я йтиму на війну, коли он здорові й бадьорі охоронці нардепів у тилу шастають?”
І назріває запитання: а якщо це було просто намаганням перекришувати об’єкт?
Із перехоплених від Тищенка дзвінків і формується припущення: Микола Миколайович грає Робін Гуда і “бореться з корупцією”, бо це не їхня корупція. І ми по всій країні бачимо такі приклади. Ось нібито затримали на хабарі міського голову Сум. Але ж він не “слуга”, він із “Батьківщини”. Ось десь спіймали місцевих депутатів на хабарях чи керівників комунальних підприємств. Але потім виявляється, що вони жодним чином не пов’язані з партією влади чи командою. І в суспільства та партнерів формується враження, що наша влада бореться лише з корупцією, якої сама не кришує. І таким чином зачищає ринок під себе. “Друзям усе, ворогам закон”.
І ще одне важливе запитання: чому держава не комунікує із суспільством? Бо те, що бачимо, комунікацією не назвеш. Маємо купу позитивних новин. І повне ігнорування кричущих і болючих тем.
Бо якщо Тищенко перекришовує ботоферми, то чому держава їх не може закрити? Чому не бачимо в ефірах “Єдиного марафону” експертного обговорення: як унормувати через кодекси, закони й підзаконні акти проблему? Як насісти на інші схеми, на яких шахраї від влади можуть заробляти ліві мільйони?
Бо на будь-які звинувачення влади в корупції дзеркально звинувачуються громадські активісти чи ЗМІ у підриві авторитету влади, національної єдності чи навіть у грі на користь ворога.
Маємо головну ментальну проблему нашого суспільства відсутність інституту репутації. Притому репутації пов’язаної. Коли за дії депутата відповідає вся політична сила.
Це на Заході так: зашкварився чиновник у Лондоні, підмочив репутацію і прем’єр Джонсон іде у відставку. Щоб не кидати тіні на всю партію. У нас скільки завгодно людей у політиці може втрачати репутацію влада від них максимум може відмахнутися і дати їм “відійти в бік лісу”.
А все чому? Гляньмо соціологію. У нас деякі державні інституції мають сильно мінусові рейтинги. Останні опитування Центру Разумкова показують рівень довіри до інституцій і політиків. Репутація депутатського корпусу мінус. Рівень довіри до прокуратури, суддів, антикорупційних органів мінус. Репутація Арахамії, Стефанчука, Єрмака мінус.
Але 54 відсотки людей продовжують довіряти Зеленському. І це при тому, що він ніколи й не крився, що ось оцей прокурор на 100% його, що країною йому допомагають управляти п’ять-шість менеджерів. Що фракція “Слуги народу” його фракція, його солдати. І всі кругом погані. А він хороший.
І питання тут якраз не до влади, а до суспільства: скільки ще потрібно зашкварів від депутатів, міністрів, щоб упала тінь і на президента? Щоб електорально залежна влада почала реагувати на справжні проблеми? Щоб тих, хто “втратив обличчя”, наздоганяли відповідні органи?
Мій вердикт: влада на це не здатна .