“Тому, що я український інтелігент!”

Михайло Драй-Хмара знав дев’ятнадцять мов

25 жовтня 1939 року київський РАГС повідомив дружині українського поета-неокласика, перекладача Михайла Драй-Хмари, Ніні, що її чоловік помер у таборах ГУЛАГу. Згодом у документах про реабілітацію часів хрущовської відлиги написали, що смерть ученого-поліглота настала “від ослаблення серцевої діяльності”.

Таке трактування тоді було поширене, однак не мало нічого спільного з дійсністю. Зазвичай Міністерство державної безпеки вигадувало дату та причину смерті давно розстріляних людей. Інколи додавали, що слідчого, який вів справу, звільнено. Що теж було неправдою.

“Був у мене на Колимі друг незабутній, ще й тезко, український поет, професор знавець мов і літератур. Прізвище поет мав якесь чудернацьке з двох окремих слів, одна половина ніби як німецька, а друга українська. Якщо ж перекласти по-російському, то буде “три тучи”. Якось сонячного квітневого дня 1939 року, коли було по-колимському відносно тепло, а наша бригада поралася на дорозі, до нас наблизилося легкове авто “Емка”. Конвой вишикував шеренгою бригаду із сорока доходяг. З “Емки” вилізли троє, притримуючи при боках маузери. Усі, як завжди тоді, “під мухою”. Підійшли. Конвой щось їм доповів… Один із трьох повільно витяг маузер із дерев’яної кобури і, підійшовши за кілька кроків до першого в’язня, трах, до п’ятого трах… Ми з Драєм стояли аж у четвертому десятку поряд, а з другого боку стояв київський студент Володя, з чиїм батьком Драй дружив колись у Кам’янці. Отож, коли почали нізащо розстрілювати ­щоп’ятого, Драй умить обрахував, що під кулю потрапить саме Володя. Щойно кат наблизився до чергової п’ятірки, до Володі, як Драй рвучко відштовхнув студента і став на його місце зі словами: “Не чіпай, кате, молоде життя, бери моє”… З цими словами він плюнув прибульцеві межи очі… Усе відбулося блискавич­но… Тієї ж миті кат упритул випустив у груди Драя решту набоїв… Драй іще встиг прохрипіти “Гад!..” і, відштовхнувшись правицею від мого лівого плеча, бездиханно упав горілиць із розплющеними в небо очима”, розповів свою версію загибелі поета арештант Михайло Добровольський. Він колись керував комсомольською організацією в Удмуртії, а наприкінці 1930-х також відбував термін на Колимі.

Наступного дня п’ятьох розстріляних і роздягнених, бо одяг із ще теплих трупів забрала воєнізована охорона, з бирками на ногах поховали неглибоко у вічній мерзлоті. На могилі Драй-Хмари поставили хрест, який невдовзі хтось знищив. 1951 року розстріляли й автора розповіді.

Михайло Драй народився 1889 року в селі Малі Канівці на Черкащині. Його прізвище походило від дієслова “драти” й було співзвучне з іншими козацькими: Мамай, Грицай, Ділай. Батько хлопця Опанас Драй був заможний мав 12 десятин землі, ліс, леваду. Передплачував газети, певний час був сільським писарем і старостою. У селі розповідали, що під час пожежі якось кинувся до сусідської клуні й вивів звідти двох переляканих дітей. Однак і він зазнав горя: коли малому Михайлові було 5 років, у селі сталася епідемія тифу. Мати родини, що мала своїх четверо дітей, пекла пироги й розносила їх хворим дітям бідняків. Так заразилася й померла.

Старша Опанасова донька Ганна вийшла заміж і жила в селі неподалік батькової хати. Середня Єлизавета прийняла чернечий постриг і все життя прожила в одному з київських монастирів. Менші діти Маруся і Михайло ще змалечку мали хист до наук. На їх навчання батько витратив усі кошти, тому від 12 десятин не лишилося майже нічого. В селі говорили, що Драй “не пожалів і землі, щоби вивчити дітей”.

Єдина донька Драй-Хмари Оксана розповідала про дитинство батька: “Ще змалечку Михайлик був неймовірно щирий і довірливий. Батько купив йому сіру смушеву шапку, і хлопець був гордий з неї. Він надів її і пішов гратися з сільськими однолітками. Та заздрісні діти стали сміятися з нього, а потім намовили набрати в шапку води. Шапка збіглася і була вже ні до чого”.

