“Кінематографу не вистачає публічності”

Без державної фінансової підтримки системне створення українського кіно неможливе, каже актор і продюсер Пилип Іллєнко

Ви очолювали Державне агентство з питань кіно з 2014-го по 2019 рік. З якими викликами тоді зіткнулися? Які найбільші проблеми в сучасного українського кіно загалом?

 У той час масштабні прем’єри українського кіно відбувалися раз або кілька разів на рік. Поява українського фільму на великому міжнародному кінофестивалі була сенсацією. Кіно розвивалося нерегулярно, хоча серйозні гроші почали надходити в кінематограф і 2011-го, тоді ж з’явилася система пітчингів. Але кіновиробництво має відкладений ефект, тому для пересічного українця ці зміни були непомітні. Люди, які ухвалювали рішення, не розуміли, що ця галузь потребує системного фінансування.

Коли я очолив Держкіно, вже йшла війна на Донбасі, лунали голоси, що фінансування культури може зачекати. Це був перший масштабний виклик. Другий тоді в українському екранному просторі домінував російський контент, який, зокрема, популяризував силові структури РФ, різноманітні поліцейські та ментівські серіали. Обсяги цього контенту на українських каналах вражали. Держкіно мало інструмент, щоб зупинити це шляхом невидачі чи анулювання прокатних посвідчень. У перший тиждень перебування на посаді я підписав перший пакет заборони російських фільмів і серіалів. Надалі робота тривала так ефективно, що парламентарії в лютому 2015-го ухвалили закон про захист українського інформаційного простору. Це вже була точка неповернення. Український телеефір змінився кардинально, й виникла потреба заповнювати його. Після протистояння з телеканалами почався період співпраці та взаємодії. Вони були зацікавлені у виробництві локального контенту. Ми почали формувати систему державної підтримки, фінансування стало регулярним, українські прем’єри відбувалися мало не щотижня. 2018 року навіть почали виникати конфлікти між продюсерами через кращі дати релізів. Це свідчило, що в нас усе правильно працює.

Українське кіно в той час було мало представлене в інформаційному полі, не було добротної реклами, через що фільми провалювались у прокаті.

 Я не згоден із твердженням, що воно провалювалось у прокаті. Це суб’єктивна оцінка. Кіно з’явилося в інформаційному просторі завдяки великим спільним зусиллям. Почали з’являтися українські зірки, фільми ставили рекорди з бокс-офісів, ми активно взаємодіяли з телебаченням, медіагрупи допомагали просувати стрічки. Але сьогодні присутність українського кіно в інфопросторі знову недостатня. Здавалося б, до українських фільмів звикли, нині це вже не подія, як і їх присутність на кінофестивалях. Але є показовий кейс, пов’язаний із канадсько-французьким фільмом “Росіяни на війні”, що містить проросійські наративи. Його демонстрували на фестивалях у Венеції й Торонто, де була і значна кількість українських та проукраїнських стрічок, але вони не отримали і 10 відсотків висвітлення в наших медіа, зокрема соціальних, порівняно з проросійською пропагандистською картиною. Так, треба боротися і протестувати, але наші ЗМІ здебільшого навіть не поцікавилися, чи є щось українське на цих фестивалях. Кінематографу досі не вистачає публічності. Інститут українських кінозірок перебуває в зародковому стані. Є кілька акторів, які мають широку впізнаваність, але вона важко конвертується в касові збори.

2019 року президентом України стала людина, відома успіхами в кіновиробництві. Було сподівання на нову хвилю піднесення українського кіно, але цього не сталося. Чому?

