У 14 локаціях Національного драматичного театру імені Марії Заньковецької у Львові розгортається імерсивна вистава “Марія Заньковецька. Заручена зі сценою”. Її створили до 170-річчя від дня народження патронеси закладу. Прем’єра відбулася в липні, а найближчі покази пройдуть 3 та 9 жовтня.
Виставу за п’єсою драматургині Людмили Тимошенко поставив режисер Ігор Білиць. Серед інших його робіт у цьому театрі “Доця” за романом Тамари Горіха Зерня, “Кайдаші” за повістю Івана Нечуя-Левицького та “Птах на горищі” за п’єсою Олега Михайлова. Також він є автором п’єс “Гей-парад”, “Їжачок-ніндзя”, “В полоні” та інших. У серпні виграв конкурс на посаду головного режисера театру.
В інтерв’ю редактору “Країни” Ігор Білиць розповів про захоплення Марією Заньковецькою та створення вистави про неї, сприйняття видатних особистостей, своє розуміння українського театру та обовʼязок кожного режисера.
Відколи та як ви працювали над виставою “Марія Заньковецька. Заручена зі сценою”?
Про те, що маю працювати над виставою, я знав ще за рік. Тоді пʼєса мала назву “Я вам не Сара Бернар”. Текст від Людмили Тимошенко отримав уже восени 2024-го.
Другий етап роботи почався, коли ми з художницею вистави Веронікою Риженко обходили нашу “сцену”, тобто всі локації театру. Обговорювали, де і як відбуватимуться епізоди, як локація зможе працювати на саму суть сцени, а головне як відкриватиме особливості певного періоду в біографії Заньковецької. Бо я знав, що на репетиції буде мало часу. Щоб повноцінно працювати над постановкою, потрібно повністю зупиняти діяльність театру, адже дія відбувається в кабінетах, цехах, на сценах та у фойє.
Ставити про відому особистість завжди важко, бо легко влізти у спекулятивність, бути поверхневим. Знайдуться люди, які скажуть, що так не було. Ну і пафос завжди чекає, коли працюєш із життєвим шляхом визначної постаті. Але переконаний: Заньковецька крута, і потрібно, щоб про неї знало побільше людей.
Що ви дізналися і зрозуміли про Марію Заньковецьку під час роботи над постановкою та чим ця постать має бути цікавою аудиторії?
Щойно я почав працювати в театрі імені Марії Заньковецької, почав читати про неї. Звичайно, коли вже зрозумів, що ставитиму виставу, заглибився в матеріал і про епоху, театр корифеїв, Миколу Садовського.
Пʼєса Людмили Тимошенко зосередила на певних етапах життя. Коли Заньковецька вирішила бути актрисою та приєднатися до трупи Марка Кропивницького, то залишивши свого чоловіка, сама добралася з Фінляндії до Єлисаветграду теперішній Кропивницький. Уявляєте силу волі такої жінки? Далі, її батько, погрожуючи прокльонами та зреченням, забороняє Марії займатися театром, а вона продовжує.
Згодом Олександр III пропонує залишитися у трупі імператорського театру, а Заньковецька йому відмовляє. Це величезні гроші та визнання, але вона вибрала інший шлях. Доля українського театру в ті часи показувати вистави ледь не у хлівах та інших непридатних приміщеннях. Попри заборони, Заньковецька продовжує грати на сцені українською.
Ви казали: “Є небезпека сприйняття визначних діячів мистецтва як пам’ятників, яких не можна торкатися. Така позиція мені не близька. Чим “живіша” людина, тим ближча вона до мене й до глядача”. Як реалізуєте цей принцип?
Я тільки так і ставлю з гумором та іронією. Не знаю, як по-іншому говорити про важливі речі. Мені здається, те живе, що ми хочемо віднайти в театрі, ховається в гуморі. Коли бачимо, що видатна особистість слабка, плаче та сміється, думаємо: “Так це ж як я”.
Ще один аргумент, чому з гумором: молодою дівчиною Марія через подругу запросила свого майбутнього нареченого в гості, а сама, щоб його розіграти, лягла на стіл у білій сукні, наче покійниця. Мабуть, було смішно тільки їй. Ось це нам каже, що перед нами жива людина, а не постамент.
