Найдовший деревʼяний міст України збудований у селі Каплинці на Полтавщині. Він проходить через річку Удай, довжиною – понад 240 м.
Міст збудували наприкінці XIX ст, за інформацією у відкритих джерелах в інтернеті. Однак місцеві переконують: насправді переправу звели у 1933-му, щоб скоротити дорогу до міста Пирятин, неподалік села.
Як цей міст врятував українців під час голоду та в якому стані переправа зараз – дізнавалася кореспондентка Gazeta.ua.
ІСТОРІЯ І НОВЕ ПОКОЛІННЯ
– У нас таких старих вже і немає, шо жили в Каплинцях, як строїли міст. Один остався, але чи згадає? Йому вже під 100 год, – сидячи на мопеді під єдиним у Каплинцях магазином розповідає місцевий Олексій Шурхало. Одягнений у синю робу і бежеву панаму. Поруч із ним односельчанин – 64-річний Микола. – З протилежного боку (мосту. – Gazeta.ua) колись був пляж шикарний. Через нього до центра Пирятина можна доїхати – усього шість кілометрів.
Найдовший деревʼяний міст України пролягає над річкою Удай. У цьому місці водойма тече звивисто й утворює лимани й заплави. Тому більша частина території поблизу села – заболочена. Каплинці розташовані у Пирятинській громаді на Полтавщині, за 17 км від Пирятина. Історія села сягає XVII століття. За однією з версій, його назва походить від урочища Каплино, де з джерела витікала вода.
У минулому столітті – це був розвинений населений пункт. Тут проживало близько 1500 осіб. У 1958 році на території села відбулося об’єднання колгоспів. Економічний розвиток продовжувався і в наступні десятиліття колгосп став частиною великого аграрного об’єднання, яке спеціалізувалося на тваринництві та обробці землі.
Переправу через Удай почали будувати таки у 1933 році. До того часу прямої дороги на Пирятин із Каплинців не було. Селяни мусили їхати 17 км по розбитим об’їздним шляхам. На протилежний бік річки часто добиралися човнами.
– Дороги тої і зараз немає (якісно прокладеної на Пирятин. – Gazeta.ua), а тоді тим більше не було. Зараз шкільний автобус почав їздити і вже аварія була. А зима прийде, то він на гору не виїде, бо там отакі ями! – скаржиться Шурхало і промовляється, що він – чоловік старости села. – Давно вже просимо зробити нам дорогу. Гроші виділяють, ремонтують по всьому району, а у нас – ні.
Дорога до Каплинців і справді розбита. Обʼїхати ями посеред асфальту майже нереально. Тож автомобілі рухаються тут із мінімальною швидкістю.
Сьогодні в мальовничому селі живе біля 350 людей. Кілька років тому тут закрили місцеву школу через брак учнів. Нині дітей возять у Пирятин. У Каплинцях працює клуб, бібліотека, фельдшерський пункт, куди раз у місяць приїжджають лікарі.
Пирятин і Каплинці ділили, чий він буде
– На тому боці річки був таки красивий пляж, білий пісок, – згадує Микола. – Пирятин і Каплинці ділили, чий він буде. Знаєте, як воно буває у хлопців? Чубилися. Прийшов, покривало кинеш – і отдихаєш. Була база відпочинку рядом – “Прилуки”. Зараз пляж розчистити не можна. Бо там Пирятинський парк – природоохоронна територія. Міст колись широкий був, красивий, казали старожили. Але ми вже його таким не застали.
У річці біля моста колись водилося повно риби. А раків місцеві виловлювали відрами у човни.
СТАРИЙ МІСТ
Громадський транспорт у Каплинцях їздить усього раз на тиждень. Дорогою повз минаємо кілька автівок зі знаком “Таксі”. Більшість місцевих добираються в Пирятин машинами або велосипедами. І жартома говорять, що двоколісний транспорт по разбитому асфальту довезе швидше за авто.
Дорога до мосту пролягає піщаною дорогою. Обабіч вузької вулиці стоять одноповерхові приватні будинки за деревʼяними парканами. На городах стоїть суха кукурудза, а довкола розкинувся ліс. Пахне картоплинням і щойно перекопаною землею. Зустрічаємо і багато покинутих хат – із зарослими бурʼянами подвірʼями, похиленими стріхами.
