“Цілісного світу немає, є сегменти”

У мене на планеті немає однофамільців. Прізвище передається з покоління в покоління ще із Запорозької Січі.

За самовідчуттям мені років 30, може, 28. Добрий товариш Любко Дереш, хоч і трохи старший за мене, каже, що відчуває мене як старшого брата. Може, через бороду.

У 20 я думав, що знаю про життя все багато читав і дивився. А тепер розумію, що це були думки інших людей. Що більше отримуєш власного досвіду, то більше формуєш свої думки і ставлення. Отримуєш свободу не йти на компроміси, розмовляти, з ким хочеш, і не спілкуватися, з ким не хочеш.

Я ріс у часи глибокої економічної кризи. Батьки працювали з ранку до ночі. Я з першого класу мав ключ від квартири. І належав сам собі. Отаке було виховання.

Завдяки дідові я в 4 роки вивчив перший вірш на 100 рядків, якийсь комуністично-патріотичний. Можливо, перші ритми в моїй голові запам’яталися звідти.

Пам’ятаю запах лілій на першому читанні моїх віршів у шкільній бібліотеці. Їх приніс тато. Я мав тоді 11 років. Більше ніхто не прийшов із квітами. Тато помер від раку, коли мені було 15. Мав неоперабельну форму онкології. Лікарі давали йому два місяці. Прожив іще два роки. Я проводив із ним багато часу. Вони з мамою були розлучені. У Краматорську я йому був найближчою людиною. У день його смерті, 2 червня 2001-го, я відчув себе дорослим. Витісняв ці спогади 25 років, тепер пишу книжку, й там буде розділ “Усе про мого батька”.

В індустріальному місті гуманітарну освіту не вважали за освіту. І тому я пішов спочатку навчатися на інженера, а після третього курсу вступив на журналістику до Маріупольського університету.

Виписати всі думки це моя форма існування.

Я втратив усіх близьких родичів, крім мами, ще до повномасштабного вторгнення.

Маю два напрями в житті цікаве й важливе. Військову службу не можу назвати цікавою, але вважаю важливою, як і багаторічну роботу із захисту довкілля. Прозу, поезію, журналістику вважаю надзвичайно цікавою справою.

Найбільше порадувала останнім часом атмосфера в день диктанту національної єдності. Потішило, що ми здатні на спільні ритуали.

Після Майдану мав пропозиції бути обраним до Верховної Ради. Але завжди вважав, що для цього треба глибоке знання юриспруденції та розуміння законів. Та, як я потім побачив, багатьох це не зупиняло.

Французьку революцію підтримувало менш як 2 відсотки населення країни, а вона змінила стан політики й ­суспільства в усій Європі. Щоб Україна прийшла до успішних європейських практик і сильних інституцій, 50 тисяч активних людей вистачило б.

Творче життя, як серфінг, іде хвилями. Люблю періоди, коли пишеться багато віршів чи музики. Вони накочують раз на три-чотири роки, і хвиля триває приблизно пів року. Намагаюся всім пожертвувати, щоб використати ці періоди максимально.

Один вірш писав два роки. Перші рядки були російською, потім перейшов на українську. Я його задумав цілісно: знав, чим почнеться, як розвиватиметься і чим закінчиться. Почав перекладати й не міг це точно висловити українською. Переписував, аж доки нарешті вдалося. У моїй книжці він називається “Потоп”.

Мова є індикатором. Мати жила під окупацією у Краматорську. 5 липня 2014-го місто звільнили і я забрав її до Києва. Відтоді пробує говорити українською. Виходить атомний суржик, але вона намагається.

Смерть у бою почесна. Менш почесна, коли на фронті йдеш у туалет і думаєш: тільки б не зараз.

Шкода, що донька частіше мене бачить із телефона. Я її навчаю читати літературу, але щоб вона не лише слухала історії інших, а й розповідала собі свою історію. Уже почала писати вірші. Одразу верлібрами. Це так по-американському. Важливо їй передати розуміння, чому тато змушений був на три роки пропасти з її життя. Вірші теж спосіб пояснити це. Вона розповідає, що інші татусі зустрічають зі школи її однокласниць. Значить, вони знайшли спосіб залишатися зі своєю дитиною.

Моральна система координат закладається в родині. У моїй системі координат суспільне благо завжди було не нижче за власне. Хочу, щоб це передалося доньці.

Мені близький спосіб мислення Махатми Ганді (керівник та ідеолог національно-визвольних рухів Індії. Країна) й Нельсона Мандели (борець за права людини в часи апартеїду, юрист, експрезидент ПАР. Країна). Це про те, як одна людина може вплинути на долю ­своєї країни. Демократизація Індії, яка позбулася колоніалізму Великої Британії, вплинула на пів світу.

