“Найкращими слухачами кобзарів є наші військові”

Бандуру виготовляють із дерева, яке гарно звучить

У школі я зацікавився історичною белетристикою. Брав книжки в бібліотеках. Читав багато, коли випасав корову. Перед іспитами мене звільняли від обов’язків пастуха. Я вдавав, що готуюся: зверху клав на стіл геометрію, а внизу художню книжку.

Після школи кілька місяців працював трактористом. Потім вступив до Кам’янець-Подільського будівельного технікуму, звідки мене забрали до армії. Служив зв’язківцем у підрозділі ракетних військ середньої дальності шахтного базування в Коломиї. Слава Богу, муштри практично не знав, бо до пункту зв’язку ходив, як на роботу, 6 годин працюю, 12 відпочиваю. Траплялося, ходив із друзями в самоволку за самогонкою. Пляшку ховали між комуністичними агітаційними щитами.

Після армії повертатися до будівельного технікуму не захотів. Був молодий, хотілося спробувати чогось нового. Загнався аж у Херсон, де влаштувався на бавовняний комбінат. Працював помічником майстра налагоджувальником ткацьких верстатів. Верстати були британські, 1928 року, які Радянський Союз вивіз із Німеччини як репарації. Виходило добре, бо старші колеги взяли мене в найкращу бригаду. Було цікаво, а як цікаво то робота вдається. Херсон подобався Дніпро, сонце, раки, кавуни. Плюс добрі заробітки понад 200 рублів. На початку 1970-х це був майже космос.

У Херсоні з товаришем розпочав слухати передачі “Радіо Свобода”, які в СРСР нещадно глушили. Почав заново читати Тараса Шевченка, який зробив із мене українця. Вирішили діяти, аби здобувати Україну. Поїхали до Києва вступати на історичний факультет університету Тараса Шевченка. Влаштувався на завод імені Лепсе, формувальником на “Трактородеталь”. Робота тяжка з піску й арматури робили форми, з яких виливали деталі для тракторів. Весь час на протягах і холоді. Зрештою перевівся у слюсарі і стало легше. У Києві заробляв удвічі менше, ніж у Херсоні, але тішило, що ходив на підготовчі курси для вступу.

22 травня 1972 року, в день перепоховання Шевченка, пішли до його пам’ятника. Там збиралися патріо­ти, читали вірші, співали пісні. Людей було багато. Ближче до вечора міліція почала нас витісняти. Весь парк по периметру оточили воронками. Нас із Володею витіснили так, що ми стояли на сходах бібліотеки Червоного корпусу університету. Перед нами пройшла молода жінка у вишитій сорочці. Її хапають міліціонери й тягнуть до воронка. Ми з товаришем кинулися її захищати. Нас затримали й доправили до Подільського відділку міліції, де змусили писати пояснювальні. Через тиждень викликали до генерального директора заводу. У директора сидів представник КГБ. Влаштували новий допит: “Як ви, представник робітничого класу, піддалися на агітацію українських буржуазних націоналістів?” Провели бесіду й відпустили. Але цим історія не закінчилася. Кінець травня час збирати документи для вступу до університету. Окрім медичної довідки й атестату про освіту, потрібні були характеристики з місця роботи та від комітету комсомолу. Жодної з цих довідок мені так і не дали. Без пояснень, не дали й усе. Усі мої курси пропали, мрія про навчання також.

Кинув роботу й, начитавшись “Тіней забутих предків” Коцюбинського, поїхав у Карпати. Прибув до Міжгір’я Закарпатської області, потім до Мукачева й Ужгорода. Шукав місце пастуха. В Ужгороді мої гроші закінчилися, натомився страшно. Залишилося кілька рублів, які я витратив на квиток до Києва.

Рік прожив у батьків, але знову тягло вчитись у Києві. У столиці припустився ще однієї помилки знову пішов на той самий завод, але в інший цех. Історія повторилася знову не дали довідок. Будь-кого, хто десь засвітився, брали на контроль й час від часу влаштовували перевірку могли на вулиці затримати, привести у відділок міліції, зняти відбитки пальців і відпустити. Зі мною так кілька разів було й у Києві, й у Миколаївській області, коли працював археологом. Казали, що за описами я схожий на злодія, який обікрав людей у найближчому селі.

Із заводу звільнився вдруге й пішов працювати на будівництво університету, якраз коли будували радіофізичний корпус. Працював муляром, бетонувальником, екскаваторником. Потім покинув “стройки коммунизма” й поїхав в археологічну експедицію. Це було відносно вільним життям. Після археологічної практики, маючи довідку, що працюю за спеціальністю, вступив на заочне відділення історичного факультету Київського університету імені Шевченка. Підозрюю, що допоміг знайомий викладач Іван Остапович Речмидін. Це був інвалід війни, який підтримував українських хлопців.