Повертаємо ліворуч. До мосту йдемо алеєю ще зелених старих листяних дерев. Крізь крони пробираються золотаві проміння сонця. Стежка закінчується на березі річки, точніше – заболоченої заплави. Деревʼяний міст вузькою вервечкою зникає вдалині десь на протилежному боці, де височіє ліс. Його довжина – понад 240 м.
В останні десятиліття переправа почала руйнуватися. Цьогоріч влітку жителі Каплинців відремонтували її власними силами. У місцевому лісництві попросили матеріали, взяли трактор і замінили старі дошки. Однак якщо роздивитися ближче – чорні від вологи дубові опори уже почали підгнивати.
Проходимо до середини мосту. Де-не-де зустрічаються тонкі або ж зовсім не прибиті до опори дошки. Удай обмілів – до поверхні річки від мосту не менше 4 м. Вода мутна, із зеленуватим відтінком. Під берегом старий покинутий човен із гострим мисом, довкола все поросло очеретом. Не видно людей, але чути співи пташок.
Будували міст госпспособом, тобто силами громади, розповідає староста села Каплинці Віра Шурхало. Роботи проводили по обидва боки Удаю. До будівництва залучили людей з усіх навколишніх населених пунктів. Працювати приїжджали навіть з Чернігівської області – із села Антонівка, що всього за 6 км від Каплинців через ліс.
– Дамбу сразу насипали десь за 200 м. А потім поступово з одної й другої сторони вручну будували, – Віра Шурхало сидить у своєму кабінеті в сільській раді. Струнка короткострижена брюнетка з гострими рисами обличчя. Розповідає швидко, вибачається, бо трохи заклопотана. Її стіл завалений документами, позаду на підвіконні стоять ікони й теки з паперами. – Спеціально робили, щоб бити сваї – по 20 метрів висотою. А сама висота моста була близько 12 метрів. Це старожили розказували.
Під час Другої світової війни під час відступу німці зруйнували міст з боку Каплинців. Однак після звільнення села його відремонтували за кілька днів. На той момент переправа мала ширину до 8 м. Складалася з проїжджої частини й зони для пішоходів. Також мала перила з обох боків.
Це був стратегічний міст
– Але люди розказували, що це був стратегічний міст. Якщо в нашу сторону розібʼють мости, то треба буде далеко обʼїжджать, великий круг давать. А через деревʼяний міст – шість кілометрів до Пирятина. Там колись даже дорога була, камʼянка. Коли приїхала з чоловіком у 1983 році, то її небагато було. Чогось не добудували. Дороги як такої колись взагалі тут не мали люди. Асфальт поклали через Каплинці лише у 1970-х, – переказує розповіді селян Віра Василівна. – Я думаю, що того й побудували міст. Грязь була, до города на роботу важко добраться. А тут ближче – їздили на ринок у Пирятин, Торгували. Даже з Чернігівської області.
Жінка згадує, що у 1980-х роках у Каплинці навідалися архітектори. Хотіли збудувати міст в іншому місці. Однак чомусь не вдалося.
– Цього року дуже обміліла річка. Хоча колись вона була судноплавною – ходили пароми, був причал. Із Пирятина переправляли вугілля, торф, а від нас уже далі, – додає староста. – Зараз щоб відбудувати цей міст, як я прикидаю, треба не менше кількох мільйонів. Там уже сваї підгнили за стільки часу. Він простояв так довго, бо дубина має властивість камʼяніти у воді. Але як його ремонтувати, якщо він ніде на балансі не стоїть офіційно? Не можемо ніяку програму написати чи отримати статус історичної спадщини. У архівах щось намагалися знайти – навіть фото не збереглися.
МАШИНА ВТОПИЛАСЯ
Саме тому місцеві вирішили ремонтували міст самостійно. Зібрали кошти, звʼязалися з підприємцями, лісництвом. Роботи ще не завершені, але поки в селі люди зайняті городами й господарством. Проте це не лякає жителів Каплинців. Мостом користуються, щоправда не наважуються їздити автівками – лише пішки або велосипедом.
– Після війни ще було втопилася машина. Було слизько, а везли скот на мʼясокомбінат. Ветеринара врятували, – говорить жінка. – А легенд ніяких не чула про міст. Його побудували, щоб люди виживали. У часи Голодоморів у Каплинцях померло 27 людей. Але кажуть, що то вже в голод після війни. У 1933 році ж загиблих, переказують, не було. Бо на будівництві моста давали робітникам пайки – раді цього і йшли допомагати місцеві. Це врятувало село від голоду.