Майдани наші це мирний протест, який придумав Ганді. Проте мені ближча історія Мандели, який теж починав із мирного протесту, але зрозумів, що в його країні це неможливо, і озброїв свою армію. До 2014-го мені здавалося, що він зробив помилку. Але той рік показав, що є ситуації, коли ти змушений захищатися, навіть якщо цього не хочеш. Нам нині теж не лишається нічого іншого, як озброювати свою країну.

Бачу тенденцію, що спочатку ми говорили про перемогу й кордони 1991-го. Тепер говоримо про справедливий мир і вже якось не дуже про перемогу. Думаю, далі говоритимемо просто про мир. Імовірно, доведеться йти на компроміси щодо територій.

Через турбулентність світу й непевність позиції щодо України в нас немає іншого шляху, ніж робити ядерну зброю. Ми маємо на це повне право. Хоча розумію низку юридичних наслідків. Це буде крок відчаю.

Не думаю, що нас найближчим часом приймуть до НАТО. Не бачу перспективи, що нас озброять настільки, що виграємо війну і що приймуть у ЄС.

Мої моральні орієнтири християнські. Я фанат Нового Заповіту. Христос учив глибше, ніж “не убий, не вкради”. Наприклад, на противагу заповіді “не перелюбствуй” Ісус учив блокувати такі речі на рівні думок. Нагірна проповідь один із найкращих текстів усіх часів.

Їздив в Індію 2014-го і спілкувався з буддистами, мусульманами, індуїстами. Саме там зрозумів, що я християнин. Дізнався, що в санскриті нема поняття “гріх” як злочину перед Богом, вищою силою.

У любові немає універсальної формули. Але важливо визначати, що вас зближує і тримає разом. Це може бути пристрасть чи інтелектуальна зацікавленість, близьке почуття гумору.

Головне у стосунках щоб вони сприяли щастю і розвитку одне одного. Одна жінка сказала, що на першому місці в мене донька, на другому держава, на третьому саморозвиток, самореалізація. І тільки на четвертому місце для любові. Я відповів, що не люблю ієрар­хії. Мені більше підходить горизонтальне мислення.

Коли закохуюся, то не пишу віршів. Коли кохаєш, маєш віддаватися цьому почуттю. А вірші народяться, коли все трішки урівняється.

Інстинкт виживання підказує, що краще сконцентруватися на практичних речах, а стосунки, якщо вони глибокі, потребують вкладень. Легше хіба, якщо вже одружені 20 років. Тому нині будь-які стосунки я виношу за дужки.

Відчуття глибокої фінансової кризи мав, коли відкривав кафе в Києві й через рейдерське захоплення будівлі на Воздвиженці втратив багато коштів. Довелося залізти у кредити, щоб розрахуватися з постачальниками і працівниками. Написав тоді вірш “Думки вголос”. Там є слова “Що б не було, тримаю рівно спину”.

Були періоди, коли в кишені не мав коштів на проїзд, тоді добирався пішки, не відчував себе нереалізованим.

Культура це валіза з ліхтариками, щоб освітлювати дорогу в темні часи. Без цих ліхтарів неможливо рухатися. Нині часи особливої пітьми. Культура допомагає розвіювати її хоч на декілька метрів перед собою. У моїй “валізі” на одному рівні є ліхтарик Мікеланджело й ліхтарик від моїх бабусь-дідусів, які мені передали частину духовної культури через усне спілкування, виховання.

Найбільше задоволення отримую від взаємодії з близькими й коли працюю над текстами.

Світ це така концепція, якої немає в реальності. Бо немає єдиного світу. Є сегменти футбольні вболівальники знають про Андрія Шевченка, одні читачі знають про Україну з книжок Андрія Куркова, інші Тараса Шевченка чи Стуса. Любителі боксу фанатіють від Кличків.

Факти, з яких знають про українців, здебільшого стосуються катастроф за останні 100 років Голодомор, вибух на Чорнобильській атомній станції, російсько-­українська війна. Сподіваюся, матимемо довгий період миру і про українців знатимуть із фактів про відкриття в науці. Ми їх мали, але нині складно розповісти комусь, що космос почали відкривати українці, бо це повністю приватизував Радянський Союз.

Спочатку в людини відбуваються світоглядні зміни, і через це вона стає веганом. Менш як 5 відсотків стають веганами заради здоров’я. Людина розуміє, що, купуючи м’ясо, бере участь у насиллі над живими істотами, які не хочуть страждати. Апетит чи гастрономічні смаки недостатня причина, щоб позбавляти живу істоту життя. Коли людина відчуває таку відповідальність за страждання інших, то намагається зменшити свій негативний вплив на світ.