 Є кілька причин. По-перше, почалася пандемія, яка сильно й негативно вплинула і на прокат, і на виробництво кіно. По-друге, після неї майже одразу вибухнула велика війна. Ці зовнішні причини не залежали ні від кінематографістів, ні від державних органів, які регулюють цю галузь. Всередині ж кіноіндустрії розгорілася корпоративна боротьба, що розділила її на кілька груп. Одні пов’язані з телебаченням, зі створенням серіалів, другі сфокусовані на артхаусних фільмах і фестивальних аудиторіях, треті перебувають посередині й намагаються створювати комерційне українське кіно для широкого глядача. З цієї конкурентної боротьби за невеликий ресурс постали сьогоднішні конфлікти, що перейшли на персональний рівень і тривають між працівниками індустрії. І це не дає можливості консолідуватися у відстоюванні спільних корпоративних інтересів. Одні кажуть, що кіно взагалі не треба фінансувати, інші що фінансування потрібне.

Державне фінансування є однією з найбільш обговорюваних проблем. На вашу думку, яка модель оптимальна?

 Війна вимагає, щоб український контент, який містить національні наративи, був і в українському інформаційному просторі, і у просторі наших партнерів. Історія з фільмом “Росіяни на війні” доводить, як це важливо. Бо від цього також залежить надання Україні військової та фінансової допомоги. Демонстрація таких стрічок на кінофестивалях і у прокаті впливає на думку виборців, а іноді й політиків у тих країнах, які є нашими союзниками. Ми маємо на це впливати. Лише протести неефективні. На це впливає контент, якому потрібне фінансування. Цього року на фестивалі в Торонто був український фільм “Ти Космос”, профінансований державою. Також була польська картина “Під вулканом”, знята українською мовою і з нашими акторами й оператором-­постановником, яка розповідає про війну. Але ми цієї стрічки не фінансували, тому формально вона не є українською. І це була симетрична відповідь на присутність російського наративу. Але якщо за рік чи два наших стрічок там не буде а щоб фільм вийшов через два роки, його треба запустити у виробництво вже сьогодні, ми не зможемо протидіяти ворожій пропаганді на міжнародному рівні.

Інше питання: треба думати, що ми фінансуємо артхаус, що не відображає сучасного контексту, не говорить про війну та її причини, чи картини, що міститимуть наративи, які треба доносити світу?

Без державної фінансової підтримки створення українського контенту неможливе ринок занадто малий, а собівартість виробництва надто висока. Жодна європейська країна не існує у форматі винятково комерційного кінематографа, що окуповується з власного ринку. Є система прямого фінансування і підтримка через різні протекціоністські заходи та залучення сервісних проєктів. Сьогодні про це не йдеться міжнародні проєкти не приїдуть у країну, де війна. Хіба що знімати документальне кіно.

2025-го прогнозують скорочення бюджету Держагентства з питань кіно на майже 70 відсотків. Які наслідки це матиме?

 Нині саме час працювати з парламентськими комітетами, щоб збільшити фінансову підтримку. Її зменшення це результат скандалів і конфліктів всередині кіноіндустрії, де половина людей підписала листа з проханням позбавити фінансування свою галузь. Якщо це станеться, українського кіно не буде. Будуть точкові гранти від європейських організацій, але таких фільмів буде мало і вони будуть значною мірою неукраїнські.

Ситуація з Довженко-Центром, який Держкіно 2022 року вирішило реорганізувати, викликала вибух громадського обурення. У чому причина цієї ситуації?

 На щастя, Держкіно давно скасувало наказ про реорганізацію Довженко-Центру. Не знаю, які були причини запуску процесу реорганізації, а потім перегляду цього рішення. Але якщо говорити ширше, то система державних підприємств у галузі кіно десятиліттями перебуває у кризовому стані й максимально неефективна. Державне підприємство це рудимент радянської системи, що не має жодного стосунку до ринкової економіки. Потрібна системна реформа всіх державних підприємств у галузі кіно має бути змінена їхня організаційно-правова форма, вони мають бути об’єднані в один концерн з акціонуванням. Це не означає приватизації єдиним акціонером може і має бути держава. Але акціонерне товариство це сучасна й ефективна правова форма, яка дасть цьому підприємству змогу бути суб’єктом ринкових відносин. Треба провести інвентаризацію, визначити надлишкове майно, можливо, реалізувати його на ринкових умовах. Цю складну роботу треба проводити системно, публічно та прозоро. Цю реформу обговорювали з кінця нульових, але досі не почали втілювати. Питання Довженко-Центру в цій реформі лише одне з багатьох.