Після закінчення університету не мав постійної роботи: пів року в експедиції, ще пів року без роботи. Навіть на посаду лаборанта із окладом 70 рублів не брали. Мусив шукати прописку в Київській області, бо тільки так можна було влаштуватися на постійну роботу в Інститут археології. Допомогла археолог Євгенія Махно. Вона зробила протекцію перед директором Переяславського заповідника Михайлом Сікорським й 1983 року мене взяли на посаду наукового співробітника.

Керувати розкопками почав 1981-го. Копав переважно в Миколаївській області, де будували атомну станцію в Южноукраїнську (Південноукраїнськ з 2024 року. Країна). Я є фахівцем по неоліту Півдня України. Загалом маю 40 років археологічної практики. Найважче в археології не копати й терпіти незручності, а оброб­ляти знайдені матеріали, вишукуючи крупинку в купі зерна. Цікаві не самі речі, а інформація, яку вони несуть.

Цікавився не лише історією й археологією. Українські степи надихнули мене зайнятися музикою. У дитинстві в Теофіполі я ще застав чоловічі хори. Це не була класична самодіяльність. Просто люди збиралися десь на іменинах і чоловіки могли організувати спів, розклавши його на голоси. Оце був рівень культури! Все занепало давно.

Коли відчув спрагу до музики, пішов у капелу на Подолі, при будинку культури “Славутич”. Знайшов Віктора Лісовола, автора пісні “Наливайте, браття, кришталеві чари”. Сюди ж ходив незрячий бандурист Супрун, який мав таку голосяку, що був схожий на Бориса Гмирю.

Швидко відчув, що то не та музика. Є традиційна бандура й кобза, а є інструменти, які виникли шляхом заміни. Тобто академічні. У них зовсім інший спосіб гри, зовсім інша естетика. Почав напитувати, де можна знайти справжнього бандуриста.

Віктор Лісовол познайомив із Георгієм Ткаченком. Це був єдиний чоловік, який доніс до нас справжню народну старосвітську бандуру. Він народився у слободі Глушкове, частині української Слобожанщини в Курській області, де нині бої. У 19161917 роках Георгій учився в Харківському художньо-промисловому технікумі й там уперше побачив бандуристів. Я до нього прийшов у Києві 1979 року й попросився в учні. Не відмовив, але не мав інструмента. Тоді лише двоє людей могли зробити народну бандуру майстер Сніжний із Києва та Нагнибіда з Кременчука. Обидва робили інструмент довго. Мені вижидати не хотілось, і Ткаченко порадив: “Пробуйте самі”. Дав власноруч розроблене креслення, і за ним я почав робити. Оскільки це була абсолютно нова справа, консультувався у скрипкових майстрів. Коли почав майструвати, до мене пристав товариш Микола Будник. З ним ми й зробили по бандурі.

Бандуру виготовляють із дерева, яке гарно звучить. Ось дуб прекрасна деревина на будівництві, але на музичні інструменти не годиться. Бандури традиційно роб­лять із верби. Тільки не плакучої, а червоної. Згодиться й липа. Обидві мають м’яку деревину, липа добре ріжеться, але погано шліфується. Можна робити з клена. І наостанок груша. Дика чи культурна не має значення, аби не порохнява. Клен і груша тверді. Я добре опанував вербу. Працював із дітьми у рамках спільного проєкту школи й Національного історико-етнографічного заповідника “Переяслав”, де вчили грати на бандурі й виготовляти інструмент. Переконався, що для клена дитячі руки ще заслабкі, бо вгризти не можуть, а з вербою легко впораються.

10 років тому наше товариство мало виставку в Мистецькому арсеналі. Ми виставили інструменти бандури, ліри, кобзи й сидимо, граємо. Усе як годиться, народ сновигає. Підходить до мене кремезний чолов’яга зі шрамом від вуха до рота. Видно, що дядько накачаний, міцний. За ним два охоронці такої ж статури, тільки молодші. Запитує суржиком: “А чим відрізняється бандура від кобзи?” Показую бандуру. Кажу: “Бачите, форма асиметрична, струн 21. Під час гри струни не притискаються. А ось кобза. Форма симетрична, кількість струн менша, стрій інший, мелодія видобувається притисканням струн, як у лютні чи гітарі”. Раптом у цього бандюка лунає дзвінок. Він бере слухавку й каже: “Не можу говорити, бо з авторитетом розмовляю”. Ді­йшов до дверей, а звідти вигукнув: “Слава Україні!”

Усе згодом пояснив режисер Олесь Санін, який знімав фільм “Поводир”. Він лірник, знає лірницьку волинську традицію. Санін сказав, що до мене із запитаннями приходив кримінальний авторитет, а вони мусять знати все. Якщо бодай на якесь запитання не знатимуть відповіді, можуть втратити статус.

