7 березня 2007 року я вдосталь кепкував із нього. Щойно закінчилися повторні матчі 1/8 фіналу Ліги чемпіонів. “Мілан”, за який уболіваю я, пройшов далі. А його “Реал” поступився “Баварії” й вилетів із турніру. Далі “Мілан” показав, як треба обігрувати найсильнішу німецьку команду, й у підсумку виграв турнір. Усьоме в історії. У “Реала” на той момент було дев’ять перемог. Тож я мав сподівання, що найближчим часом італійський клуб перевершить іспанський і стане найкращим в історії.
Через 18 років глузувати можна вже з мене. Бо “Мілан” почав настільки стрімке падіння, що вісім років навіть не грав у турнірі. Обставини склалися так, що позаторік поталанило вийти до півфіналу, де на очах Андрія Шевченка програли “Інтеру” найпринциповішому супернику. А щодо “Реалу”, то таке враження, ніби за цей час він тільки те й робив, що перемагав і тричі поспіль, і двічі за останні три сезони. Тож із того, чим мені залишалося тішитися в розмовах із ним, лише торішня перемога в особистій зустрічі в юнацькій Лізі чемпіонів і сенсаційний виграш на полі суперника 5 листопада торік.
Частково я ще тішив себе тим, що останні перемоги мадридський клуб здобув під керівництвом Карло Анчелотті “історичного” тренера “Мілана”. Та, зрозуміло, відмовився від “ідеї” наздогнати найвеличніший клуб Європи тут би другого загального місця не втратити.
Все одно вболівав проти “Реала” і за звичкою, і тому, що його тріумфи набридли у спорті немає нічого гіршого, ніж постійні чемпіони. Тож утішився, коли “Арсенал” став на шляху Королівського клубу до чергового найвищого титулу.
А за кілька днів сильно пошкодував про це. Бо прийшла трагічна звістка він, який пішов добровольцем у ЗСУ, загинув, захищаючи Україну.
Є надія, що наступного року “Реал” відсалютує перемогу своєму відданому вболівальнику. І справжньому чоловікові.