Чи є державна стратегія розвитку й популяризації українського кінопродукту? Яка вона має бути?

 Наявність чи відсутність державної стратегії як формалізованого документа не має великого значення. Бо систему державної влади в Україні так влаштовано, що такі стратегії у процесі ухвалення треба узгоджувати з багатьма консервативними органами влади. Під час цього процесу всі прогресивні ідеї часто або зникають, або стають поміркованішими. На виході стратегія стає декларативною, ніхто не відповідає за її виконання. Була купа стратегій, але вони ні на що не вплинули. Усе залежить від реальної політики виконавчої влади. Стратегія не передбачає зобов’язань із фінансування, яке регулюється положеннями бюджетного законодавства. Ніяка постанова Кабміну не є зобов’язувальною щодо визначення обсягу фінансування в Державному бюджеті. Під час моєї роботи в Держкіно ми написали проєкт стратегії, але його не затвердили, бо, по-перше, треба було піти на великі компроміси. А по-друге, ця стратегія все одно не мала б жодного впливу. Тому ми працювали без стратегії. У системі реалій українського державного правління стратегії не варті паперу, на якому написані.

“Доки ми не утвердимо права мати свою ідентичність за кордоном, нам і далі казатимуть: припиніть воювати”, говорили ви в одному з інтерв’ю. Яка роль у цьому українського кінематографа?

 Надзвичайно велика кінематограф стрімко перебирає на себе функціонал інших видів мистецтва, бо має більший потенціал, привабливіший як розвага. 30 років тому вільний час займала книжка не тільки у плані пізнання, а й як розвага. Нині цю функцію перебрав кінематограф, що включає не тільки фільми, а й серіали. Якщо фільм за своєю структурою це кіноповість, то серіал багатотомний роман. Більшість людей засвоює інформацію про світ через різні форми кіно. Ютуб і тікток це теж кіноформат, що живе за аналогічними принципами часу й монтажу. На жаль, система освіти не встигає за цими новаціями, і не лише в нас. У школах викладають літературу, музику, але не історію кіно. Хоча виховання кінематографічного смаку в умовах, коли вся інформація про світ надходить у кіноформаті, має велике значення. Кіно в широкому розумінні слова є визначальним інструментом, що може змінювати погляди значних кіл людей, бо це ще й масове мистецтво.

Після виходу у прокат фільму “Будинок “Слово” зріс інтерес до теми Розстріляного відродження. Кіно має взяти верх над літературою у плані просвітництва?

 Кіно вже років 20 як узяло верх над літературою у плані пізнання світу саме за рахунок функції розваги. Щоб дивитися фільм, треба менше зусиль, ніж щоб читати. Його можна дивитися разом це колективний досвід. У кінематографа величезна перспектива, й літературу він уже випередив. Книжка в широкому сенсі втратила розважальну функцію, сьогодні вона є джерелом знань. Після “Будинку “Слово” зріс інтерес молоді до Розстріляного відродження на публічній лекції про Тичину я бачив зал великого київського бару, вщерть забитий 20-річними хіпстерами. Для мене це було несподіванкою.

Документальна стрічка “20 днів у Маріуполі” отримала “Оскар”. Чи може резонанс, який вона викликала, популяризувати тему російсько-української війни у світовому, найперше американському, кінематографі?