Але, коли треба було, майбутній поет умів виявляти й характер. Коли йому було 9 років, батько віддав його в науку в село Панське під Черкасами, до вчителя Циганкова. Після батьківської хати наука в учителя видалася хлопцеві надто жорстокою Михайло втік додому за кількадесят кіломет­рів. Потім були чотири роки у школі Золотоноші й так само чотири роки в гімназії Черкас.

Ще одним випробуванням для юнака стала російська мова, якою велося викладання. “Я мусив ламати свій язик на столичний й слова ласкаві міняти на чужі”, писав пізніше.

17-річним Михайло Драй, пройшовши жорсткий відбір, вступив до одного з найкращих у Російській імперії навчальних закладів колегії Павла Галагана в Києві. У класі було лише 12 учнів, троє з яких стали згодом професорами. Саме тут він досконало опанував французьку, німецьку та дві класичні мови грецьку й латину. Тоді були написані російською перші вірші. 1910-го Михайло став студентом історико-філологічного факультету Київського університету й на третьому курсі коштом Слов’янського товариства вирушив у тривалу подорож до Австро-Угорської імперії. Вивчав слов’янські мови в бібліотеках Львова, Будапешта, Белграда й Загреба. За дослідження творчості хорватського поета й філософа Андрія Качича-Міочича отримав золоту медаль. Загалом повернувся знавцем 19 мов, серед яких вивчив і складну фінську.

1910 року він познайомився з гімназисткою Ніною Длугопольською, а 1914-го закохані одружилися. Батьки Ніни жили в селі Тростянчик нинішнього Гайсинського району на Вінниччині. Відвідини їхньої хати в Тростянчику вважав найщасливішим періодом життя.

Перша світова війна зачепила діяльність університету. Заклад евакуювали до Саратова, а Михайло Драй, який 1915 року отримав запрошення стати професорським стипендіатом на кафедрі слов’янських мов, обрав не поволзьке місто, а столицю Санкт-Петербург. Саме там зіштовхнувся з необхідністю підкоригувати прізвище. Якщо в Україні прізвище Драй було зрозуміле, то в охопленому російським патріотичним угаром Петербурзі схожість із німецьким Drei щонайменше насторожувала. Майбутній поет додав другу частину прізвища Хмара.

У травні 1917 року вже з подвійним прізвищем Драй-Хмара повернувся в Україну. 1918-го від знайомого ще по колегії Галагана Івана Огієнка отримав посаду приват-доцента кафедри слов’янської філології в новоствореному українському університеті Кам’янця-Подільського. Задовго до більшовицького наступу мав можливість емігрувати, але не скористався нею, бо любив Україну. В університеті Михайло Панасович читав слов’янознавство, церковно­слов’янську мову, історію польської, сербської, чеської мов і літератур. 1920-го університет видав його підручник “Слов’янознавство”. Утім за кілька років Драй-Хмара потрапив під більшовицьку чистку професорсько-викладацького складу. 1923 року повернувся до Києва, викладав українську мову та літературу у столичних вузах. Того ж року в березні в родині народилася донька Оксана.

У 19191920 роках почав писати перші вірші українською. Ще в Кам’янці вирішив готувати до друку першу збірку, однак на її вихід забракло паперу. Лише 1926-го світ побачила єдина прижиттєва збірка “Проростень”. Критики одразу зарахували Михайла Драй-Хмару до київської групи неокласиків разом із Максимом Рильським, Юрієм Кленом, Миколою Зеровим та Павлом Филиповичем. Він різнився використанням старовинних та рідковживаних слів.

Люблю слова ще повнодзвонні,

як мед, пахучі та п’янкі,

слова, що в глибині бездонній

пролежали глухі віки.

Загалом у ті роки неокласикам закидали ігнорування пролетарської культури, культ чистого мистецтва, переваги форми над змістом. Примітивні пролетарські поети дорікали, що неокласики, мовляв, не йдуть у такт із добою. На це Максим Рильський відповів:

Коли доба нас дожене,

то й ми підемо в такт з добою.

1928 року, коли режим ще не закостенів, Михайло Драй-Хмара написав вірша “Лебеді”, який присвятив колегам-неокласикам:

О гроно п’ятірне нездоланих співців,

крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,

що розбиває лід одчаю і зневіри.

Навіть для доволі поблажливої й іще не людожерської тоді радянської влади це було занадто. На поета звалилася гора критики.