Перший інструмент у мене одразу вийшов вдалим, хоч, може, й не ідеальним. У Ткаченка я отримав справжній кобзарський репертуар, бо Георгій Кирилович учився в харківських бандуристів іще в ті часи, коли вони були. Найбільше він перейняв від Петра Древченка, знаменитого бандуриста початку ХХ століття. Тоді взагалі багато було бандуристів, доки комуняки їх не знищили.

Справжній кобзарський репертуар це наша епіка: дума, історична пісня, козацька пісня, балада. Це твори, яким від 300 років і більше. Є ще канти і псальми твори релігійної тематики. Траплялися сатиричні, жартівливі речі й танці. Ліричних пісень про любов кобзарі не співали. Вони славили Бога. Тобто це не чистий фольклор, як дехто намагається подати, а професійна музика співтовариства кобзарів.

Бандуристи, які зазвичай жили по селах, не брали участі в сільському житті, бо були незрячі, відірвані від громади. Якщо мандрували, то ходили на ярмарки, відпусти й таке інше. Зупинялися завжди в таких самих незрячих або десь на заїжджих дворах. Це була ­відірвана когорта людей, які спілкувалися між собою, мали зв’язки й підтримували їх.

Свій хліб Ткаченко заробляв архітектором паркової архітектури. Він закінчив у 1920-х у Росії Вищі художні експериментальні майстерні так звані ВХУТЕМАС. Хотів будувати церкви, бо цим займалися його предки на Слобожанщині. Але про які церкви могло йтися за радянських часів? Пішов на паркову архітектуру по класу архітектора Щусєва. До переїзду в Україну викладав у Москві живопис та акварель у будівельному інституті.

Учився в Ткаченка, доки 1993-го Георгій Кирилович не помер у віці 95 років, до останнього дня маючи світлий розум. Довелося з ним і помандрувати трохи. Бували в Богуславі, оформили там художню виставку. Там же він і співав. Узагалі жив, як Григорій Сковорода. Шкодував, що не одружився й не мав сім’ї. Ткаченко єдиний чоловік, який доніс до нас народну бандуру та справжній кобзарський репертуар. Музей кобзарства в Переяславі його ідея. Заклад створили 1989 року.

В експозиції є бандура бандуриста Гната Гончаренка й торбан XVIII століття. Торбан походить від теорби барокового західноєвропейського інструмента. Він виник у XVII столітті в Європі, там він відомий як басова лютня. Торбан іще називають панською бандурою, бо на ньому любила грати козацька старшина, зокрема гетьман Іван Мазепа. В Україні торбан переробили на зразок бандури, тобто додали приструнки. Усі інструменти справжні, не муляжі.

Коли СРСР розвалився, багато молодих хлопців узялося до бандури. У мене з’явилися учні, й уже вони почали виготовляти бандури. Виникло кілька цехів, які називають за територіальною ознакою: київський, львівський і харківський. Я цехмайстер київського.

Намагаємося передати бандуру незрячим. У місті Ромен на Сумщині маємо незрячого бандуриста Олександра Тріуса. Ще два бандуристи й лірники Лайош Молнар і Тарас Дороцький у Львові.

Нині найкращими слухачами кобзарів є наші військові. І хоч ми виконуємо думи XVI століття, думи героїчного циклу, але, виходить, співаємо про них сучасних воїнів. Вони воюють за незалежність із тією самою Ордою, з якою воювали у стародавні часи. Це думи про трьох братів Азовських, про Олексія Поповича. Також побутові думи про сестру й брата, твори духовного ряду речі, які усталилися в нашій українській практиці. Бачимо тяглість традиції впродовж 500 років.

Співану традицію гри на лірі втратили майже всі народи Європи. Сьогодні там немає й епічних співців. Найдовше трималися серби зі своїми гайдуками. Вони ще співали після Другої світової війни. Тепер усі намагаються повернути ці традиції ті ж шотландці, валлійці. А українці зберегли й цим цікаві світові.

За історією ліри можна простежити, де закінчувалася на сході культура Європи. Ліра загальноєвропейський інструмент, який у різних країнах називають по-різному. Вона поширилася на всю Європу. А за Хутором-Михайлівським була вже азійська культура з домброю та балалайкою. Там ліра існувала, але як ліра “малоросійська”. Домбра й балалайка вкрадені у східних народів інструменти, які росіяни назвали своїми. Тут нічого нового.

5 грудня наші практики збереження кобзарства й лірницької традиції визнали нематеріальною спадщиною ЮНЕСКО. Загалом було 30 заявок від різних держав і континентів. До фіналу вийшли три, зокрема й ми. Це на рівні, якби наша футбольна збірна пробилася до трійки найкращих на чемпіонаті світу.

Передплатити журнал “Країна”