Сцени з життя Марії Заньковецької розігрують у різних локаціях театру, а в кожному епізоді героїню втілюють різні акторки. Як вибудувався такий формат постановки та які його переваги?
Я сам люблю погуляти театром. Якщо чесно, в деяких приміщеннях цього “гіганта” досі не бував. Так ось, ходивши театром, натрапляв на різні зображення Марії Заньковецької, поки нарахував 17. Тому ідея подорожі стала очевидною.
Не знаю, як по-іншому розказувати про внутрішній світ Заньковецької. Цей рух глядачів має бути суголосним із постійним рухом життя героїні, а зміна актрис у кожній локації з її багатогранним характером. Архітектура дозволяє нам розкривати різні етапи в житті Марії. Наприклад, у приміщенні музею театру вона стає постаментом, таким собі музейним експонатом за життя.
Звичайно, я хвилювався за глядача, бо можна втомитися весь час перебиратися з місця на місце й залишити перегляд, матюкаючи такі “експерименти” режисера. Але поки публіка тепло сприймає виставу. Ще й наприкінці до них виходить справжня Марія Заньковецька на поклін такого ніхто не бачив.
Це ваша друга після “П’яти пісень Полісся” вистава за текстами Людмили Тимошенко. За її словами, у вас уже є стала співпраця. Як вона склалася?
Люда Тимошенко крута драматургиня. Вона пише стильно, персонажі живі, мова оригінальна, сюжет непередбачуваний, навіть біографічний. Для мене задоволення працювати з текстами Люди. Мабуть, головний доказ не викидаю жодного слова з її пʼєс. Коли роздав текст акторам та актрисам на першій читці, хвилювався, що будуть зауваження, бо деякі були свідками попередніх постановок про Марію Заньковецьку. Але страх був даремний, усі прийняли пʼєсу із задоволенням.
З 2022 року ви працюєте режисером Театру Заньковецької. А 2023-го зізнавалися: “Я сам киянин, але мені здається, саме у Львові найбільше розкрився мій творчий потенціал”. З чим це може бути пов’язано?
Так, містика якась. Може, коли я вперше приїхав до Львова 2002 року на фестиваль “Золотий Лев”, то подумав: “Як же тут гарно, от якби жити і творити в цьому місті”. Ну от. 2016-го поставив “Людину в підвішеному стані” Павла Арʼє в театрі Лесі Українки. А співпрацю з театром Заньковецької почав 2020-го з постановки “Буна” Віри Маковій. Дотепер поставив у цьому театрі вісім з половиною вистав, ще планую 23.
Вас також запрошують ставити в інших театрах. Наприклад, у квітні в Театрі Франка вийшла ваша “Невеличка драма” за романом Валер’яна Підмогильного. Чому саме цей твір?
Тому що це надзвичайно красивий роман і дуже сучасний твір. А ще прекрасна мова Валер’яна Підмогильного. Доторкнутися до такого це мрія.
Думаю, що ставити в різних театрах обовʼязок кожного режисера. Засиджуватися не можна: обростаєш знайомими, які будуть хвалити твої постановки, а це шлях до профнепридатності.
Людмила Тимошенко зазначає, що ви як режисер і водночас драматург розумієте, чим є текст і як до нього ставитися. То як саме треба ставитися? А також чи думаєте ставити власні п’єси?
Треба уважно стежити за сучасною українською драматургією. Це основа самоідентифікації українського театру. Тому її варто виносити на сцену та нею говорити до сучасного глядача.
Що очікувати від вас як режисера або драматурга найближчим часом?
Продовжую шукати. Як завжди, буду відкривати нові простори у театрі. З матеріалом ще працюю, тому поділитися поки не можу, хай визріє. Щодо написання нових текстів, то тут я не керую: коли пишеться пишу.
Що для вас означає український театр та яке вбачаєте своє місце в ньому?
Намагаюся зрозуміти. Питаю себе, що можу зробити корисного для українського театру і чи достатньо напрацював інструментів для цього. Прагну розібратися, який він нині: сюжетний, патріархальний, колоніальний. Яким має бути: чутливим до суспільних настроїв, посттравматичним, відповідальним. Чи яким? Запитайте мене за десять років.