Сьогодні, 15 вересня, в Україні відзначають День фахівців військ радіаційного, хімічного та біологічного (РХБ) захисту Збройних сил України. З цієї нагоди говоримо з командиром вогнеметної роти 704 окремої бригади РХБ захисту Русланом із позивним “Бутчер”. Це відверта розмова про його шлях від цивільного масажиста до командування підрозділом, еволюцію вогнеметників від піхотної зброї до систем “Сівалка-ВМ8” та FPV-дронів з термобаричними боєприпасами, а також про те, чому справжній командир має довіряти своїм бійцям і що для нього означає справжнє командування.
Руслан із позивним “Бутчер” (butcher з англійської – “м’ясник”) – капітан, родом із Самбора. До війни професійно займався футболом, а після навчання у Львівській політехніці працював масажистом, спеціалізуючись на класичному масажі. У війську до 2022 року не служив.
Після початку повномасштабного вторгнення все змінилося. Спочатку була піхота й робота з РПВ-16, потім – вогнеметні системи “Сівалка-ВМ8”, які дали змогу працювати вже на значно більших дистанціях. Сьогодні вогнеметні підрозділи 704 обр РХБ захисту знищують ворога термобаричними боєприпасами з FPV-дронів. Разом із технікою змінювалися і самі вогнеметники – освоювали нові навички, перебудовували тактику й фактично заново вчилися працювати відповідно до реалій сучасної війни. Сам “Бутчер” за ці роки пройшов шлях від новобранця з довгим волоссям і татуюваннями до командира роти.
Коли саме ти вирішив, що треба йти до війська?
Це було поступово. Набиралася злість на ворога. Коли по телевізору побачив, що вони робили з нашими людьми в Бучі та Ірпені, вже не витримав. Тоді й пішов до війська. На той момент це ще був 704 полк РХБ захисту, а не бригада.
Пам’ятаєш свій перший день в армії?
Думаю, мене радше всі запам’ятали. Я весь у татуюваннях, довге волосся, яке зачісував назад, пофарбоване. Прийшов, не розумію, що відбувається. Одразу потрапив на свою першу нараду в армії й побачив, як тут усе робиться.
Незвично було, що тобою керують. Коли приходиш з цивільного життя, це незвично.
Який був твій перший серйозний “промах” в армії?
Не знав, який на вигляд командир. І підійшов до нього не по-військовому.
Коли вперше прийшло відчуття, що ти вже можеш чогось навчити інших, що став командиром?
У 2024-му, коли ми тільки почали працювати на “Сівалках”. Мій взвод – це перший взвод, який взагалі в Україні почав працювати на цих машинах. (“Сівалка-ВМ8” – вогнеметна система українського виробництва – ред.).
Я отримав більше можливостей керувати. Ти береш і робиш. І водночас більше відповідаєш за свої рішення. Я завжди робив так, як вважав правильним.
Чи страшно було вперше відправляти людей на завдання?
Так, це страшно – і зі мною багато хто погодиться – відправляти людей на такі завдання. Тому я завжди сідав із хлопцями й виїжджав. Коли вони бачать, що з ними їде командир, їм спокійніше. І чимось допомогти зможу, щось підказати.
Що ти знав про вогнеметників, коли вперше опинився у вогнеметній роті?
Про РХБ захист знав, але от про вогнеметників – ні. Думаю, всі це приблизно однаково уявляють: образ військового, що палить вогнем. Про РПВ-16 я взагалі нічого не знав. На початку війни вогнеметники працювали у складі штурмових підрозділів, озброєні реактивним піхотним вогнеметом, потім – на “Сівалках”, а тепер на дронах. Ми вже бачили все на цій війні. Гірше вже не може бути – ще хіба вогнеметник-кавалерист.
Що для тебе як командира роти найважливіше в роботі?
Довіра до людей визначає все. Треба давати можливість сержантам і солдатам ухвалювати власні рішення. Вони знають більше, ніж я, в плані якогось практичного досвіду. І я їм довіряю. І завжди їх слухаю. Вони працюють, вони навчені. Це фактично mission command (стиль військового управління, за якого старший командир визначає мету та задум операції, а підлеглі отримують свободу дій у виборі способов її виконання – ред.).
Чи був у тебе хтось, про кого спочатку склалося одне враження, а потім воно змінилося?
На основі думок інших людей не можна оцінювати. Особливо у війську. Я вважаю, що завжди треба давати людині шанс себе проявити. Бо якщо людина скута, якщо її заганяють у якісь рамки, то з неї нічого не вийде. А загалом так, такі люди були, які змінили про себе думку. Вони проявились після виконання завдань. Війна розкриває людину і показує її справжню суть. І коли ти посилаєш їх на виконання завдань, вони виконують усе без зайвих питань.
Чи часто тобі доводилося приймати рішення, з якими ти внутрішньо не погоджувався?
Щоразу все по-новому. Таке було, але я часто йду проти правил. Роблю так, як вважаю за потрібне. І, слава Богу, мене то ще не підводило.
Що найбільше цінуєш у своїх людях?
Характер. І дружність. Якщо немає дружності, то війну не виграєш. Якщо люди кричатимуть одне на одного чи гризтимуться, як пси, то нічого не вийде. А коли є дружність, підколи, жарти, то значить, є щось більше між людьми, ніж просто спільний підрозділ.
За час війни ти змінився. Можеш назвати рису, яку втратив, або щось, що війна в тобі сформувала?
