“Сонця не вистачає. Як тільки виходить — усі люди йдуть надвір”

Головна Сторінка » “Сонця не вистачає. Як тільки виходить — усі люди йдуть надвір”

 Еміграція процес, до якого не підготуєшся. Думаєш: виїду в Європу, й життя стане казковим. Коли з чоловіком перебралися в Нідерланди, довелося змінювати норми та правила. Я не знала мови, тому опинилася в ізоляції, каже письменниця 31-річна Анна БІЛЕНЬКА по скайпу.

Сім років тому переїхала з чоловіком у Нідерланди. Займається маркетингом.

 Потрапити в коло місцевих іноземцю важко. Є кілька знайомих, які приходили до нас на вечерю, але жодного разу не запросили до себе, продовжує Анна. Нідерландці вищі за українців. 2 метри нормальний для них зріст. Я зі своїми 168 сантиметрами почуваюся низькою. Часто підбираю одяг у дитячих магазинах.

Зізнається, досі не може звикнути до браку сонця.

 З кінця жовтня до кінця березня в нас дощова погода. Лікарі радять приймати вітамін D. Солярії тут працюють на 2 години довше, ніж продуктові магазини до десятої вечора. Сонця не вистачає. Як тільки виходить усі люди виходять надвір. Бо за 40 хвилин може зникнути на два тижні. У цей час більшість нідерландців починають думати про відпустку. Вони планують усе наперед. Мешканці нашого будинку переважно старші за моїх батьків. Усі активні. Сусіди вирушили у тритижневий тур Європою на машині. Кажуть: “Настає погана погода, поїдемо трохи сонця вхопимо”. 70-річні насолоджуються вином у ресторанах. Хочу мати таке життя в їхньому віці.

Анна Біленька разом із чоловіком мешкають у квартирі. В Україну приїжджають раз на пів року.

 Не встигаю сісти в літак, як спина розпрямляється. Емігрант щодня має доводити собі та світу, що він чогось вартий. А вдома ти класний вже тому, що є, говорить. Цього літа провела в Україні два місяці і зрозуміла, що за роки життя в Нідерландах відвикла від внутрішньої тривоги. Рівень взаємодопомоги там високий. Бачила, як велосипедистка впала й одразу кілька людей біля неї зупинилися і викликали “швидку”. Усі дочекалися приїзду медиків. Можна попросити поліцейського провести додому чи темною вулицею.

Після переїзду в мене розгладилася зморшка між бровами. Я перестала бути насупленою та заклопотаною. Люди навколо усміхаються. Можуть їхати на велосипеді й насвистувати пісню. Якось в автобусі в пасажирки заплакала дитина, а водій почав наспівувати колискову. Такі моменти дають відчуття комфорту.

Анна Біленька 2015-го організувала в Нідерландах книжковий клуб. Цьогоріч видала перший роман “Летіла в небі чорна птаха”.

 Спочатку проводила зібрання клубу раз на місяць. Потім зробила його платним. Тепер збираємося тричі на місяць. Приходять від восьми до 15 лю­дей. Усі мають гарну освіту, серйозну зайнятість.

Як презентувала книжку в Одесі, прийшли 15 осіб. І це багато, адже аудиторія вибаглива, є багато інших розваг. Презентація в Гарлемі буде платна. Бо тут у людей є більше розуміння, що за чим стоїть. Щоб щось організувати, доводиться витрачати багато часу, грошей, зусиль. У Нідерландах до праці ставляться не так, як в Україні. Раз поговорила зі знайомим пів години на професійну тему, спитав: “Ти надішлеш рахунок за консультацію?” А в Україні чомусь вважають: ми ж друзі, давай безкош­товно.