“Критика затаврувала Драй-Хмару як неоклясика. Це була висока марка, яка на пролетарському поетичному торжищі не мала вартості. Більше того, настав той час, коли назва неоклясик стала небезпечною. Друк вірша був необережністю. Його назвали вихваткою проти комуністичної сучасності. Репутація поета була докорінно зіпсована”, писав про подію професор Володимир Міяковський.

Зазнавши цькування, Драй-Хмара цілком поринув у науку. Він викладав на кафедрі українознавства Медичного інституту, при кафедрі лінгвістики у Всеукраїнській академії наук, у Сільськогосподарському інституті, Польському педагогічному технікумі, працював у комісії для складання словника живої української мови та комісії для дослідження історії мови. Багато займався перекладами.

21 березня 1933 року поета вперше заарештували за звинуваченням у створенні контрреволюційної організації в університеті Кам’янця. Протримавши два місяці, відпустили. Навіть справу закрили за браком доказів. Однак учений втратив засоби до існування з усіх наукових закладів його звільнили. Гра тривала до 1935 року й наступного арешту. Цього разу свідчення на Драй-Хмару дали заарештовані напередодні колеги-неокласики Зеров та Филипович. Розчавлений смертю сина Микола Зеров підписав усі папери, не читаючи. Жінка Павла Филиповича залишилась у Києві та збожеволіла з горя. Навіть за таких обставин Драй-­Хмара тримався, не визнавав жодної провини, не підписував жодного паперу, не видав нікого. На запитання, чому його заарештували, сказав дружині: “Тому, що я український інтелігент!”

Отримав п’ять років таборів. Тішився, що відбуватиме ув’язнення на Колимі, де рік рахують за два. З Києва від’їжджав у квітні 1936-го. Перші місяці в таборах вибився в ударники, бо завжди мав добре здоров’я катався на ковзанах, легко перепливав Дніпро. “За серпень дістав стаханівський пайок: банку консервів із городини й пів банки гороху з м’ясом. Мені потрібні тільки продукти, що мають у собі вітамін С. Тому прошу прислати сала й часнику”, писав дружині.

На Колимі почав вивчати англійську. Однак ситуація швидко змінилася: за кілька місяців знесилений поет не міг виконати норми видобутку руди й отримував значно менше їжі. Підупав на силі: “Я дуже, дуже схуд. Запаси товщу, що відкладалися у мене на животі і грудях, зовсім зникли. Груди це шкура та кості: всі ребра видко. На руках і ногах понадималися жили, як у старих людей. Організм взагалі і в цілому ослаб, хоч і не переніс ніякої важкої хвороби. Іноді по обіді ледве плентаєшся на роботу і думаєш, як це ти будеш двигати кайлом, лопатою, але потім перемагаєш ту кволість, починаєш рухатися і входиш у норму. Більш за все руки болять мені, бо руками доводиться більш за все працювати, а вони у мене слабосилі, як у дитини. В ногах і плечах є ще сила. А в руках нема”, писав дружині. У наступному листі ще гірше: “Я весь час страждав безсонницею не спав три тижні, бо не мав ні місця, ані постелі, а було холодно в неопаленім наметі, надворі стояв 30-ступневий мороз, і вітер часто стрясав полотняний ­діравий дах і підмивав нижні краї намету, обдаючи крижаним подихом груди тих, що спали, розмістившися на підлозі. Сидів я на страві Swietego Antoniego, дістаючи її раз на добу (400 грамів хліба, 50 грамів риби і черпак так званої баланди), тому насилував свою уяву, малюючи собі стіл, повний найсмачніших, найрясніших, жирних і солодких страв із гострими, пряними приправами, із запашними соусами, зі свіжими овочами, і натуральними виноградними винами”.

Розумів, що додому не повернеться. Хоч уник загибелі під час сумновідомих на Колимі гаранінських розстрілів масових страт у 19371938 роках. Але в самому таборі слідчі завели ще одну справу й дали додаткових 10 років. Певний час перебував на межі життя й смерті “доходив”. Загинув 1939-го чи то від кулі ката, чи від знесилення. Офіційно датою загибелі Михайла Драй-Хмари вважають 19 січня 1939 року.

Під час Другої світової донька й дружина емігрували у Францію, а звідти у США. Ніна Драй-Хмара померла 1996-го, доживши до 100 років, а донька Оксана Ашер ­2018-го, маючи 95 повних літ.

З неокласиків урятувалися двоє Максима Рильського заарештували й відпустили, а німець за національністю Юрій Клен (справжнє ім’я Освальд-Еккард Бургардт. Країна), зумів в 1930-х виїхати в Німеччину. Филипович, Зеров і Драй-­Хмара загинули.