Відповідальність у мене вийшла на вищий рівень. Став менш вітряним і хаотичним, а більш зібраним. Віра в людей. За час війни багато людей побачив, і зараз дивлюся, хто що робить, а не хто що говорить. Не сприймаю пустих слів.
Чого війна навчила тебе розуміти про людей? Що ти не зрозумів би, якби залишився цивільним?
Навчила єдності. І я побачив єдність людей із різних областей України. Раніше я думав: я зі Львова, він із Донецька – нам не знайти спільної мови, ми з різних планет. А зараз усе навпаки. У нас найкращі люди. У нас є сильна єдність. Якщо хтось думає, що мова чи ще якісь речі розділяють людей, то треба шукати щось спільне. Зрештою, мова для мене ніколи не була перепоною. У нас суперові люди, де б я не був – Суми, Харків, Львів. Якщо до війни я не мав змоги стільки їздити Україною, то тепер усе навпаки. І всюди я бачу хороших людей.
Ти командир роти. Якби хтось сказав тобі про це в лютому 2022 року, ти б повірив?
Ніколи в житті. Я був далеким від армії й навіть досі не розумію, як я вже п’ять років служу і виконую бойові завдання. Я навіть на військову кафедру в університеті пішов, щоб не йти в армію. Але доля викинула такий вибрик – і я командир роти.
Що для тебе означає бути справжнім командиром?
Для мене це одне – коли тобі довіряють люди. Якщо десь за спиною про тебе недобре говорять, то тут щось не так. А якщо навпаки – з тобою радяться, до тебе йдуть, то все нормально. Якщо ми у відпустці разом збираємося на день народження чи разом проводимо дозвілля – то це супер. В мене так є.
Що б ти хотів, щоб про тебе як про командира сказали твої бійці після війни?
Що я їх не підвів.
Що ти хочеш найбільше зробити в той день, коли закінчиться війна?
Просто впасти на диван з усвідомленням того, що завтра не треба йти воювати. А ввечері наберу своїх хлопців і запропоную вийти на пиво.
Потім ви перейшли на “Сівалки”. Що вони змінили в роботі підрозділу?
Це перехід із піхоти на арту. І насамперед змінився підхід до навчання та підготовки. Для роботи на “Сівалці” треба мати голову. Також – більше злагодження. Якщо раніше вогнеметне відділення складалося з десяти людей, хоча на практиці вони працювали двійками, то екіпаж “Сівалки” – це чотири людини. І ця компактність змінила підхід до злагодження екіпажу. Більша концентрація на екіпажі. Раніше вогнеметники працювали як піхота, і це був фактично ближній бій. А “Сівалка” працює на 5-7 кілометрів. На початку повномасштабної війни від вогнеметників багато залежало у викурюванні ворога з укриттів та укріплених позицій. Дрони тоді ще не застосовувалися масово, а за допомогою вогнеметів можна було уражати противника в таких укриттях. Вогнеметники працювали у складі піхотних або штурмових груп. Вогнеметник виходив, щоб зробити постріл, його прикривали, він відстрілювався, відходив, а потім допомагав штурмувати.
Як змінилася тактика застосування, підхід до роботи?
Історія така. Нам почали виділяти під ті “Сівалки” людей спеціально. І так склалося, що ті люди, які в мене першими виїжджали на завдання працювати на “Сівалках”, вони в мене зараз і є. В мене їх не забрали, не перевели в інший підрозділ. Я сказав свого часу: якщо заберете в мене тих людей, я піду в СЗЧ. І хлопці досі зі мною, працюємо далі. Рота в мене шикарна.
Скільки часу потрібно, щоб навчити людину з нуля, аби вона могла виїхати на завдання?
Два місяці хлопці вчилися. Але якщо немає бажання і мотивації, то все даремно. Треба ще й набиратися досвіду. До того ж треба мати голову на плечах, розумітися на топографії тощо.
Вогнеметники тепер працюють на дронах. Що змінилося у вашій роботі?
Сьогодні війна дедалі більше стає війною дронів, і вогнеметники адаптуються до її змін. Термобаричний боєприпас, який раніше застосовували безпосередньо з вогнемета, тепер може бути доставлений до цілі FPV-дроном. Той самий термобар застосовуємо з повітря. Треба навчитися пілотувати. Це радше робота для молоді. Старшим важче, але і вони вчаться. Якщо є мотивація, то все можна освоїти.
Чи є хтось у роті, хто працював з вогнеметом, потім на “Сівалці”, а тепер нищить ворога на дронах?
Так, є. І я радий тому, що таких хлопців багато.
Що в роботі залишилося від класичного вогнеметника, а що стало сучасним?
Практика роботи з термобаром. Це важливий момент. За це відповідає споттер. Це вогнеметник за посадою, але він працює суто зі снарядами, споряджає дрон.
Якими навичками повинен володіти боєць, щоб літати на дронах у вашому підрозділі?
Головне, щоб руки росли з правильного місця. І мати елементарні знання хімії. Треба розуміти, що з чим змішувати. Термобарична суміш вимагає розуміння хімічних процесів. Зараз уже є певний досвід. Виявляють ціль, виходять на чергового, беруть дозвіл на ураження цілі. Працюють. Знищують окупантів.
Як ти бачиш цю спеціальність далі?
Думаю, дрони залишаться, FPV. Відстані зміняться, багато залежить від оптоволокна. Чим довша котушка, тим краще. Бо можна далі дістати. І можна обирати безпечніші позиції для вильоту.
Що для тебе перемога?
Вільна Україна і щасливі люди.