Віра Шурхало бідкається, бо в селі закрили школу й дитсадок, майже немає народжуваності. Серед жителів Каплинців багато пенсіонерів. Найближча лікарня – у Пирятині. Якщо викликати швидку, такою дорогою вона їхатиме понад 40 хв, замість 15.
– У нас відкрита посада фельдшера. Хто бажає – приходьте. Навіть житло даємо. Попередній пішов працювати у Пирятин, – каже староста. – У нас було десь 70 переселенців, із них трохи зосталося жити. Більше 10 людей на старостат воюють, двоє з них – зникли безвісти. До нас росіяни не дійшли. А якби й наважилися – то тут всюди болотяна місцевість. Так би й потонули.
Заробляють каплинчани на полях або фермах – є тваринна й молочна. Деякі їздять працювати у найближчі міста чи навіть у Київ. Молодь же рветься з села, тому живуть у Каплинцях здебільшого старші люди.
– Вода в селі є, газ є, вулиці освітлені всі, інтернет, дитяча площадка, міні-стадіон, будинок культури – усе є, – перераховує плюси села Віра Василівна. – Для того, щоб село розвивалося треба нормальне сполучення. Держава має повернутися до сіл обличчям. У нас відпочити можна. Коли бахнув Чорнобиль – тут розкупили даже розвалини. Не було радіації взагалі, бо навколо гектари лісів.
Коли Віра приїхала в село, тут вирувало життя. Працювало три ферми, стояли теплиці. Люди вирощували моркву, огірки, капусту. Зараз місцеві мають середній достаток, хоча пенсіонери бідкаються через малу пенсію.
– Церкву нашу у 1970- зруйнували. Зараз на її місці стоїть хрест. І батюшка Іван з Пирятина на всі празники приїжджає, – додає Віра Василівна.
ТОРГУВАЛИ НАБІЛОМ
У магазині в Каплинцях ціни не вищі, ніж у місті. Продають продукти, господарчі товари. У крамниці можна замовити навіть побутову техніку чи товари, яких немає в наявності. Наприклад, холодильник. Дозволяють за нього платити частинами без відсотків. Одяг купують у місті. На ринок їздять у Пирятин.
Під парканом сільської ради стоїть з десяток велосипедів. У першому кабінеті праворуч від входу мешканці чекають поштарів. Раніше тут було відділення, про яке нагадує деревʼяна стійка під стіною, лавки й старий синій поштовий журнал, як декорація на полиці. Пошти у Каплинцях немає давно, але два рази на тиждень приїжджають фахівці, щоб люди сплатили за комунальні послуги чи отримали пенсію.
– Там з того моста, мабуть, кожен падав в Удай, – каже Надія, що сидить біля дверей, і односельчани заходяться . – Мост-мостом, а нам хай краще дорогу зроблять. І звʼязку немає. Бо вони вишку в ямі поставли і сюди не ловить. Ми дзвонили, писали – усе без толку.
Найбільше каплинчани скаржаться на погану дорогу. Також незадоволені тим, що немає поштового відділення.
Дуба врізав – і спи спокійно
– А що вони там зробили, то за зиму не буде моста. Раніше велосипедами ми їздили, а зараз уже нє. Там позаростала дорога. Їздили тоді, коли зарплати в селі не платилися. Возили в город торгувать – молочним в основному. Зараз автобус раз у тиждень ходить. Поїдеш до лікаря, а він скаже здать аналіз. Поїхати завтра забрати результати вже немає чим. Дуба врізав – і спи спокійно.
– Було відділення пошти. То що вони краще зробили? Нічого, – додає її сусідка Тетяна. – Зараз два рази на тиждень приїжджають. Обіцяли в 12:00 бути сьогодні, то вже два часа ждем. Це вони ще по селу їздить будуть. А ми ближче живемо, так приходимо.
Поки чекають поштарів, селяни спілкуються, жартують. Найбільше анекдотів розказує Андрій у пуховій жилетці. Біля його ніг треться місцевий кіт Михайло, або як кажуть каплинчани – Миня.
– Ціни у нас хороші, ну, не так як у Києві, але не кусаються, – каже Андрій. – Даже дивився пляшку олії – то у нас була дешевша. Ми на велосипедах усі, бо це надійний транспорт. Швидше так доїхать, ніж на машині.
За багато років односельчани не чули легенд, повʼязаних із мостом. Лише згадують, як колись у війну ворожий танк впав у річку. Однак не впевнені, чи це не вигадка.