 Це було б круто, але для цього треба працювати. Грузинський уряд після війни з Росією 2008-го ініціював створення картини “П’ять днів серпня” з голлівудськими виконавцями. Це був проєкт з американського фільму, який презентував грузинський погляд на ту війну. Він не мав ефекту суперблокбастера, але завдяки участі зірки Енді Гарсії став помітним, зібравши понад 300 мільйонів доларів у світовому прокаті. З урахуванням уваги голлівудських селебриті, які приїздили в Україну і спілкувалися з нашим президентом, цілком реально, щоб виходили фільми про нашу боротьбу. Бо новини мають оперативний ефект і не створюють міфів у хорошому розумінні. Міфи створює мистецтво. Найвідоміший приклад стрічка “Хоробре серце” з Мелом Гібсоном у головній ролі. Ця картина має слабку історичну достовірність, але після її прем’єри відбулися серйозні політичні зміни в Об’єднаному Королівстві Шотландія ледве не вийшла з його складу.

З проголошенням незалежності українське кіно у 1990-ті відчуває період піднесення, однак у 2000-ті сповільнюється, фільми не доходять до глядача. Новий етап відродження починається у 2010-ті. Чому українське кіно з початком ХХІ століття потрапило в тінь?

 Я не згоден з оцінкою 1990-х саме тоді впала система кінопрокату, а за нею і система кіновиробництва на великих колишніх радянських студіях. Не витримали випробувань часом і переходу до нових умов роботи. Ринок наповнився піратським продуктом дешевими відеокасетами. Тобто спершу були відеосалони, потім продаж касет, потім відеопрокат, де навіть найбідніший споживач міг брати касети. Тотальне відеопіратство сильно вплинуло на те, як тепер функціонує наш ринок. Багато хто не хоче платити за контент. Мене тіпає, коли у прокат виходить український фільм, а в мережі одразу запитують, коли він з’явиться на торентах, і чекають, щоб безкоштовно скачати. Звісно, не скрізь є кінотеатри, але ж уже є легальні способи переглянути фільм онлайн. В українського споживача сформувалася звичка будь-який контент кіно, музику, програмне забезпечення скачувати безкоштовно чи дешево купувати крадене. З’явився навіть ідеологічний рух копілефт, на противагу копірайту. Він проголошує, що все створене належить людству, тому нічого платити не треба. Його ідеологам чомусь не спадає на думку, що коли не заплатити за журнал, то наступний номер не вийде, бо редакція помре з голоду. З фільмами і музикою так само.

На початку 1990-х з’явилися цікаві фільми, але в масі своїй вони не потрапили до глядача. Були винятки, які крутили по телебаченню, наприклад “Фучжоу” Михайла Іллєнка. Але наступного його фільму “Сьомий маршрут” навіть немає у пристойній якості. Частину стрічок виробляли за відносно невеликі державні гроші й одразу після прем’єри клали на полицю Довженко-Центру, створеного 1996-го. Ці фільми створювали на плівку, вони здебільшого навіть не оцифровані, їх не можна кудись викласти. Навіть на піратських сайтах вони відсутні. А це унікальне кіно, яке створювали в унікальні часи. Прикро дивитися нині нові українські фільми, де повторюються путінські наративи про “лихие девяностые”, притому їх уже знімають люди, які тоді практично не жили. Це були часи величезних викликів і можливостей. Такої свободи слова, як у 1990-х, ми вже більше, мабуть, не побачимо. На наших очах будувалася держава не завжди ефективно та не завжди та, яку хотілося, але це був історичний процес закладання основ державності, яку ми маємо тепер. Зводити ті часи тільки до бандитських розборок примітивно й нецікаво.

Які перспективи українського кіно в умовах війни? Чи потрібні нові фільми глядачу, який живе в постійному стресі?

 Дуже потрібні. Сьогодні касові збори й відвідуваність українських фільмів зросли, хоч кінотеатрів і глядачів стало менше. “Довбуш”, “Я, “Побєда” і Берлін”, “Будинок “Слово”, “Конотопська відьма” мають великий успіх у прокаті. І це системне явище.

Війна для українців іде насамперед за збереження власної ідентичності. Логічно, що виникає свідомий інтерес до національної культури та кінематографа зокрема. Щодо перспектив українського кінематографа як і все інше, вони залежать від результатів війни й нашої перемоги.

Передплатити журнал “Країна”